Українці нарешті дочекались свого давно заслуженого «Оскара», але, як правильно зазначив режисер Мстислав Чернов: краще б цього фільму не було. Але він є, черговий доказ безжальних та ірраціональних у своїй жорстокості злочинів росіян. Блог Устина Данчука.
Але варто також зазначити, що всі нагороди «20 днів у Маріуполі» (а їх насправді багато, і є, на мою думку, не менш значні, ніж «Оскар» (див. приз на «Санденсі»)), є абсолютно заслуженими, і не на рівні «дамо, щоб пожаліти бідних Українців», а за неймовірне досягнення у журналістиці та документалістиці.
Документальне кіно — насправді дуже цікава і гнучка штука, воно не сковане жанровими та формальними обмеженнями, і може одночасно працювати у просторі будь-якого жанру. Документальний фільм може бути їдкою сатирою (наприклад, фільми Майкла Мура), може бути детективом (серіал «Творення убивці» Лаури Ріккарді та Мойри Демос), щемливою драмою з шокуючим твістом («Любий Закарі: лист сину про його батька» Курта Куена), а може бути фільмом жахів, і саме до цього жанру належать «20 днів». Фільм, який душить глядача майже нестерпним відчуттям загрози та приреченості у перші хвилини, а потім доводить, що все може бути лише гірше.
Іноземні кіножурналісти не дарма жалілися на фільм, коли називали його «занадто депресивним» і «важким для перегляду». Фільм насправді важко дивитись, як важко і жити у країні, де події цього фільму вже стали сумною буденністю, де вже, здається, неможливо уявити дня без чергового терористичного обстрілу, кривавого злочину, втрати. Але «20 днів» — не тільки про страждання, він ще й про героїзм, про роботу журналістів, яким вдалось винести із самого пекла оточеного приреченого міста неоціненні докази абсолютного зла.
У свої останні пів години фільм Чернова перетворюється на шпигунський трилер, героям якого, як Тому Крузу з чергової «Місії Нездійсненної», треба втекти з міфічним «Макгафіном» (у нашому випадку – відеоматеріалами із захопленого міста). Але у Тома Круза є комп’ютерні спецефекти, дублери, страховки та безліч спроб-дублів, чого у команди Чернова не було. І так, фільм боляче дивитись, але мистецтво має бути болючим, правда має бути страшною, а ще у всього мають бути наслідки, і я сподіваюсь «20 днів в Маріуполі», як і ще десятки документальних робіт та журналістських розслідувань колись пересилять темряву російської пропагандистської мряки, яка для мільйонів людей вже встигла розмити здавалося б очевидні поняття добра і зла, які так явно показала ця війна.
А ще перемога на «Оскарі» — це символічна і важлива подія для самоствердження нашого кіномистецтва, яке, сподіваюсь, зможе нарешті відокремитися від нав’язаної пострадянської ідентичності, і стати чимось своїм, впевненим, сильним.
P.S. Щоб зрозуміти, наскільки ця перемога насправді важлива, варто лише почитати виття ботів з гнилої країни на літеру «Р» під будь-якими публікаціями з Оскарівської промови Мстислава Чернова, ось де справжній жах.
Устин Данчук у 2019 роціФото: Устин Данчук
Читайте також: Кавун.City — серед героїв останньої книжки херсонця Олександра Меньшова «Я, Фокс та окупація».
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
