Після повномасштабного вторгнення московитів до України понад два місяці тому гостро постало питання історії двох наших народів та держав. Адже саме «історичною справедливістю» московитський диктатор владімір путін аргументував дії своїх мародерів на території нашої держави. От тільки в його випадку ця історія — фікція, вигадка психічно хворих виродків, які звуть себе «науковцями».
«Кавун. City» нещодавно публікував жартівливий матеріал до 1 квітня про повернення історичних територій України у рідне лоно. Але ж у кожному жарті є частка правди. І сьогодні ми продовжуємо серію публікацій про питомо українські території, серед яких Білгородщина, Кубань та Зелений Клин.
Нині поговоримо про Курськ та Курщину — землі, які просякнуті українською історією, сповнені нашого національного колориту і які просто волею окремих навіжених царьків стали чомусь «російськими».
Історія заселення Курщини починається ще, як то кажуть, в доісторичні часи. Перші поселення тут з'являються у добу середнього палеоліту (близько 80-32 тисячі років до нашої ери). Тут жили представники багатьох відомих українських культур: зрубної культурної спільності, бондарихинської культури, зарубинецької, київської та черняхівської культур.
Значного розквіту ці території, як вже це було й у Білгородщині, зазнали з приходом сіверян, які принесли сюди роменську культуру. Між 880-ми та другою половиною Х століття у басейні річки Сейм сіверяни вибудували широку мережу укріплень та городищ, утворивши щось подібне до власної держави.
Десь тоді й було засновано місто Курськ. Точна дата заснування міста не відома, але от перша згадка у письмових джерелах датується 1032 року в «Житії Феодосія Печерського». На той час було відомо про експансію Русі на ці території. Імовірно, перші спроби приєднання Курщини до Русі відбулися ще 985 року — після походу Володимира Великого на Волзьку Булгарію. Остаточно цей процес завершив його син Ярослав Мудрий, включивши ці землі до Переяславського князівства.
Фото: vkurske.com
1095 року в Лаврентіївському літописі повідомляється, що на території сучасного Курська місцевий князь Ізяслав Полоцький (син Володимира Великого) звів тут потужну фортецю. Можна ствердити, що саме Ізяслав став провідним розбудовник краю, який став доволі ласим для представників Київського та Чернігівського князівств.
Боротьба за ці землі тривала від кінця ХІ століття. Втім у першій половині ХІІ століття Курщина стає окремим князівством, відокремившись від Новгород-Сіверського.
Курщина неодноразово згадується у «Слові о полку Ігоревім». Зокрема, там описаний невдалий похід Всеволода Курського проти половців 1185 року.
Фото: uk.erch2014.com
Курськ та прилеглі землі були доволі важливими для Русі в розрізі фортифікаційних укріплень. Спершу вони боронили руські землі від половецьких набігів, згодом — від навали Золотої Орди. Щоправда, з останніми впоратися не вдалося — у період 1239-1241 років як Курськ, так і приналежні до нього поселення були значно поруйновані монголами. Тимчасово край став занепадати.
Втім вже 1360 року ці землі входять до складу Великого князівства Литовського, в складі яких перебували понад 140 років. Міста та укріплення відбудовували, землі намагались освоїти. Період розквіту тривав до 1503 року, коли сюди вперше ступила нога московитського загарбника.
За часів панування на цих територіях Московії Курщина перетворилася на певну периферію й відігравала дві основні функції:
- була певним буфером та оборонним прикордонним регіоном між Московією та Річчю Посполитою й причорноморських степів з їх кочовими та войовничими жителями;
- була місцем заслання неугодних московитській владі громадян — «кромешників, бунтівників, бунтарів» (з указу Івана Ґрозного від 1582 року).
Така політика дасться взнаки й надалі — Курщина була доволі бунтівною саме завдяки бунтівній крові засланих сюди московитами жителів.
Юзеф Брандт, «Запорожці»Фото: uk.wikipedia.org
Варто також відзначити, що Курщина відома своєю козацькою славою. Згадки про перших українських козаків на цих землях датуються серединою XVI століття. Вже 1588 року англійський купець Джайлс Флетчер зазначав, що прикордонні укріплення Московії на Курщині в більшості охоронялися українцями — з близько 4 300 піхотинців орієнтовно 4 тисячі були саме українцями.
У Курську 1596 року заснували нову фортецю — попередню було зруйновано близько 300 років до того. І ця фортеця заслужила звання неприступної, адже її не могли взяти ані польські війська, ані кримські татари, ані нагайці, які раз-по-раз атакували південні кордони Московії.
У 1630-х роках на Курщині почався процес відтоку населення. Народне невдоволення наростало й 1638-го року переросло в повстання на чолі з козацьким отаманом Яковом Острянином. Останні, до слова, був засновником міста Чугуїв на Харківщині. В результаті Московія послабила свій тиск на регіон, дозволила тут певне вільнодумство та безперешкодне заселення Курщини українськими селянами, яких тимчасово звільняли від феодальних повинностей.
До слова, з тих часів й походить термін Слобожанщина на означення цих земель. Від слова «слобода», яке позначало поселення, звільнене від феодального гніту.
