Голос жінки в Херсоні чують далеко не завжди. Точніше, не хочуть чути. Саме такий висновок можна зробити після мирного феміністичного маршу, який пройшов у Херсоні 8 березня цього року. Минуло трошки менше місяця, а проблеми, на яких акцентували під час маршу, навіть не згадують ті, кому були адресовані заклики.
Про що голос жінки в Херсоні?
Жінки під час феміністичного маршу ділились своїми проблемами та заохочували інших вирішувати складні питання разом. Вперше у херсонському марші взяли участь люди з інвалідністю, зокрема жінки.
Інвалідність = недоступність
Для людей з інвалідністю у Херсоні — чимало перешкод. У наших матеріалах ми також про це згадували. Зокрема згадали і про те, що навіть міська рада у Херсоні не пристосована для людей з інвалідністю. Жодних зсувів у позитивний бік наразі в цьому питанні не відбулось.
Херсон без культури
Потураються права жінок і в культурному середовищі Херсона. На марш вийшли бібліотекарки: їх намагаються скоротити, закидаючи безпідставні звинувачення в неефективності роботи. Жодних розрахунків та обгрунтованих даних щодо неефективності, звісно, ніхто не надав. Проте 23 січня 2020 року Херсонська міська рада проголосувала зняття в бюджеті на рік 4 млн грн на зарплату бібліотекарям.
Після численних запитів з'ясувалось, що підставою для голосування став додатковий бюджетний запит очільниці міського управління культури. До речі, теж жінки. Наразі від 43 до 62 бібліотекарок — жінок — можуть залишитись без роботи. Їхні голоси чують здебільшого не ті, хто ухвалює рішення.
«Червона картка» насильству в родині
Насильство в родині продовжує лишатись однією з найбільш болючих тем у суспільстві — не лише херсонському. Стамбульську конвенцію — Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами — Україна підписала іще 11 років тому, але досі не ратифікувала. Що дає ратифікація? Цілий ряд заходів, які допомагають попереджувати домашнє насильство та вчасно реагувати. Наведемо кілька прикладів.
- У Франції вчинення психологічного насильства було внесене до Кримінального кодексу в 2010 році. Цей злочин карається жорсткими санкціями, що варіюють від трьох років позбавлення волі до 75 000 євро штрафу. В Україні важко навіть довести психологічне насильству, не кажучи вже про те, що ряд випадків — особливо у сільській місцевості — навіть не реєструють.
- Знаєте, що таке примусовий шлюб? Це акт навмисного використання фізичних або психологічних погроз, щоб змусити доросл/у чи дитину прийняти шлюб, чи перевезення доросл/ої чи дитини до іншої країни, щоб змусити їх вступити в шлюб. У Великій Британії кампанії створили поліційні настанови щодо примусових шлюбів і вдосконалення політики Міністерства закордонних справ та у справах співдружності націй у відповідь на справи, коли британських громадян змушували брати шлюб за кордоном. Кримінальний кодекс Болгарії передбачає кримінальну відповідальність за примусовий вступ до шлюбу, а також за викрадення жінки для того, щоб примусити її вступити в шлюб. Чи варто казати, що в Україні на практиці це не діє? З ратифікацією конвенції могло б діяти.
Таких прикладів можна навести чимало, проте Україні вони наразі недоступні. Але саме на феміністичному марші здіймали питання саме про ратифікацію Стамбульської конвенції. І не лише в Херсоні — на маршах по всій Україні.
Кому заважають ЛГБТ
Безпрецедентні заходи охорони феміністичного маршу перевершили навіть сесії херсонської міської та обласної рад, хоча останні куди більш небезпечні, аніж мирна хода за права жінок.
Час від часу це виглядало принизливо і навіть викликало невдоволення учасників акції: вони прийшли з мирною метою. Але правоохоронці охороняли їх від агресивно налаштованих людей, які заздалегідь погрожували учасникам акції.
Під час акції ми бачили таких разом із іншими журналістами. Кілька людей запитували у нас: «Ви що, за гомодиктатуру?» або «Навіщо Ви підтримуєте ЛГБТ?» Відповідати було марно: ані журналістів, ані активістів маршу не слухали ті, хто прийшов з метою агресії. Показовим був момент, коли агресивно налаштовані люди почали вигукувати погрози та образливі заклики тоді, коли жінки звітували про роботу кризового центру з протидії домашньому насильству.
ЛГБТ-спільнота Херсона практично завжди знаходиться в зоні ризику небезпеки. Активісти та активістки, які підтримують рівність прав, далеко не завжди є представниками цієї спільноти: так само, як і активізм на ниві боротьби за права людей з інвалідністю — це справа рук різних людей, не обов'язково з інвалідністю. Але на небезпеку наражаються і вони, адже їх звинувачують... а незрозуміло, в чому їх звинувачують.
Гомосексуали, бісексуали, трансгендерні люди та інші, чия сексуальна ідентичність не завжди зрозуміла широкому загалу, викликають у представників ультрарухів агресію, яка виливається не лише у коментарях в соціальних мережах, а й у спробах нападів. Причому у Херсоні жоден організатор та виконавець такого нападу не був покараний.
Рік 2017-й. Травень. Мирна хода ЛГБТ-активістів за дотримання їхніх прав. Чомусь навіть деякі депутати Херсонської міської ради вважають, що можуть утискати права людей тільки тому, що їм не подобається, що хтось вийшов на мирну ходу. Ось, наприклад, Віталій Урбанський (ВО «Свобода») вважає, що в ході за права ЛГБТ — травень 2017 року — немає жодного сенсу, адже за Конституцією права усіх рівні. Тобто депутат, який ухвалює рішення стосовно життя всього міста, не занурюється в практичну суть питання та не зауважує на праві на мирні зібрання — до речі, теж конституційному.
Але повернемось у 2020-й. Хода, яка зібрала понад 300 осіб — хоча поліція звітувала про понад 50, але 300 — це понад 50, важко сперечатись — супроводжувалась кількома особами, які вигукували образи на адресу учасників. Переважно — учасниць. Абсолютно різних, з різними професіями, рівнем життя, уподобаннями, але єдиних у прагненні до дотримання їхніх прав. На адресу цих людей, кожен з яких має певні здобутки в професії та громадській діяльності, вигукували безпідставні образи та звинувачували незрозуміло, в чому. На жаль, сьогодні ті, хто ухвалює рішення, так чомусь і не звертають увагу на агресію з боку окремих політичних сил та громадських рухів: жодна спроба агресії не була покарана. Хоча, з іншого боку, створюються кордони поліції, які охороняють мирних мітингарів.
Кому вони заважають і чому, незрозуміло. Можна лише припускати, що вільне висловлення думки, поглядів і вибір за покликом серця дуже дратують тих, хто цього зробити не може. Але це лише припущення.
