«Я співати ходжу для людей — більше мені нічого не потрібно». Пішов з життя голос вулиці Суворова

Євгенія Вірлич Журналістка, головна редакторка

29 липня 2020 21:04

В будь-яку погоду він виходив на вулицю Суворова і співав або насвистував відомі мелодії. Коли траплялось, що його кілька днів немає, херсонці це помічали та перепитували, а чи все гаразд із Анатолієм Васильовичем. Про нього ходили легенди. Сьогодні ж ми побачили замість дідуся Анатолія сумне фото із чорною рамкою і квіти поруч із деревом, біля якого він співав кожного дня.

У Херсоні ходили чутки, що дідуся Анатолія «оберігали» місцеві спортсмени і не давали красти у нього гроші, які йому подавали. А потім спостерігали, аби він нормально дійшов додому. Хто знає, чи було це так, чи ні, але легенда напевне тепер житиме в екскурсіях місцевих гідів.

Мабуть у кожному місті є такі герої, про яких складають легенди. Анатолію Васильовичу Малишевському було трошки більше 80-ти. Він вже протягом багатьох років зовсім не бачив, але кожного дня співав на Суворова. Його життя було складним, але він понад усе любив людей і свою кохану Лідочку.

Народився зрячим — став сліпнути після арешту батька

Народився Анатолій Васильович перед Другою світовою війною. Батько пішов на фронт, після звільнення рідного Херсона повернувся. Але якось вночі 1945-го за ним прийшли — на жаль, це були сталінські часи, за яких усяке могло бути.

Помню, когда выводили, папа крикнул маме: «Маруся, меня ведут расстреливать!» Я бросился ему в ноги, схватил за сапоги: «Не отпущу!» Энкаведист со всего маху заехал своим ботинком мне в лицо и отшвырнул. То ли от пережитого стресса, то ли из-за сильного удара по голове вскоре я начал терять зрение…

Після арешту батька Анатолія разом із мамою викинули з їхньої квартири, довелося переселитися в сарайчик. Йдучи на роботу, мама запирала в ньому маленького Анатолія і він цілими днями розважав себе тим, що співав. Йому це дуже подобалось.

Медкомісію пройшов товариш

Ріс Анатолій без батька. Мріяв бути схожим на працівників комбайнового заводу, поряд із якими зростав.

Я засыпал и просыпался с одной мыслью: скорей бы вырасти таким же, как они! И получив аттестат зрелости, отправился прямиком на комбайностроительный завод.

Правда, медкомісію тоді замість Анатолія Васильовича пройшов його товариш, тому що бачив він тоді вже погано.

Співати вийшов на вулицю на початку 2000-х

Спершу працював слюсарем на головному конвеєрі. Свою операцію освоїв настільки, що потім багато років виконував її просто по пам'яті. Коли вже не міг встигати за іншими, довелося перевестися в групу підготовки виробництва, де майстрували молотки та інший інструмент. А потім прийшли 90-ті і людей почали масово звільняти. Анатолія Васильовича перевели сторожем в ремонтно-механічний цех. Про те, що на той час він вже був геть незрячим, на щастя, ніхто не знав. Анатолій Іванович казав, що незважаючи на сліпоту, обов'язки сторожа виконував сумлінно.

Во-первых, никто не пойдет ночью в цех, если знает, что там сторож. А во-вторых, на заводе воровали в основном днем…

У 2002-му році Анатолія Малишевського звільнили «за станом здоров'я», не виплативши кількарічну заборгованість із зарплати. Майбутній символ вулиці Суворова судився із заводом, майже жебракував, збирав пляшки, співав в електричках. А згодом вирішив вийти співати на вулицю.

Репертуар дідуся Анатолія — понад 500 пісень

Анатолій Васильович з юних років виступав у художній самодіяльності і навіть записував пісні на платівках іще радянського бренду «Мелодія». В його репертуарі — понад 500 пісень: і українська «Марічка», і арії з опер. Він навіть якийсь час їздив по області із концертами художньої самодіяльності.

Місцеві часто приходили на Суворова просто послухати дідуся Анатолія. У нього були свої прихильники, які регулярно його відвідували, а він залюбки спілкувався та співав. Спів на Суворова був його способом спілкування. Тут його ніколи не сприймали за жебрака — навпаки, він був втіленням міського музиканта, справжнім символом вуличної музики в Херсоні.

Дідусь Анатолій повернувся до своєї коханої

Кілька років, як поруч із дідусем Анатолієм були лише коробка для грошей та незмінна палочка, яка допомагала йому орієнтуватись. Траплялись випадки, коли у нього крали гроші, але він до цього ставився філософськи: любив людей.

Людей люблю! Всех люблю! Я на Суворова петь выхожу к людям. Все ведь хорошие на самом деле. Мне больше ничего и не нужно. И я счастлив!

Він був світлим і добрим. Ніколи нікого не засуджував. А в кишені коло серця носив фото коханої дружини, з якою вони прожили 56 років. Вона пішла раніше за нього. А тепер і дідусь Анатолій повернувся до своєї коханої Лідочки — саме так він називав свою дружину, коли давав інтерв'ю журналістам.