Після звільнення Херсона від окупації місто та передмістя окупанти обстрілюють щодня. Артилерія б'є по цивільній інфраструктурі, страждає мирне населення, зокрема й діти. Кожен день в новинах люди дізнаються про загибель або поранення простих херсонців.
Про таке вже, на жаль, "звичайне" життя жителів Херсона розповідає у своєму репортажі для видання «UA.South» Наталя Нагорна. Далі ми наводимо репортаж журналістки з дрібними правками від редакції «Кавун. City».
Це місто, яке змінюється щодня. Проїжджаючи вулицями сьогодні, ти не можеш передбачити, що буде з цими людьми та будинками завтра. За попередній календарний рік вони пережили окупацію, звільнення з-під окупації, короткий період тиші, знову обстріли, екологічну катастрофу внаслідок підриву окупантами дамби Каховської ГЕС, знову тотальні обстріли — але вже з авіабомбами.
Щодня у місті та околицях є щонаменше кілька поранених — їх кількість міняється і може становити до двох десятків. Люди повертаються у місто, попри хаотичні обстріли всіх районів міста: як приватного сектору, так і спальних районів.
Закриті райони
Стела на в'їзді в Херсон з боку АнтонівкиФото: uasouth.media
Журналісти можуть розповісти не про весь Херсон. На першому ж блокпосту цивільних людей з будь-яких регіонів пропустять швидко. Якщо це не журналісти. Представники редакцій можуть заїхати в місто тільки за спецдозволом і обов'язково у супроводі.
Іноді заборона на в'їзд стосується цілого міста. Але тотально закритими залишаються райони, які розташовані ближче до Дніпра.
Широка річка розділила Херсонщину на дві частини — окуповану (весь час наголошують, що тимчасово) і нашу. Дніпро розділяє і створює штучну перешкоду.
Тут би мало бути інтерв'ю з військовими про новий тип війни, але доступ до військових журналістам також тотально закрили. Колись це буде історія нових боїв — про форсування річки, про бої на порожніх островах, про сутички в плавнях, про те, як важко йти в бій на катері. Але наразі це той шмат історії, який залишається закритим.
Одного дня військові обовязково розкажуть, як вода захищала Херсон від контрнаступу агресора, але не давала нашим військам пройти вперед. На початку повномасштабного вторгнення загарбники змогли пройти маршем по Антонівському мосту, але вже майже рік міст повністю розбитий.
Ніч у бункері
Наталя Нагорна та ПавлоФото: uasouth.media
Нам вдається заїхати на околицю Херсона разом з волонтерами. У них є броньовані буси з капсулами, ними можна вивозити дітей і менше переживати через обстріли. Їхати потрібно раніше, тому ми залишаємось на ночівлю в бункері.
Він для місцевих, але вони прибігають, лише коли обстріли вкрай потужні. У ніч, коли тут перебуваємо ми, у бункері майже порожньо. Господарює Павло — він показує нам, як зробив з гірлянди синьо-жовтий прапор. Робить каву і допомагає обрати ліжко — вони двоповерхові.
У бункері є світло, тому Павло ставить чайник та робить каву. Попереджає, що працює Wi-Fi, два джерела інтернету без паролю. У глибокому бункері (це справді бункер, а не підвал) висить плазма, можна включити серіал, зробити гучніше звук і не чути, як «прилітає».
«Були вчора міномети, піони і КАБ впав», — розповідає Павло про ситуацію на районі.
У нього під час прильоту авіабомби загинув друг — чоловік допомагав місцевим ремонтувати машину. Я бачила фото загиблого у зведеннях. Коли його дістали з-під завалів, сусіди благали врятувати, бо сподівалися, що він живий. Лікарі констатували смерть... Пес загиблого лежав поруч із тілом і відмовлявся відходити.
Чоловік загинув просто серед білого дня під час обстрілу середмістяФото: uasouth.media
У бункер на ночівлю приходять дві жінки. Моя сусідка по ліжку відмовляється давати інтерв'ю, але не може не похвалитися — онучка вийшла заміж. Переживає тільки, що чоловік військовий. Це важко — під час війни бути дружиною військового.
Зі мною говорить Марія Василівна — вона вдень порається на городі, у господі, й лякається обстрілів. На ніч дає собі перепочинок — іде в укриття.
