Олешки — місто на лівому березі Дніпра на Херсонщині, окуповане росіянами з перших днів масштабного вторгнення в Україну 2022 року. Місто дуже постраждало від затоплення внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС. Що там відбувається, достеменно невідомо, але поодинокі свідчення є. Розповідаємо про такі.
Відома журналістка родом із Херсона Тетяна Висоцька продовжує на Фейсбуці писати про #ХерсонськіГолоси. Саме з таким хештегом вона пише про те, що відбувається на Херсонщині. Наразі Олешки на звʼязку!
«…Саме в Олешках життя стало особливо нестерпним. Кринки спалені вщент, там життя вже немає. Село Копані, Раденськ, хоч зовсім близько від Олешок, але живуть іншим життям - звісно, з орками, але зі світлом, водою та магазинами… — із таким вступом я отримала вісточку з окупації. Ба навіть авторську колонку, з назвою та псевдонімом!», — пише Тетяна.
Герой її допису — інженер Вікторович, мешканець лівобережжя Херсонщини, ім'я якого поширювати не можна. Отже, він просто інженер Вікторович. Оприлюднюємо без змін.
*****
Про найзаповітніше.
Колись давно, ще задовго до війни, коли часи були ситі і мирні, чув, що прагматичні німці, попри достаток, живуть досить бережливо і економно. Так, взимку у їхніх квартирах досить прохолодно, чи не +15°. Уявляєте? Ходять вдома в светрах і нічого собі, живуть. Я тоді дивувався: як можна жити в такій холоднечі? Економити на комфорті і зручності? Та ні, ми ж не німці, у нас прийнято, щоб взимку в кімнаті було хоча б +20°, а краще +22°. Ех, були часи...
І хоча жили, як виявилось потім, в цілому бідно (бо ж не німці - не економили і не берегли, що мали), зимою у квартирах було тепло.
Вже майже два роки війна. Окупація. Що таке війна, зараз знають всі. Що таке окупація знають ті, хто її пережив, чи переживає. Зараз хочу написати виключно на побутову тему - про мрію звичайної людини, яка вимушено опинилась в окупації.
Після підриву орками греблі Каховської ГЕС електрики на окупованій лівобережній Херсонщині довго не було. Потім включали-виключали день-через день, але влітку мешканці на це сильно і не реагували. Постраждалі від повені, одійшовши від шоку і стресу після втрати практично всього, налагоджували сякий-такий побут у зруйнованих водою будинках. Всі думки були про наступ наших на Запорізькому напрямку і на періодичну відсутність світла увага не зверталась. З вересня світло пропало остаточно. Разом з електрикою пропали і вода та тепло. А з часом пропала і надія на звільнення у цьому році, бо наступ зупинився.
Настали суцільні сутінки: і на дворі, і в оселі, і на серці... А потім прийшов і холод, адже газплиткою будинок не обігрієш... Який вже місяць живемо як ескімоси: воду носимо відрами хтозна звідки, вдома ходимо повністю вдягнені, в куртках, чоботях, шапках. Спимо теж вдягнені, під чотирма ковдрами, при кімнатній температурі +7°. Тепер "суворе" німецьке життя видається просто раєм...
Справедливості заради, треба сказати, що не всі так мерзнуть, як ми з дружиною. Хтось виявився хазяйновитішим і не викинув дідівську пічку з хати і тепер опалює будинок дровами, хтось заздалегідь (теж далекоглядні люди!), коли ще була електрика, зварив собі з металу буржуйку і гріється біля неї, а хтось, позичивши очі у Сірка і засунувши совість і гідність кудись собі поглибше, отримує подачки в окупантів і за рахунок них купив собі геть не дешевий генератор і має, хоч і періодично, електрику з теплом. Але більшість таких як і ми, наївних людей з 21 століття, які щиро і, як виявилось, безпідставно вірили у невідворотність досягнень цивілізації, в силу прогресу і гуманізм, — мерзнуть, клянуть окупантів, дякують долі, що живуть все-таки на півдні і палко сподіваються на скоріше визволення.
