Шість років тому розпочалась Революція Гідності, яка від самого початку була мирним протистоянням проти гальмування тодішньою владою європейського шляху України. Згодом прийшли окупація та війна. Якими були перші дні Євромайдану у Херсоні та що відбувається з Херсоном зараз, ми запитали у тих, хто стояв на площі Свободи від самого початку.
Тарас Бузак: «Вийшли навіть не за Європу, а проти Януковича»
Тарас Бузак — херсонський журналіст і громадський діяч, який протягом багатьох років займає активну проукраїнську позицію, бере участь у виборчих кампаніях, зокрема балотувався до Херсонської міської ради. З перших днів вони разом із дружиною були на херсонському Євромайдані:
«Були разом з дружиною на нашому херсонському Майдані з перших днів. Як у столиці все почалося, так ми і почали виходити в Херсоні. Спочатку нас мало було. Зовсім мало. Пару десятків чоловік. Виходили тоді саме ті, хто не боялися. Це потім вже, коли все зрозуміло стало, то народ з антимайдану почав до нас приходити. Мол, ми за вас були, а нас змушували…))) Вийшли навіть не за Європу, а проти Януковича. Бо я вважав тоді і вважаю зараз, що саме він готував перетворення України на малоросійську губернію. Проти цього і вийшли. Бо я завжди був за українську Україну. Щодо того, що змінилося? Спочатку багато чого. Але зараз я дивлюся, що ми знов повертаємося у бік Москви. Нас потроху починають змушувати любити ворога. Україна зараз на порозі чогось поганого. І шкода, що влада цього не розуміє і навіть підштовхує країну до неприпустимого. Ми на порозі втрати не тільки територій, а і незалежності».
Тарас Бузак
Артем Сопов: «Журналіст — це по-друге, а в першу чергу ми — громадяни України»
Артем Сопов — журналіст та громадський діяч, який вже після Євромайдану обіймав зокрема чиновницькі посади. Втім, завжди демонстрував проукраїнську позицію, зокрема чимало уваги у своїх активностях приділяв і приділяє тимчасово окупованому Криму, був і залишається журналістом-розслідувачем:
«Для мене Майдан 2013 року почався 1 грудня, до цього це була акція, просто акція проти свавілля влади, яка знехтувала прагненням громадян України на гідне життя в найбагатшій країні Європи. Так сталося, що як раз в ніч побиття студентів на Європейській площі, я їхав поїздом до столиці на щорічну всеукраїнську конференцію журналістів-розлідувачів, в коло тих людей, які мали загострене почуття справедливості і чи не єдині на той стояли на сторожі національних інтересів. Атмосфера була відповідна. В перший же вечір частина з нас пішла до нової локації Майдану – Михайлівський площі, мабуть тоді більшість з нас і приміряли на себе слово Волонтер. А на другий день був початок Революції Гідності. Для мене особисто вона почалася з виру почуттів, коли я побачив Революційний Київ! Ті два кілометри, які відділяли мій готель від Хрещатику я пройшов у величезному колі людей, які встали на захист своєї гідності. І це була були мільйони, я гадаю багато хто тоді перший раз відчув справжню гордість за країну, гордість за людей поруч, гордість від того, що він – Українець! Всі події першого дня відбувалися на моїх очах: і захоплення КМДА, і протистояння на Банковій… В Херсоні я зміг бути недовго — і вже за декілька днів повернувся до Києва. Це вже потім, через півроку, рік, перебуваючи на багатьох тренінгах з особистої безпеки журналістів, я сперечався з іноземними лекторами про те, що журналіст — це по-друге, а в першу чергу ми — громадяни України… Тільки під самий Новий Рік повернувся до Херсона. На Майдані настав час затишшя. Але в Херсоні свій Майдан продовжувався. Чесно кажучи, маючи фахові знання, розумів, чим закінчиться 18 день лютого. Розумів, що Крим скоріш за все ми втратимо. Розумів, що великою проблемою стануть Донецька та Луганська області… 19 лютого, взявши паспорт та шмат сала, намагався поїхати до Києва – не зміг. Чи то не було квитків, чи то їх не продавали чоловікам, вже не пам’ятаю…. В той же вечір зателефонували друзі з Нової Каховки, запропонували зустрітися та обговорити питання захисту області від кримських тітушок з Майдану, які будуть повертатися додому через Херсонщину. Ми домовились на 20-ту вечора на площі Свободи. Але прийшовши туди і побачивши структуру захисту, створену Денисом Лошкарьовим, — людиною, яка особисто для мене стала уособленням захисту Херсонщини від «руськомировців», зрозумів, що питання захисту області вирішено на гідному рівні».
