Заїкання я маю з дитинства. Причому ніхто не пригадує, аби я чогось злякалась або був стрес: у мене було щасливе дитинство без стресів і напруг. Звідки ж взялось заїкання? Поговоримо про це далі, а також про те, як не комплексувати із цього приводу і почуватись комфортно.
Якось я їхала в таксі і, щось розповідаючи таксисту — чи то локацію, чи то про життя — кілька разів заїкнулась і одразу ж пожартувала на цю тему: ой, прикольно заїкнулась. Яким же було моє здивування, коли таксист розповів мені, що нема тут із чого приколюватись, це суттєвий недолік і він значно псує враження про мене. Не мій стьоб над власним заїканням псує враження про мене, а моє заїкання!
Мені стало дещо смішно від цього, але я не стала нічого казати, просто посміялась, ми доїхали до місця і я просто пішла, куди мені потрібно. Але я можу собі уявити, що було б, якщо б на моєму місці опинилась людина, яка комплексує через своє заїкання. Недолугі зауваження водія могли б стати причиною депресії чи інших важких наслідків.
Великий привіт логопедам
Як і багато інших дітей, мене не оминули відвідини логопеда. У мене чомусь — дивно, чому ж це буває у дітей в 6 рочків? — були проблеми зі звуками «р» і «л»: першу я вимовляла, наче співала пісню Едіт Піаф, а другу — схоже на «в». Стали з'являтись перші ознаки заїкання. Логопединя у школі мала таку кваліфікацію, що єдине, в чому вона реально розбиралась, це мабуть була боротьба із безсонням: із нею було нудно, а голос був таким, що заснути хотілось вже секунд за 40. Мабуть була непоганою людиною, але логопедом — жахливим. Зрештою «л» я натренувала самостійно класі у другому перед дзеркалом, «р» — за тією ж процедурою — класі у шостому. Ще пригадую, дзеркальце було голубеньке з красивою ручкою. Сиділа і тренувала «тролейбус» та «Херсон». І якось вийшло.
А от заїкання лишилось. Пригадую, що та логопединя казала: «Розмовляй співуче, наче от пісню співаєш». І в голові дитини формується: а як це, співаючи розмовляти? Ну да, зараз можу потренуватись і співати, а далі як? Як розмовляти? На це відповіді не було.
Тому я, як і Женя з команди КВН «ЧП Минск», який також заїкається, переказую привіт усім логопедам — тільки він мінським, а я херсонським, що працювали у 90-х. Якщо серед вас і були хороші, то чомусь пройшли повз мене та моїх батьків.
Один із секретів — музична школа
Співати — це все ж таки гарна порада, тільки от на питання, як це втілити в житті, все ж таки логопед мав відповісти. Втім, не відповів, а батьки моїм заїканням переймались, причому більше, ніж я: до підліткового віку я цим точно не заморочувалась. Мабуть у цьому є і велика заслуга батьків та моїх родичів: ніхто ніколи не акцентував на моєму заїканні увагу. У школі — так само. Вчителі ставились до цього нормально, ніколи не акцентували, не зациклювались, завжди давали час висловитись, а від однолітків дражнилок не пригадую. Дражнилки на мою адресу почались класі у 10-му і були виключно милими, стосувались моєї тоді доволі зухвалої поведінки.
Батьки вирішили віддати мене до музичної школи, аби я співала. Я теж хотіла до музичної школи, але співати ненавиділа, тому хор для мене був проблемою: я вигадувала що завгодно, аби лише не ходити. Втім, все одно ходила, музичну школу закінчила відмінницею і помічала регулярно: після занять вокалом або хором розмовляти мені ставало легше. Тому можу сміливо рекомендувати: співайте, щойно маєте таку можливість, це дійсно допомагає. Звісно, не після першого разу, а після регулярних занять. Наприклад, два-три рази на тиждень, хоча б по півгодинки. Тим більше, сьогодні це нескладно: YouTube вам на допомогу: співати можна і під час прибирання. Я ще співала у церковному хорі. Це був мій вибір — виважений і вже в дорослому віці. Теж було корисно для мовлення.
А що як не співати?
Читайте вголос
Аудіокниги я засвоїла ще в глибокому дитинстві — батьки вмикали мені аудіоказки. Тому сприймала я їх легко. Не знаю, коли і від кого почула, але десь у 12 чи 13 років, що читання вголос не лише розвиває навички роботи з аудиторією, а й послаблює заїкання. Мабуть почула від когось із дорослих, тому що в мої 12 — 13 «етіх ваших інтернетіков» іще не було (це 1998 — 1999 роки), а розмовляти ставало важко. Мабуть це було пов'язано із підлітковими особливостями, мені важко сказати. Але саме в цей період говорити мені ставало дедалі важче: збивалось дихання, часто доводилось говорити «на останньому подиху». Ті, хто заїкається, зрозуміють.
І я почала читати вголос. Оскільки я ще й натхненно вивчала англійську, то зокрема англійською. Дуже дієво і класно! А головне — цікаво. На це можна витратити всього півгодини на день — і результат точно не забариться. Принаймні ви точно його відчуєте і стане легше.
Заїкуни — королі синонімів
Заїкаючись, я стала дуже швидко підбирати синоніми. Коли заїкаєшся, здебільшого відчуваєш, на якому звуці це станеться. Тому я стала добирати слова-синоніми: так можна уникнути заїкання. Наприклад, на назві міста, в якому я живу, — Херсон — я заїкаюсь майже завжди: це, здається, моя карма! Тому нерідко від мене можна почути замість назви «наше місто», а коли «херсонський» чи «херсонська» не змінює зміст речення, я можу просто уникати слова, яке мені не піддається, як стрибок з жердиною на 6 метрів: ну не виходить.
