Зазвичай ми розповідаємо історії людей – когось, хто має, що цікаве розповісти для наших читачів. Але зараз ми розуміємо, що і самі були і є учасниками подій. Тож на цей раз ми розкажемо вам свою історію – як для нас почалася Велика війна, як працювали і жили цей час, скільки були в окупації і як вирвалися на свободу. А також, що відчули у День звільнення Херсона. Наш рік війни – від журналістів редакції Кавун.City.
Ілля Контішев. До Великої війни писав про спорт та культуру
Ілля Контішев
Перед моїм вікном скинули ворожий десант
Для мене повномасштабна війна почалася з телефонного дзвінка. І не одного — я їх не чув через міцний сон… Напередодні я допізна не міг заснути — дивився новини, моніторив, що відбувається в соцмережах. Не було паніки, але була певна невизначеність. І муляло якесь передчуття, як це сталося зі мною в першу ніч розгону студентів під час Революції Гідності — тоді я також не міг заснути й бачив усе просто у прямому етері.
Я розумів, що от-от має щось статися, почнеться новий етап у цій тривалій війні. Але до останнього я не хотів вірити у те, що ворог так у наглу попре зі всіх сторін. Тому, досліджуючи інфополе, я заснув лишень десь перед першими вибухами.
Коли ж до мене нарешті дотелефонувалися, я почув ту фразу, яку ніхто й ніколи в цивілізованому світі чути не мав би: «Почалося. Війна. На нас напали…»
Телевізор був увімкнений від учора. І на ньому я бачив схвильованих ведучих, які у прямому етері намагалися заспокоїти глядачів, але разом із тим й проінформувати якомога детальніше: що ж насправді відбувається.
Це якось неправильно, мабуть, але перші хвилини війни особисто для мене асоціюються з якимось сюрреалістичним, безґлуздим випадком — просто у прямий етер одного з телеканалів увірвався Нестор Шуфрич і почав кричати про те, що Московія напала на Україну, що починається наша Вітчизняна війна за свою незалежність. В самого Шуфрича на той час ще не загоїлося обличчя після бійки з журналістом Юрієм Бутусовим в одному з етерів. Тоді Бутусов звинувачував нардепа в роботі на ворожу країну.
Намагаючись усвідомити все, що на мене звалилося за ці перші кілька хвилин після прокидання, я вийшов на балкон. І просто на моїх очах бахнуло в стороні Чорнобаївки, піднявся чорний густий гриб диму…
Дим з боку Антонівського моста
І от саме в цей момент прийшло справжнє усвідомлення, що війна прийшла у мій дім, безпосередньо в моє місто. Але що робити, я на той момент не знав. Я повернувся у спальню й побачив, як просто на рівні мого вікна в сторону середмістя (напевно, далі — у Чорнобаївку) пролетіло п’ять або шість гелікоптерів. Вони спочатку покружляли над полем перед моїм вікном, скинули десант, а далі взяли курс у місто…
Маючи досвід військкора, я неодноразово бував на Донеччині та Луганщині й бачив наслідки окупації. Я розумів, що лишатися в Херсоні небезпечно — якщо тут висадився десант, якщо вже вибухає аеропорт, то скоро прийде той момент, коли просто на вулицях точитимуться бої. А це — людські жертви та руйнування…
Вирішив не чекати, поки по мене прийдуть
Думка про евакуацію з’явилася одразу ж. З розмов із жителями Донеччини я знав, що перші, по кого приходять, — це активісти, журналісти, ветерани АТО та їх сім’ї. Тож чекати, поки прийдуть по мене, — це не варіант. Але не було розуміння, як виїхати — власного авто я не мав.
Поки я хаотично думав, чи є сенс їхати на залізничний вокзал, мене набрав мій давній друг. Дмитро разом з вагітною дружиною та однорічним синочком мав намір їхати на захід країни. І просив мене допомогти з пошуком житла, адже я свого часу вчився та жив у Львові, в мене там лишилось багато друзів та знайомих.
За пів години вони були вже в мене, я за цей час зібрав елементарні речі — і ми поїхали у невідоме. У маленькій автівці ми вмістили все наше життя, все найцінніше — вагітна жінка з дитиною, мама мого друга, я з котом. І Дмитро за кермом — єдиний, хто має водійське посвідчення… Для речей місця практично не лишилося.
Сказати, що дорога була важка, — це не сказати нічого. Ми фактично їхали через вогонь, через зону бойових дій. За нами вже палало на Антонівському мосту, перед нами палала Чорнобаївка, через яку нам ще треба було проїхати…
Та найбільшою проблемою стали величезні затори на дорогах — люди виїжджали з Херсона масово. І в більшості автівок, як і в нас, були діти та тварини.