Ілля Репін, «Хресна хода в Курській губернії»Фото: wikipedia.org
Можна сказати, що на Курщину в ці часи прийшла нова епоху розквіту. Активно розвивалася церква, промисловість та сільське господарство. Працьовите українське населення заснувало тут ливарний двір, заснували соляний та квасний промисли. Вигідне географічне місце розташування спричинилося до того, що Курськ став доволі потужним торговим центром. Тут проходили дороги до Києва, у Крим.
Не оминули Курщину й такі потужні історичні події, як повстання Богдана Хмельницького, в якому місцеві козаки активно брали участь. Значний внесок в історію краю зробив й інший видатний український гетьман — Іван Мазепа.
Саме землі Курщини грамотою Петра Першого від 1703 року відійшли у володіння українського гетьмана. Тут він залишив значний слід, заснував низку поселень (зокрема, Іванівку, Степанівку, Мазепівку), будував свої палаци. Один з них зберігся донині й у самому Курську. Ці землі все більше і більше наверталися до свого коріння, навіть увійшли до складу Київської губернії.
Палати Мазепи у 1886 році. Гравюра Михайла РашевськогоФото: wikipedia.org
Втім Мазепа, як ми знаємо, швидко потрапив в опалу, тож і приналежні йому землі було знову відібрано. Вже за Єкатерини Другої в селян та козаків Курщини відібрали усі їх права, за її наказом було скасовано слободи. 1796 року було засновано Курську губернію.
Зазначимо, от тільки зараз ми дійшли до того періоду, на який московити постійно посилаються, розповідаючи про «ісконно російські землі». А який широкий пласт історії Курського краю ми вже оглянули!
У подальший царський період Курщина втратила свій прикордонний статус — через експансію Московії в українські причорноморські території та до Криму. Втім Курськ лишається доволі потужним торгівельним та промисловим центром. Тут розвивалися шкіряне, цегляне та вапнярне виробництво.
1781 року Курськ зазнав нищівної пожежі. Після неї місто практично відбудовували заново. Акцент, звісно ж, знову зробили на торгівлі, розмістивши просто у середмісті торгові ряди — на центральній площі. Розвивалася й промисловість — станом на 1846 року в самому лише Курську існувало вже 70 заводів та фабрик.
Міський вокзал Курська. До сьогодні не зберігсяФото: wikipedia.org
У Новий час Курщина увійшла з українським духом. Зазначимо, що 1914-1915 року в Курську жив митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Йому навіть дозволяли провадити богослужіння. Втім, не тривалий час. Через популярність серед місцевого населення митрополита ізолювали, посадивши під домашній арешт.
З розвалом імперії та початком московитської агресії проти УНР Курщина стала на певний час під українські стяги. Але змагання за українську приналежність для краю закінчилися доволі швидко — 26 листопада 1917 року місцеві колаборанти проголосили тут радянську владу, а 19 листопада 1919 року бунтівний Курськ остаточно захопила Червона армія.
Навіть вже в складі Радянського Союзу приналежність Курщини Росії піддавалася сумнівам. Зокрема, спочатку було ухвалено рішення про розділення краю надвоє — південно-західні території мали відійти до України (з переважним українським населенням). Але дуже швидко це рішення скасували — 1925 року московитські більшовики відібрали практично всі території під свою власність.
Навіть червоний комісар Микола Скрипник наполягав на тому, що суміжні з Українською республікою землі (не тільки Курщини) мають повернутися до її складу, але радянська влада у Москві відкинула і його обґрунтування.
Знам'янський монастирФото: wikipedia.org
З приходом на наші землі червоного терору та окупаційної влади, від якої Україна звільнилася лише 1991 року, Курщина планомірно русифікувалася, її історія була піддана численим правкам, переписуванням, в результаті чого сучасні московистські «історики» наполягають на «історичній приналежності» вже області до етнічних територій Росії. Втім варто лишень послухати, як говорять місцеві жителі, і все стає на свої місця — жодна русифікація не змогла викорінити ані української мови, ані колоритного слобожанського суржику.
Ми не будемо розповідати тут про Курську дугу і множити побєдобєсіє. На жаль, всі ці радянські історії вже міцно вбито в голови багатьох і нам нема навіть сенсу про це додатково говорити. Скажемо лишень, що як й на інші українські території Друга світова війна принесла на Курщину багато горя, сліз та крові.
Зазначимо також, що Курщина подарувала світу таких видатних українців, як піаніст Аркадій Абаза, графік та живописець Олександр Дейнека, композитор та піаніст Георгій Свиридов, винахідник Анатолій Уфімцев, астроном Федір Семенов та багато інших. Звісно, всі вони нині офіційно «російські» — за назвою країни, в чиїй окупації народилися та жили.
До слова, а ви знали, що один з керівників СРСР — той самий, який розвінчував культ Сталіна, — Микита Хрущов зі своїм «особливим говором» також був уродженцем Курщини? Не дарма ідолопоклонники кривавого диктатора й досі ненавидять Хрущова й називаються його «х*хлом, який ледь не розвалив імперію».
Свіжі херсонські новини:
Підтримати Кавун. City Спорт Херсонщини
Ми у Telegram Ми у Facebook Ми в Instagram