Сьогодні Артем разом із дружиною Іриною Домащенко сміливо висвітлюють гострі теми щодо Криму, внутрішньо переміщених осіб, витрат бюджетних коштів.
Іван Черемісін: «Справжнім тригером для мене стали події в Криму»
Іван Черемісін — волонтер, тепер вже фаховий інструктор з надання першої медичної допомоги. Тоді, під час Євромайдану, він так само надавав першу допомогу.
«По суті, яж не був на Євромайдані. Це вже потім його назвуть Революцією Гідності. Київ для мене був десь далеко. Європейський вектор — це все було чудово, але я не розумів, чим може обернутись реакція тоді ще легітимного Президента. Першим тривожним дзвоном для мене став розгін людей на Євромайдані в Києві. Далі — низка добре відомих подій, які обернулись трагедією. Я вже не міг стояти осторонь. Мені пропонували поїхати в Київ, але я вирішив лишитись у Херсоні. Справжнім тригером для мене стали події в Криму: от після цього я добре розумів, що дещо подібне може статись і в Херсоні, а от цього дуже не хотілось. Саме так я і прийшов до херсонської Самооборони: з бажання зберегти порядок на вулицях, безпеку своїх близьких та рідних. Запросив мене давній приятель».
Іван Черемісін (ліворуч) і загін швидкого реагування «ВЛАД»
До херсонського «Червоного Хреста» Іван долучився вже після трагічних подій у Києві. Відтоді він проводить навчання для різних категорій населення з першої допомоги — навіть тренує майбутніх поліціянтів.
Валентина Крицак: «Ти не уявляєш, як же я хочу, аби Україна звільнилась від кайданів»
Із перших днів Євромайдану в Херсоні Валентина Крицак була активною учаснцею. Згодом вона разом із друзями-волонтерами на площі Свободи — поблизу кінотеатру «Україна» — збирала кошти для учасників акцій протесту, а з весни 2014 року — бійцям, які боронять Україну на Сході та поблизу Криму.
Вчителька української мови та літератури за освітою, Валентина завжди зберігала активну проукраїнську позицію і не боялась в обличчя казати правду, хай навіть різку і першим особам-чиновникам. У грудні 2015 року ми востаннє зустрілись із Валентиною. Тоді вона сказала: «Ти не уявляєш, як же я хочу, аби Україна звільнилась від кайданів». Вона також поділилась мрією, про яку просила мовчати, доки вона не здійсниться. На жаль, за життя Валентини не здійснилась: Валентина Крицак пішла з життя у липні 2016 року після тривалого онкологічного захворювання. За її життя боролись лікарі та друзі-активісти з Херсона та різних куточків України: ярмарки, благодійні концерти зі збором коштів тощо. Проте хвороба взяла гору.
Юрій Пекеліс, херсонський громадський діяч, який добре знав Валентину, в день її смерті написав: «Дізнався, що померла Валентина Крицак. Чесно, навіть не знаю що писати. Я сподівався, що Валентина видужає. Валентина Крицак — це людина, яка заслуговує на те, щоб її пам'ятали. Не знаю, наскільки це буде сприйнято, підтримано і чи це буде вірно запропонувати власнику майбутньої будівлі на місці кінотеатру «Україна» повісити пам'ятну табличку, присвячену Валентині. Вона на тому місці спочатку популяризувала українську мову, потім відстоювала європейське майбутнє України, потім боролась проти диктатора, ну а далі допомагала як могла військовим (звісно, не тільки там). Пам'ятайте її ім'я. Герої не вмирають!!!»
Ми продовжимо писати про тих, хто виборював європейське майбутнє України. Читайте цікаві та чутливі історії на Кавуні про тих, завдяки кому Херсон вистояв після захоплення Криму.