Котик Тіль на прогулянці під час евакуації з Херсона
Дорогою ми встигли побачити багато того, чого ніхто й ніколи не мав би бачити у своєму житті. Ми бачили пойнятий тлінням аеропорт в Чорнобаївці, ми бачили ворожі десанти з гелікоптерів у полях та на підприємствах вздовж дороги. І бачили військову техніку, яка прямувала з боку Миколаєва до Херсона. Та найстрашніше було те, що ми бачили уночі — всю нашу дорогу супроводжував горизонт, що палає…
Уся наша дорога забрала майже три доби. Ми їхали практично не зупиняючись, але величезні затори по всій країні не давали рухатися швидко. Це була одна величезна колона цивільних через всю країну.
Адреналін у крові не давав заснути, навіть якщо ми зупинялися на годинку-дві десь на узбіччі. Звісно, що про якісь готелі й мови не могло бути — у яке б місто ми не заїхали, скрізь все було темно.
Найбільше у пам’ять запала Умань. Це було перше велике місто, куди ми заїхали. Ми прибули пізно вночі — у всьому місті не було жодної людини, жодне вікно, жодна вивіска не світилися. Не було й вуличного освітлення. На той момент ми вже знали, що перша офіційна цивільна жертва Великої війни була саме в Умані. Тому тут люди й підійшли до правил безпеки з найбільшою відповідальністю.
Нам все ж вдалося перестріти когось на одній з безлюдних вулиць й спитати, де ж можна зупинитися на ніч. Нас спрямували до укриття в одному з місцевих підприємств і ми попрямували туди. Та дуже швидко передумали лишатися в місті ночувати, коли побачили, як на тому боці Дніпра палає цілий пагорб. Вночі було важко зрозуміти, чи там є якісь будівлі, чи ліс, але пожежа була небачених нами досі масштабів. Тож ніхто навіть не заперечував, коли Дмитро, що перебував за кермом, просто розвернув машину й ми поїхали — чимдалі звідси. Заграва переслідувала нас ще довго…
Розвінчував брехню терористичних ЗМІ
Коли ми опинилися вже у відносній безпеці, наша дорога закінчилася, то постало нове питання — що робити тепер? Мені знадобилося ще кілька діб у відносному спокої, аби відновити всю інформаційну картину тих днів, що я пропустив у дорозі. Я вже розумів, що де-факто окупація мого міста відбулася першого ж дня — ворог стояв з усіх сторін, в самому Херсоні на той час місцеві зрадники вже тільки чекали команди. Чим я міг допомогти Херсону?
І я усвідомив, що маю займатися тим, що вмію найкраще — інформаційною діяльністю. Тож повернувся у свій стрій — ми продовжували писати про все, що відбувається у Херсоні та області, інформувати наших читачів, публікувати важливі оголошення та повідомлення від легітимної влади. Та найбільше я зосередив свою увагу на тому, аби викривати імена тих, хто пішов проти нашої держави та рідного міста.
Я сконцентрувався на тому, що читав терористичні псевдоЗМІ — усе, що вони пишуть про Херсон. У своїх публікаціях я брався розвінчувати їх брехню. Також вдалося знайти й встановити особи тих «політиків» та «журналістів», які припхалися у наш рідний Херсон першими, ще інкогніто. І саме завдяки «Кавун. City» правоохоронні органи згодом звернули на їх «діяльність» увагу. Нашою зброєю стало слово та інформація. І завдяки коментарям та повідомленням від вдячних читачів прийшло усвідомлення того, що ми займаємося правильною справою.
Найважче в роботі стало тоді, коли окупанти відключили Херсон від зв’язку. З усієї редакції тоді не в окупації опинився тільки я. Тож мені довелося закривати роботу видання самотужки. І найголовніше — робити це в стилі кожного окремого журналіста, аби в окупантів, які також нас читали, було чітке усвідомлення, що мої колеги також виїхали.
Ми публікували на той час наші статті анонімно. Тож просто доводилося змінювати свій стиль, роблячи окремі публікації. Думаю, мені це вдалося, адже в колах зрадників закріпилося переконання, що наших журналістів у місті нема. Напевно, цим мені випадає пишатися найбільше.