«Я боюся одна: «прильоти» такі... Бігаю по цій комнаті і думаю: «Буду я дома, як в хату прилетить, то не спасу». А тут хоть ніч відпочину. Сплю спокійно, ні про що не думаю».
Я засинаю на чужому ліжку і сплю всю ніч спокійно.
Біля мосту
Наталя Нагорна в АнтонівціФото: uasouth.media
О 7-й ранку я п'ю свіжу каву від Павла. Мене забирає Сергій, він — місцевий староста. Його машина броньована і він хоче показати мені Антонівку, село на околиці Херсона та на березі Дніпра. Він знає адреси й допоможе забрати дітей.
«Може, для когось цифра близько 150 дітей — це і небагато, але я вважаю, що проживати у такому місці, як Антоніський старостинський округ, який щодня обстрілюють і руйнують одним КАБом від 5 до 10 будинків... Я ввжаю, що це дуже погано. Але батьки не розуміють, що діти не мають піддаватися такому ризику», — каже староста.
Ми їдемо по селу, по вулицях, які влітку були затопленими. Жителі села зібралися біля автівки — там колотять розчинну каву.
— Це у вас автолавка?
— Coffee time.
— А ви каву робите?
— Кава, водичка, хлібушка — треба ж якось розважатись.
— А вдома не п'єте каву?
— А світла дайте, будемо пити каву, — сміється чоловік з пластиковим стаканчиком в руках.
Світла у селі немає, тому автолавка не привозить бажане м'ясо та ковбасу. Навіть купити мали б за що — на лавці жінки саме очікують на пенсію. Найстаршій з них, Вірі, 89 років. Жінки жартують: скоро матимуть в селі неабиякий ювілей.
Село знищене не повністю, є навіть цілі будинки. Але пошкоджені тільки латають. Капітальний ремонт робити сенсу нема — а раптом завтра знову прилетить?
На околиці вже готові два броньовані буси для евакуації дітей. Волонтер Сергій, якого тут всі називають «Фартовим» (отримав прізвисько після того, як вдало виїхав з Дебальцевого, минаючи обстріли). Сам волонтер з Волновахи, його рідне місто знищили. Він не може спрогнозувати, скільки дітей поїдуть, а скільки батьків перед виїздом передумають.
«Якщо ми не будемо вивозить дітей, то заради кого ми все це робимо? Коли є одна дитинка, то ми маємо всі вставати — 10,20, 30 дорослих — і вивозити. Не кажучи вже про те, що тут багато дітей», — пояснює свою поїздку сюди чоловік.
Наталія Нагорна та евакуйовані дітиФото: uasouth.media
Ми говоримо під звуки обстрілу й переживаємо — чи вийде нам, чи не постраждають діти дорогою?
«Якщо вночі не «летіло», то люди не їдуть. Їх полишає мандраж від «прильотів» і вони хочуть лишитися вдома. Це можна зрозуміти і неможливо водночас. Як тут лишатися, коли в тебе діти?» — каже волонтер «Фартовий».
У них це сімейний виїзд: поруч у бронежилеті дружина Катруся, за кермом племінник, теж з Волновахи і теж Сергій.
Найпершим у броньований автобус сідає 13-річний Денис. Мама плаче і заціловує.
«Нехай дитина поїде, відпочине... Тим більше, що такі обстріли почалися сильні…» — переконує вона чи то нас, чи себе.
Коли у броньованій капсулі облаштовується семеро дітей, вона аж трясеться від їхніх жартів та реготу. Діти їдуть на відпочинок у Карпати, зможуть гратися і не боятися обстрілів. В Яремчі їх чекають у санаторії.
Дітям дають маркер і дозволяють писати привітання на стінах тим, хто поїде тут після них. Вони пишуть назву своєї Антонівки і домальовують сердечка. На стінах — дитячі імена. Денис виводить великими літерами «МИ ПОВЕРНеМОСЬ».
13-річний Денис з Антонівки обіцяє повернутися додомуФото: uasouth.media
Ще групу дітей привозять із селища Комишани. Звідти евакуюють звичайним автобусом, без броні, бо це місце вважають безпечнішим. Дівчинка Анжела розповідає — їде з двома братиками і буде вчитися у школі. Такого вже три роки не мала змоги робити.
«У мою школу вже два рази «прилітало», — пояснює дівчинка.
Загалом за один такий евакуаційний тур вдаєтсья вивезти 28 дітей. Найменшому — півтора роки. З ними виїжджає дев'ять дорослих. Більшість батьків залишаються доглядати за господарством.