Знаю, що і мої друзі, які мають заїкання, також користуються цим лайфхаком. Тому ми, заїкуни, можемо вважатись королями синонімів.
Грайте, розмовляючи
Паузи, переходи, допоміжні слова — все це допомагає уникнути заїкання. Правда, не варто вводити слова-паразити у свій лексикон на кшталт «ето самоє» і таке інше. Звучить не дуже. А от зробити паузу, наче роздумуєш про щось, або додати слово, яке пом'якшить перехід, — чому ні?
Наприклад, відчуваю, що на слові «університет» застрягну прямо на літері «у». Якщо йдеться про той, що я закінчувала, то цілком можна сказати «мій університет» — звук «й» полегшить перехід. Такі лайфхаки нелегко починати робити, але швидко можна звикнути. Деякі з моїх друзів не здогадувались, що я заїкаюсь, по декілька років.
«А нічого, що ти позаїкатись чотирма мовами можеш?»
Цькувати за заїкання і відверто дражнити мене стали вже у зрілому віці — мені було 30. Тоді я, сама того не бажаючи, влізла в політичне життя Херсона і багатьом перейшла дорогу, знову ж таки, не бажаючи того. Ну так сталось. Моє життя швидко стало публічним — я не була до цього готовою, тому часто не могла зібратись із думками і заїкалась. І мене почали цькувати.... кандидати наук та чиновники далеко не на останніх посадах. Чесно кажучи, я навіть не надто й ображалась: мене це просто дивувало. Тобто людина, яка має науковий ступінь — я знаю, як це важко, коли його отримуєш самотужки, я навчалась в аспірантурі — і якісь здобутки у професії, починає дражнити іншу людину за ознакою її фізичної вади! Повторюсь: навіть у школі у мене такого не було, хоча там це принаймні очікувано.
Мабуть маю дякувати батькам і своєму оточенню, яке, помітивши, як мене цькують, ставали на мій захист. Друзі тролили моїх кривдників, показуючи їхню ницість — до речі, без жодних цькувань. А мама взагалі видала чудову фразу: «Що, за заїкання цькують? А нічого, що ти позаїкатись чотирма мовами можеш?»
Зрештою, цькувальники перестали це робити і більше навіть не пробують. Дай Боже.
Зухвалість має стати рисою характеру
Доросле життя, виявляється, набагато більш жорстоке, аніж навіть логічні підліткові жорстокі дії. Тому я часто стикаюсь із тим, як вже у дорослому житті дорослі дяді і тьоті мають дивну логіку: ага, якщо заїкається, то мабуть скромна і не зможе відповісти. Будете дивуватись, але є ще в Херсоні люди, які вважають мене скромною. Тому доводиться дуже швидко пояснювати любителям намахати, що так робити неможна. Для людини, яка має фізичну ваду, зокрема мовлення, зухвалість, на мою скромну думку, просто має стати рисою характеру — як і наполегливість та принциповість. Мабуть я не відкрию секрету своїм колегам-заїкунам, а от для інших це може стати відкриттям: нас часто намагаються тримати за тих, хто не може за себе постояти. Так трапляється так чи інакше з усіма, хто може здаватись слабким. Тому навчіться відповідати на подібне. Скарги, виклики керівництва, поліції — в різних ситуаціях по-різному, але не дайте порушувати ваші права. Ніколи. Бо звикнуть.
І наостанок
Пригадую, як сама для себе вигадала спосіб, аби не боятись камер чи публічних виступів.
По-перше, вже за кілька секунд до виступу робила глибокий вдох. Це позбавляє зайвого тремору.
По-друге, знаходила точку в залі або де-інде, в яку дивилась. Якщо є, на кого дивитись і цей хтось — приємна людина, яка вас підтримає, можна дивитись на неї. Якщо ні, достатньо просто точки. Якщо беруть інтерв'ю, це — інтерв'юер (ка). Журналісти добре вміють підтримати бесіду поглядом — це варто використовувати.
По-третє, коли починається доповідь, варто викладати її несумбурно, час від часу зупиняючись з паузами. Навіть якщо це суха доповідь, для вас головне — ваш комфорт. Допомагайте собі руками і поглядом та зосереджуйтесь на точці або людині, яку обрали «опорною». Так буде легше не збитись і не почати нервувати.
Ні, ось це наостанок
Можете вірити, можете не вірити, але я чомусь думаю, що заїканням Всесвіт від чогось спиняє. Принаймні мене — точно, бо на язик гостра, а заїкання це стримує. Сприймайте це не як ваду, а як подарунок — від Бога, від Всесвіту, від тієї Вищої Сили, в яку вірите. І стібіться з себе разом із друзями! Це ж реально прикольно, коли ви народжуєте нові слова. У мене це «ко-мі-мі-місія» або вічний і незламний «Хер-Херсон». Ну і ще «ка-каша» замість «каша» або «у-йо-у-йо», коли хочеш сказати, наприклад, «у його сестри». Можна словник писати!
Не боріться з заїканням — отримуйте від нього свій кайф!
** Редакція може не поділяти думок і поглядів, висвітлених в розділі «Блоги».
Давай дружити!
Підпишись наш 🍉Telegram-канал (там оперативні херсонські новини і інсайди) та на наш 🍉Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо❤️
