Як під час окупації ми знайшли труп у гуртожитку університету...
— Максиме Олександровичу… у нас у гуртожитку труп.
Жіночий голос у телефоні тремтів. Вона говорила швидко, збивалася, було чути, що людина в паніці.
— Який труп?
— У кімнаті. На ліжку. Ми не можемо підійти ближче. Там уже такий запах… по всьому поверху. Нас просто вивертає.
Здається, це був квітень або травень 2022 року. Окупований Херсон. Я сидів у своєму кабінеті в університеті — у місті, де на той час уже майже нічого не працювало так, як мало працювати. Вулицями їздили чужі військові, нормальні правила перестали бути нормальними, а будь-який телефонний дзвінок міг за кілька секунд змінити весь день. Але слова «у нас труп» навіть тоді прозвучали так, що в мене всередині все похололо.
Я ще раз перепитав, ніби від цього відповідь могла змінитися:
— Ви точно впевнені?
— Так. Максиме Олександровичу, там людина. І запах уже по всьому поверху.
По шкірі пішли мурахи. У голові одразу закрутилися питання: хто це може бути? Студент? Викладач? Хтось із людей, які тоді знаходили прихисток у гуртожитку? Хтось зайшов із вулиці? Як людина могла померти й пролежати там стільки, що вже пішов такий запах?
А потім почалися думки, які могли народитися тільки в окупації. Що тепер робити? Кого викликати? Поліція в місті вже була окупаційна, а викликати її означало фактично самим привести орків у гуртожиток. І що вони там потім «знайдуть»? Що з цього зроблять? У голові миттєво виникли всі можливі сюжети про «катівню», «злочини українських націоналістів» та інше, що тоді легко могло бути вигадане буквально з нічого.
І десь між цими думками з’явилася ще одна — сьогодні вона здається дикою, а тоді виглядала цілком практичною: якщо окупаційну поліцію викликати не можна, що ми взагалі будемо робити з тілом? І я раптом почав абсолютно серйозно перебирати варіанти. Може, поховати людину в нашому університетському парку? Ні, не вийде — тіло доведеться нести через дорогу, а там будь-хто може побачити. Тоді, може, позаду гуртожитку? Я сидів у кабінеті й уже подумки шукав місце, де можна поховати невідому людину так, щоб не привернути увагу окупантів. Зараз від самої цієї думки стає моторошно, а тоді вона була не фантазією, а одним із цілком реальних варіантів дій. Окупація дуже швидко пересуває межу між «цього не може бути» і «треба вирішувати, що з цим робити».
Я взяв себе в руки й сказав:
— Нічого не чіпайте. Зараз відправлю охоронців із головного корпусу. Нехай ще раз усе перевірять.
Я послав двох охоронців, а сам залишився в кабінеті. Сів у крісло й почав чекати. Це чекання я пам’ятаю дуже добре: начебто нічого не робиш, але мозок працює без зупинки. Хто? Як? Чому? Скільки людина там лежить? Що робити з родичами? Як узагалі оформляти смерть у місті, де нормальної влади вже фактично немає? І головне — як не допустити, щоб ця смерть стала ще одним приводом для росіян зайти в університет?
У якийсь момент я навіть подумав, що в посадовій інструкції проректора пункту «дії у випадку виявлення трупа в гуртожитку під час окупації» точно не було.
Охоронці повернулися досить швидко. І от тоді мені стало по-справжньому не по собі. Я знав цих чоловіків: дорослі, спокійні люди, яких не так просто налякати. Але цього разу вони зайшли до мене з широко розплющеними очима, обидва бліді й розгублені. Один навіть не сів, тільки махнув рукою в бік дверей:
— Максиме Олександровичу… там труп. Точно. Ми не змогли підійти. Там неможливо знаходитися.
Другий просто мовчки кивнув. І чомусь саме це мовчання налякало мене більше за слова. Після їхнього повернення сумнівів майже не залишилося: у кімнаті лежала мертва людина, і тепер треба було йти самому.
Мені зовсім не хотілося туди йти. Але якщо ти керівник і вже відправив туди інших, момент, коли можна сказати «нехай хтось інший», закінчується дуже швидко. Я встав і пішов у гуртожиток.
Мій емоційний стан на той час і без того був, м’яко кажучи, непростим. Окупація щодня щось від тебе відкушувала: сон, спокій, відчуття безпеки, здатність дивуватися черговому абсурду. Але в критичні моменти зі мною часто відбувалося інше: емоції ніби відходили трохи вбік, і ти просто робив те, що треба. Думав, приймав рішення, ішов далі.