А тепер про мрію. Так, Перемога, наше визволення, звільнення всіх окупованих українських територій, якнайшвидше повернення додому живими наших воїнів, наших дітей - то святе, то аксіома.
Але є ще маленька приватна мрія, про яку мені навіть незручно говорити, але яка не дає мені спокою і навіть асоціюється з Перемогою, з поверненням такого бажаного мирного життя, нашого українського життя: я так хочу прийняти гарячу ванну! Звичайну, банальну, гарячу ванну, щоб нарешті зігрітись, зігріти свою змерзлу душу...
І щоб яскраво горіла електрика, а не тліла тьмяна свічка і щоб за вікном було чути щебет птахів і сміх дітей, а не автоматні черги і «роботу» артилерії...
Я не хочу, я вже не можу більше переховуватись як злочинець, я хочу вільно жити у власній країні і вільно говорити рідною мовою. Я хочу зняти життя з цієї насильницької паузи і знову почати жити на повну, бути корисним, працювати скільки буде сил, допомагати людям і країні, побачити нарешті і обійняти своїх дітей, друзів, побратимів, розцілувати внуків.
Я так хочу...
Інженер Вікторович (авторський псевдонім)
****
У коментарях до цього допису Тетяна попросила слів підтримки для мешканців окупованої частини Херсонщини. Люди залюбки підтримували інженера Вікторовича. Зокрема блогерка-освітянка Олена Наумова, яка побувала в полоні росіян, написала: «Вікторович, ми поруч, на протилежному березі. Хоч і під обстрілами та під Україною. Знаємо, як нестерпно жити в окупації... Зневіра та відчай з'їдають душу, але українське серце чинить спротив, б'ється голосно та ритмічно. Ми чуємо стукіт ваших сердець, чуємо невимовну біль, намагаємося простягнути руки через Дніпро, щоб підтримати вас! Десятки наших героїв щодня віддають свої життя, відвойовуючи кожен метр лівого берега. Дорога до волі залита кров'ю українців. Тому, чекайте гарних новин та бережіть себе!»
Андрій Павич, який також був у полоні: «Ми зуміли виїхати з окупації влітку 22 (якби не мій полон, то хтозн,а як би було). На підконтрольній території багато хто зрозумів, як ми все таки жили щасливо, не бідно. І мрії у кожного своя та водночас спільна — перемога, повернення додому. Щоб нарешті побачитись, обійняти, поговорити досхочу з батьками, що там залишились, щоб вони побачили онуків та нас, своїх дітей. Наревітися нарешті, але від такого щастя. Мрія відбудувати свій зруйнований будинок, який спочатку затопило від підтоплення, спричиненого підривом ГЕС, а потім зруйнованого вщент прильотом. Щоб в тому домі зростали мої 4 дітей, щоб у кожного було окремо ліжечко, дитяча кімната. Щоб я нарешті зміг на рідному дивані виспатися, смачно потягнутися та обійняти дружину та подумати про пʼятого козака. Мрія поїсти наших, південних, овочів та фруктів, напитися нашої водиці, зʼїсти нашого олешківсього масла з маслозаводу, купити домашнього молока та зʼїсти разом з маринованими огірочками, щоб вмістися згодом на свій унітаз. Мрій багато, і всі вони повʼязані з тим життям, життям до окупації, життям удома по-домашньому. Чому мрії, ми все ж таки на підконтрольній території, де доступні блага цивілізації? Тому що ми не вдома, тому що нам не доступно із-за фінансів домашнє молоко, не доступні овочі і фрукти… багато чого не доступне на своїй землі ((((».
Читайте також:
- Росіяни вбили двох французьких волонтерів обстрілом у Херсонщині: відреагував Еммануель Макрон
- Українці можуть підтримати петицію про надання звання Героя України Валерію Галушці з Олешок
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