Хто бачив «руССкій мір», туди повертатися вже не захоче
За цей час змінилося багато чого в нашому житті. Декого з колег не стало, хтось отримав важкі поранення, але принаймні вижив. З деким, як от з частиною рідних, я втратив зв’язок ще влітку минулого року… Але найголовніше — це те, що ми не здалися.
Так, на особистому рівні все стало набагато важче. Але мої друзі прийняли мене, віддали мені цілу кімнату, створили всі умови для того, аби я міг працювати. Родина, з якою я виїжджав, також змогла облаштуватися. Лишається сум за домом… Його частково компенсують ті люди, які мене оточують. Навіть так далеко від Херсона я постійно зустрічаю друзів та знайомих звідти. І ми підтримуємо одне одного.
Зараз я чітко розумію, що лінія фронту найближчим часом відсунеться від нашого міста. Тоді херсонцям треба буде повертатися додому й займатися відбудовою усього, що за цей час зруйнували московити.
Є віра в те, що Україна вже скоро переможе й поверне усі свої тимчасово окуповані території. А з Перемогою прийде і мир на наші землі, далі ж — тільки нові звершення, відновлені міста та міцніша інтеграція у цивілізований світ. Адже ті, хто бачив «руССкій мір», туди повертатися вже не захочуть ніколи…
Ксенія Вічкітова. До війни писала про туризм та туристичний бізнес на Херсонщині
Ксенія Вічкітова
Стовп чорного диму за моїм вікном
24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок. Страх і паніка – куди бігти? Що робити?
Вибух – і я бачу стовп чорного диму за вікном з боку Чорнобаївки. Дорога, що вела в бік Миколаєва, і якою ми могли б виїхати – під ворожим обстрілом. Не вистачило сміливості, щоб ризикнути і поїхати, тож ми лишилися.
Вже через кілька днів почалася окупація. Я не вирішувала, чи працювати під час війни, чи ні. Просто продовжила робити те, що і до 24 лютого. От тільки напрям роботи дуже змінився. Писати щодня про обстріли і звірства окупантів, коли сама у небезпеці – важко. Але розуміла, на скільки важливо хоч щось робити і не лишати наших читачів без інформації, тим більше, коли ворожі медіа активно розповсюджували свої фейки. А коли почалися проблеми зі зв'язком, працювати стало неможливим.
Обшуки були по всіх адресах наших рідних
Ми знали, що нас шукатимуть. Забігаючи наперед, скажу: по всіх адресах наших рідних, крім однієї, росіяни навідалися. І так, серед вкрадених речей були навіть поношені труси.
Ми переховувалися, не доречно буде розповідати всі деталі, бо війна триває, але чим довше тривала окупація, тим менше у нас було шансів сховатися.
Нерви здали – майже чотири місяці жити в страху, що до тебе будь-якої миті прийдуть, і відомо, чим це скінчиться. Можливо, я зможу врятувати себе і дитину. Можливо, без нас нашим рідним легше буде переховуватися. Я з дитиною їду. Чоловік залишається у Херсоні.
Донька всю дорогу була із браслетом на руці: ім'я, контакти рідних, група крові.
Мені пощастило – змучена спекою і безсонням мама, з дитиною на руках, кішечкою в переносці та парою сумок не особливо привертала увагу. На другий день дороги ми з донькою перетнули останній ворожий блокпост. Вже на волі я прочитала в одному з телеграм-каналів, що росіяни зґвалтували дружину атошника, а потім вбили її і дитину. Я обіймала свою малу і плакала. Ми вижили.
Життя не вдома
Нова реальність – де я сама, з дитиною, у чужому місті. Далеко від дому. Зі зраненою душею. А моя сім'я, всі мої рідні – в окупації. І невідомо, чи побачимось ми колись.
В одній з благодійних організацій мені запропонували психологічну допомогу. І це стало поштовхом рухатися далі. Коли я усвідомила, наскільки все погано, і як мій психологічний стан вплинув на фізичне здоров'я, я знайшла сили звернутися до психіатра. Почала приймати призначені ліки і змусила себе повернутися до роботи. Орендувала житло і переїхала від друзів.
І от я знов пишу – і кожна публікація віддає диким болем. І цілодобово поглядаю на телефон – чи не писали мені часом, чи не дзвонили з Херсона.
Я була в магазині, коли подзвонив чоловік – він сказав щось про відключення води і світла, і зв'язок обірвався. Це був початок листопада.