Абсолютна більшість залишає своїх дітей із собою. Через кілька днів після цієї евакуації селище Комишани обстріляли — 9-річну дівчинку привезли лікарям у стані коми. Медики оперували дитину. У зведеннях — коротка фраза: «Стан дитини важкий».
Херсонські діти
Під час одного з обстрілів у ХерсоніФото: uasouth.media
Загалом у Херсоні, за підрахунками Херсонської ОВА, живе 72 тисячі людей. І люди продовжують повертатися. До війни жителів було втроє більше.
Серед нинішнього херсонського населення 5,5 тисяч — діти. Школи розбиті, в садочку малюків не залишають. Діти навчаються онлайн і майже не мають змоги жити нормальним дитячим життям.
Обстріл може початися без жодних попереджень. Артилерія дістає у всі ділянки міста, авіаударів завдають все частіше. Захистити дітей від цього можна тільки в один спосіб — вивезти з місць активних бойових дій.
Ми приїжджаємо на місце обстрілу житлового багатоквартирного будинку — вночі там поранило 9-місячну дитину та її маму. Ми шукали немовля в лікарні, але інформації, де саме родина, отримати не вдається. Натомість їхню квартиру ми бачимо одразу.
Вона на третьому поверсі. Від місця, де раніше був балкон, щось відпадає і летить вниз. Під вибитими вікнами стирчить уламок стовбура — це було велике дерево, його гілки трохи прикрили вікно, прийняли на себе уламки.
Херсонська квартира ,у яку поцілив ворожий снарядФото: uasouth.media
Серед перших, кого ми помічаємо, — 6-річна Злата. Дівчинка допомагає дорослим. В її будинок прилетіли три снаряди, дивом не влучили в їхню оселю.
«Працюю», — пояснює мені Злата і висипає побите скло лопатою в смітник.
Лопата вища від Злати. У тому, щоб прибирала саме дитина, потреби немає — у дворі багато дорослих, вони всі з віниками, лопатами: підмітають, гребуть. Для дитини це гра. Вона разом з дорослими, вона під наглядом.
Чи може снаряд прилетіти сюди просто зараз знову? Так. Але скло потрібно прибрати… Мама Злати через кілька дні вирішила вивезти дитину до родичів у Львів.
Біля спаленої автівки ми зустрічаємо 8-річну Дар'ю — дівчинка прийшла з мамою Анастасією подивитися, як вигоріла їхня машина. Автівка мала газову установку, тому від неї загорілися інші.
«Я спала, і мама мене винесла в коридор», — переказує дівчинка події ночі.
Мама пояснює — виїжджати немає куди, немає грошей. Ми зв'язуємо родину з волонтерами, мама погоджується виїхати, але наступної ночі саме в їхньому районі спокійніше — родина знову передумала виїжджати.
Біля під'їзду зустрічаємо чоловіка у футбольній формі. Він каже, що повертається з тренування — сьогодні вдалось зайнятися спортом. А днями довелося тікати зі стадіону — сильно стріляли. Ділиться, що в нього сьогодні ночувало подружжя — Дмитро, Діана та Емілія. Це саме те подружжя, про яке в офіційних зведеннях писали, що вони поранені. Виявляється, вони пішли в розбиту квартиру забрати речі.
Ми зустрічаємося з Діаною перед під'їздом, донька в неї на руках. Емілія посміхається нам, у неї великі сині очі. Сусіди підходять до неї по черзі — подружжя в цьому будинку знають і люблять.
Вони — переселенці з лівого берега. Це вже другий «приліт» по них. Один раз вже довелося змінити житло. Обрали спальний район Херсона, щоб дитині було безпечніше. Але вночі їм довелося накривати дитину тілом та ковдрою. Та маківку все одно зачепило — на голівці плямка від опіку.
Діана розповідає, що один з уламків запікся на її нічній сорочці, а батько дитини трохи шкандибає — йому зачепило ногу.
«Я так хотіла, щоби моя дитина народилася у вільному Херсоні — так і сталося», — посміхається малій Діана.
Ця родина — одна з небагатьох, хто одразу погоджуються виїхати. Батьки переживали тільки, чи буде сховище поруч із новим домом та чи зможе Дмитро влаштуватися на роботу. Їм важливо ні від кого не залежати і захистити свою Емілію.
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