І все ж, поки я йшов до гуртожитку, десь дуже далеко всередині ворушилося дивне відчуття: щось тут не так. Пояснити його я не міг. Усі факти говорили про одне — панічний дзвінок, жахливий запах, двоє охоронців, які повернулися з широко розплющеними очима. Розум уже прийняв найгіршу версію, але десь на самому краю свідомості залишався тихий сумнів. Інколи інтуїція мене не підводила. Цього разу я на неї не покладався, просто пам’ятав про це відчуття і йшов перевіряти все сам.
У гуртожиток я зайшов швидко. Мене зустрічали люди, хтось одразу почав щось пояснювати, хтось показував у бік сходів, але я майже не слухав. Піднявся на поверх — і відразу зрозумів, чому всі були такі налякані. У коридорі вже стояв важкий, солодкуватий, огидний запах. Очі почали сльозитися від смороду, але я просто намагався дихати неглибоко й ішов далі. З кожним кроком запах ставав сильнішим.
Дійшов до кімнати, відчинив двері й на кілька секунд завмер на порозі. Усе, що я почув телефоном, усе, що сказали охоронці, весь цей страшний запах — в одну секунду склалося в цілком зрозумілу картину. На ліжку під покривалом чітко проглядалася нерухома людська фігура. У ту мить я вже не шукав інших пояснень. Переді мною, як я тоді був переконаний, лежала мертва людина.
Усередині все стиснулося, по спині пройшов холод, але зовні я залишався спокійним. Треба було не уявляти далі, а з’ясувати, що сталося. Я відійшов від дверей, зробив кілька кроків до ліжка й зупинився вже біля нього. До цього моменту були чужі слова, перелякані очі охоронців і запах у коридорі. Тепер між мною і відповіддю залишалося тільки покривало.
Я взявся за його край і підняв.
Кілька секунд я просто не міг зрозуміти, що бачу.
Там не було людини.
Там були документи.
Наші студентські документи — пачки особових справ, які ми самі свідомо сховали після початку окупації. Серед них були документи студентів із Криму, дітей учасників АТО, а також студентів, чиї батьки були пов’язані зі Службою безпеки України. Залишати такі особові справи там, де до них могли дістатися окупанти, було небезпечно, тому їх заздалегідь перенесли в одну з кімнат, склали на ліжку і накрили покривалом.
Ніхто, звісно, не збирався робити з них небіжчика. Просто пачки документів під покривалом випадково склалися так, що з дверей це виглядало як людське тіло. Я стояв і дивився на цей «труп», а мозок ніяк не встигав перебудуватися: ще секунду тому переді мною була смерть, а тепер — студентські особові справи.
І тут залишалося одне питання: запах.
Документи могли пояснити фігуру на ліжку, але аж ніяк не те, чим був наповнений увесь поверх. Я озирнувся й побачив поряд холодильник. Його давно відключили й розморозили, а в морозильній камері хтось забув шматок м’яса. За цей час воно зіпсувалося настільки, що свою роль у цій історії виконало бездоганно.
Тоді все стало на свої місця. Документи дали нам «тіло», покривало завершило картину, а протухле м’ясо додало той самий запах, після якого ніхто вже особливо не сумнівався в побаченому. Я стояв посеред кімнати, переповнений адреналіном, з очима, що сльозилися від їдкого смороду, і, мабуть, уперше в житті так щиро радів купі паперів і шматку зіпсованого м’яса.
Я накрив нашого «небіжчика» назад і вийшов у коридор. Там стояли люди й дивилися на мене, чекаючи, що я скажу. Я нічого не сказав. Просто мовчки пройшов повз них, спустився вниз і пішов назад до університету. Мені треба було кілька хвилин, щоб видихнути й привести думки до ладу.
Щойно я цілком серйозно думав, де ховати невідому людину — у нашому парку чи позаду гуртожитку, щоб не нести тіло через дорогу, — а тепер нікого не треба було ховати, не треба було кликати окупаційну поліцію і пояснювати росіянам, звідки в університетському гуртожитку взялося тіло. Для весни 2022 року це була майже розкішна новина.
Я повернувся до університету, сів у своє крісло і продовжив працювати. Тепер ця історія звучить як чорна комедія. Тоді мені було не до сміху. Але я дуже добре пам’ятаю те відчуття: після всього пережитого того дня я був просто щасливий, що наш «труп» виявився студентськими документами, а весь жахливий запах — забутим у холодильнику шматком м’яса.
Тримаймося разом!
- Заходь до крамнички мерчу Kavun.City
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