Про звільнення Херсона: "цих" тут вже немає
В день звільнення Херсона від новин паморочилося в голові. І думками я була вдома. Через додаток я безупинно дзвонила на російську сім карту чоловіка. Тоді цей номер на +7 був єдиним зв'язком із коханою людиною, тому що тільки цей сигнал ще пробивався з лівого берега і у Херсоні, на набережній Дніпра, можна було зловити хоч цей зв'язок. Ми ще не знали, що цей день – день звільнення міста. Розмова на кілька секунд: живий, "цих" тут вже немає.
Через кілька днів я зустріла свою родину. Поки шукали додаткове житло – кілька днів жили вшістьох + три котика в моїй орендованій однушці. І це були найщасливіші дні за весь рік.
У грудні я приїхала в Херсон на кілька днів. Порожньо, тихо, темно. І холодно. Вибухи розривають тишу – і жодного куточка, де б можна було відчути себе у безпеці. Змучені люди. Голодні тварини блукають порожніми вулицями.
І як би важко не було, з наближенням 24 лютого прийшло усвідомлення того, скільки нам вдалося пережити за цей рік. Скільки разів ми могли загинути? Мабуть, не варто про це думати, і не варто згадувати, як було "до". І не потрібно рвати душу і думати, як могло б бути, якби не війна. І не варто, мабуть, загадувати, як буде після Перемоги. Потрібно жити зараз, бо наше життя – наша найбільша цінність. І робити все, що можна, кожен на своєму місці, аби наблизити Перемогу.
Євгенія Вірлич. Головна редакторка
Євгенія Вірлич
До масштабного вторгнення я писала мабуть про все, але більше за все любила аналітику, зокрема все, що стосується бюджетних коштів, адже фінансистка за освітою і маю фінансовий бекграунд — понад 10 років досвіду.
Але після 24 лютого 2022 року я писала здебільшого новини, які перевіряла по кілька разів, чого ніколи не робила раніше: достатньо було поточнити або вийти на місце і перевірити. Із вторгненням, коли неймовірна кількість офіційних осіб просто зникли і не могли надати офіційного коментаря, а вийти на місце можна було востаннє в житті, написати просту новину стало проблемою. Проте чи може щось спинити людину, яка бачила захоплення росіянами Криму? Так, я бачила.
Пила каву і спостерігала, як працівники прокуратури виїздять з міста
24 лютого я прокинулась приблизно о третій ночі — за умовами проєкту, який ми почали, ми мали їхати до Генічеська, аби зробити пряму трансляцію сесії міської ради. Вона була призначена на 10.00. Їхати мав мій чоловік Владислав — він також медійник. На автовокзалі виявилось, що єдиний автобус, який мав їхати до Генічеська, поїхав повз Херсон — таке буває, є кілька шляхів. Влад планував поїхати о 6-й, навіть взяв квиток, але тоді б не встиг на сесію: «Здавай квиток, їдь додому, я пошукаю когось у Генічеську, аби нам допомогли». Як же я вдячна всім вищим силам за це рішення! Я відкрила ноутбук, аби пошукати серед ночі, хто у мене є в Генічеську і зранку їм написати, — там вже стріляли...
Я чітко пам'ятаю кожну хвилину того дня: Влад приїхав додому, я показала новини, почала набирати на запас воду, одночасно телефонувала рідним і друзям з однією фразою «набери води». Далі — статті, зв'язок з друзями у Києві, Харкові, листи кримських родичів «ми про вас переживаємо», мої відповіді «а чого раптом — у нас 8 років дуже переживатєльно».
Я не можу розповісти наразі всього, що відбувалось у той ранок — доки є окуповані території та люди в полоні, я не можу так ризикувати. Так, все настільки серйозно. Але коли ми збирались на черговий брифінг, я вийшла на кухню приготувати кави, визирнула у вікно, а там — працівники прокуратури дуже організовано, з особистими речами кількома автобусами готуються на виїзд. Явно ж не на екскурсію.
Мене рятувала Польща і прекрасні люди
Підтримка від людей — це найцінніше, що було і є в ці жахливі дні. Війна триває не рік, а 9 років. Це важливо пам'ятати. В окупації далась взнаки моя любов до Польщі: я люблю цю країну вже давно, полюбила ще до того, як це стало мейнстрімом. Але оскільки ми з чоловіком вирішили для себе не з'являтись публічно після 26 лютого, то звідкілясь народилась плітка, що ми виїхали в Польщу. А ми і не сперечались.
Нас провокували в коментарях у соцмережах, до нас приходили, але цілком логічно, що не знаходили. Лише кілька людей знали всю правду про те, що у нас відбувається: на випадок найстрашнішого. Неймовірно підтримали донори, Національна спілка журналістів України, пересічні люди — друзі, родичі з різних країн. Якщо описувати всіх, це буде на кілька сторінок.
