Після повномасштабного вторгнення московитів до України гостро постало питання історії двох наших народів та держав. Саме «історичною справедливістю» московитський диктатор владімір путін аргументував дії своїх мародерів на території нашої держави. От тільки в його випадку ця історія — фікція, вигадка психічно хворих виродків, які звуть себе «науковцями».
«Кавун. City» нещодавно публікував жартівливий матеріал до 1 квітня про повернення історичних територій України у рідне лоно. У кожному жарті є частка правди. І сьогодні ми розпочинаємо серію публікацій про такі питомо українські території, як Білгородщина, Кубань та Зелений Клин.
Спершу поговоримо про Білгород, який нещодавно знову повернувся у порядок денний українців.
Місто Білгород має глибоку та давню історію. Сказати точно, коли саме тут вперше оселилися люди, важко. Відомо, що вже в часи Русі тут ясним квітом буяло життя. Поселення мало за свій центр Білу гору — це біла крейдяна гора (швидше, навіть низка гір), розташована в історичній частині міста.
Перші поселення на території Білгородщини й самого Білгорода належать до салтівської культури (Залізний вік). Ця культура переважно належала аланам, булгарам та хазарам. Її поширення — це переважно Приазов'я, Крим та Харківщина, а також частина Воронезької та Білгородської областей.
Згодом ці території освоїли вихідці з сучасної Сумщини — представники роменської культури (раннє Середньовіччя). Це так званий народ сіверян, які розселилися на територіях Чернігівської, Сумської, Брянської, Курської та Білгородської областей.
З розквітом Русі території Білгородщини відходять до Чернігівського князівства. Тоді тут було зведено систему фортець та поселень, які їх обслуговували.
Фото: commons.wikimedia.org
Місцеві жителі часто потерпали від навали кочових племен, через що поселення на Білій горі (звідки й майбутня назва — спочатку Білогір'я, згодом Білгород) періодично занепадало та відновлювалося. Для того, аби захиститися від постійних нападів кочівників, у поселенні також зводять фортецю, а саме містечко було розташоване на верхів'ї крейдяних схилів. Саме на основі цих фортифікаційних споруд згодом і постане нове та потужне місто.
Нова віха в історію поселення прийшла 1593 року. Наразі саме цей рік вважається офіційною датою заснування міста Білгород. Зазначимо, що це офіційна версія московитів, яким важко пояснити факт того, що «російські» міста могли існувати на цих територіях ще до того, як сюди прийшли самі московити.
Подібне ми спостерігаємо і в українському Причорномор'ї — історію наших земель також подають викривлено, нібито до приходу сюди Єкатєріни та Потьомкіна наші степи були пустими та незаселеними. Хоча ми прекрасно знаємо, що це не так.
Так от, 1593 року на місці старовинного руського поселення та фортеці за наказом московського царя Фьодора І було закладено місто Білгород. Тривалий час саме він (разом з містами Оскіл та Валуйки) була прикордонним регіоном та форпостом Московії, який стримував навалу кочовиків.
«Панський дуб» поблизу селища Яблучкове, Білгородщина. Згідно з офіційною «історією» московитів, це дерево древніше за місто БілгородФото: commons.wikimedia.org
До слова, Фьодор І і його царювання на Московщині — це ще один великий міф московитів. Адже син психічнохворого Івана IV Ґрозного був хворобливим і фактично не міг займатися державними справами. Ще за його «де юре» царювання владу на Московщині тримав Боріс Ґодунов, який офіційно захопив її після смерті Фьодора 1598 року.
Тож говорити про якісь накази царя Фьодора І щодо створення нових чи відновлення занепалих міст доволі важко. Швидше за все, йому приписують набагато більше, аніж насправді цей нащадок кривавого царя Івана Ґрозного міг зробити і вирішити. Та менше з тим, на Московії й не такі міфи вигадували.
З часом Білгород став втрачати свою бойову та оборонну славу — з тим, як загребущі лапи московських царів стали проникати все далі на схід та південь, захоплюючи все нові українські землі. Так Білгород перетворився на провінційне місто, яке свого часу входило то до складу Київської губернії (з 1708 року), то був центром Білгородської губернії (з 1727 року), то до Курської губернії (з 1779 року).
В цей час місто з оборонного форпосту перетворилося на центр торгівлі та промисловості. Славетними на всю Московщину стали білгородські сало та горілка. І саме тут виготовлялися популярні в імперії свічки, тут же почали видобувати крейду.
Кар'єр Лебединського гірсько-збагачувального комбінату з видобутку залізної рудиФото: commons.wikimedia.org
З розвалом Московитської імперії місто Білгород оголосило про свій намір возз'єднатися з рідною державою — Україною. В місті було проголошено українську владу, але вона не змогла довго утримувати місто. В ході кровопролитної загарбницької російсько-української війни 1917-1921 років місто Білгород було втрачено.
Мапа УНР з Білгородщиної в складі Української держави, 1918 рікФото: jnsm.com.ua
Зазначимо, що в ході боротьби українців за свою державність початку ХХ століття розрізнені політичні та ідеологічні протистояння в середині нації призвели до того, що прихильники незалежності, автономії в складі московії та відверті колаборанти протистояли не тільки зовнішній загрозі, але й воювали між собою. В ході такої боротьби Білгород встиг на короткий час навіть стати «столицею» України, але не незалежної, а підмосковської. Згодом звідси «столицю радянської України» перенесли до Харкова.
В складі срср Білгород знову мав низку поневірянь. Таке відчуття, що московити не могли правильно розподілити адміністративні функції на захоплених українських землях. Правильно — це так, аби не допустити тяжіння до автономії та придушувати будь-які проукраїнські настрої.
Спочатку Білгород адміністративно підпорядкували Курській губернії, згодом — Центрально-Чорноземній області, потім знову віддали під управління Курської області. Лише 1954 року Білгород стає адміністративним центром Білгородської області в складі радянської росії.
Відзначимо, що в ході розробок та видобутку крейди історична частина міста Білгород була знищена московитськими окупантами. Таким чином окупанти знищили сліди давньої історії міста, яка не вписувалася в їх «офіційну» версію заснування 1593 року.
І ще кілька слів про етнічний склад населення області. В ході багаторічної росифікації та перемішування крові московитам так і не вдалося остаточно «вирішити» в Білгородщині українське питання. Там і сьогодні існують окремі села з майже стовідсотковим етнічним населенням українців, в побуті багато української мови. Навіть «російська» мова міського населення рясно пересипана українізмами, як це ми могли спостерігати й у росифікованих містах України.
Сучасний вигляд центральної частини міста БілгородФото: commons.wikimedia.org
До слова, багато жителів області мають в своїх домашніх бібліотеках книги українською мовою, співають колискові своїм дітям українською, розповідають саме українські народні казки. Багато хто вільно читає українською і спокійно розуміє, коли до нього звертаються нашою мовою. А це означає, що ці люди ментально лишаються українцями навіть сьогодні.
Наразі згідно з переписами населення більшість білгородців вважають себе росіянами. Але українці й понині складають велику кількість в етнічній складовій області. І не забуваймо, що останні близько 100 років говорити на Московії про свою приналежність до українського народу — це підписувати собі смертний вирок. Тож за справді незалежного перепису населення цифри можуть значно помінятися.
Свіжі херсонські новини:
Підтримати Кавун. City Спорт Херсонщини
Ми у Telegram Ми у Facebook Ми в Instagram