Наше «перебування» в Польщі врятувало нас на два місяці. Нам допомагали і наші друзі в Польщі, які знали правду. Навіть у них питались, де ми — відповідали, що бачили нас, навіть пиши каву, але ми не воліємо спілкуватись, дуже стресуємо. Проте, коли ми виїхали в липні і на якийсь час зупинлись у друзів, то Друг сказав: «Я розумів, що ви в Херсоні — це ж за риторикою відчутно». Можливо просто про це здогадувались кримчани — вони дійсно за риторикою це відчували....
Я бачила тих, хто за мною приходив
Манікюр — наше все. Я сходила «на нігтіки» 1 травня — як раз, коли не було зв'зку в Херсоні. Навіть попри хустку, пофарбоване в темне волосся, яке і випрямила, мене впізнав один із колаборантів. Згодом, вже восени, я свідчила проти нього у справі про його державну зраду. Нас почали шукати. Не буду казати дату, але я випадково побачила тих, хто за нами прийшов (можливо за нами, можливо за мною): я випадково опинилась у дворі. Знову ж таки, я трохи змінила зовнішність і вдягала виключно ту одежу, яку не носила до окупації, — аби мене впізнати було не так легко тим, хто мене не бачив раніше. Це спрацювало. Вони навіть привітались. І пішли до моєї квартири. Але не знайшли нас там. Маючи неймовірну кількість знайомих, ми попіклувались про те, аби вчасно зникнути і від того дня вже причаїтись.
Проте, нас доволі активно почали шукати. Лише я бачила і чула 4 рази — коли я приїхала додому в грудні, мої сусіди розповіли про щонайменше 8 спроб пошуків.... Ми змінювали локації багато разів. До речі, разом із нашою кицею — котиком Рішаром.
Рішар на черговій локації, дуже незадоволений тим, що його раптово в переносці кудись несуть. Каже, що за цим килимком не сумує — на ньому ж від росіян ховались
Працювали, не спиняючись
Завдяки підтримці та відданості моєї редакції, ми продовжували працювати. Був період, коли працювали на мінімумах або й без гонорарів. Підтримували одне одного. Коли «лягав» зв'язок, Ілля писав за трьох — так вдавалось робити вигляд, що ми дійсно всі виїхали. Це рятувало просто неймовірно: деяким дійсно здавалось, що нас немає — інакше як ми пишемо в місті, де немає зв'язку взагалі?
Ми писали про колаборантів, про зрадників. Наші колеги навіть казали, що ми «нарвані» — з любов'ю казали, бо це дійсно треба бути нарваними, аби в окупації таке писати. Але ми відчували потребу: люди мають отримувати інформацію — перевірену, свіжу, необхідну. В окупації підтримка потрібна як ніколи. Під час обстрілів в неокупованих громадах є повідомлення від влади. В окупації цього немає — навіть якщо влада, як херсонська, працює хоча б напівпідпільно. Тому надії покладають на тих, кому довіряють.
Не знаю, навіщо я зробила це фото 25 лютого 2022 року. Точно пригадую, що мені просто захотілось. Я нічого не відчувала, окрім люті на росіян і шаленого тремору від вибухів, які доносились. Вже за 2 місяці музей відкриється для окупантів, ще за пару місяців його пограбують
Григорій Сковорода — мій кумир
Як ми виїздили, я описувати не буду: це все ще дуже небезпечно, поки є окуповані громади. Але точно пригадую, що перше смс, яке написала тим, хто за нас переживав, було «світ ловив мене, та не спіймав». Мені так захотілось — я відчула, що це найкраща цитата у світі, яка характеризує мій стан. А далі — Запоріжжя, рис із відвареною куркою (страва свободи!), неймовірно чуйні люди. Ще я встигла побачити місце, де була хата моїх предків — прабабусі і прадідуся. Ми навмисне туди поїхали в Запоріжжі. Неймовірне місто! Місто, де моїй прабабусі вдалось витягнути прадідуся зі сталінської тюрми у 1939-му. Я не знала, чого їй це вартувало і як вона це зробила, — тепер, здається, здогадуюсь.
Моє захоплення історією саме в окупації вилилось у професійне. Я здійснила мрію дідуся і вступила вивчати історію до миколаївського вишу. А потім і до польського. Так, це все було в окупації. І я тепер точно знаю ціну свободі: це ціна життя і досвіду моїх предків. Задорого, чи не так? І Григорій Сковорода для мене тепер мабуть кумир.
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
