Артур Сумароков — кінокритик, провокаційний драматург, акціоніст — в ексклюзивному інтерв'ю.
— Як ти почав займатися кінокритикою? Чому раптом різні видання зацікавилися твоїми матеріалами?
— Чесно кажучи, перший свій більш-менш нормальний критичний текст я написав десь у 2011 році. У той період часу я в Україні не жив, можна сказати, сумував у Європі і треба було якось займати свій вільний час, тому мої перші тексти були лише рецензіями звичайного користувача на сайті «КиноПоиск». Якоїсь миті мої тексти на тій платформі потрапили в поле зору представників компанії Bazelevs і я близько року займався тим, що було зовсім далеко від будь-якої критики - строчив як фрілансер для них рекламні тексти з упором на те, якими хорошими є кожні нові фільми від Bazelevs. Гроші я на той момент мені особливо не були потрібні, але взаємовигідна співпраця справді мотивувала. І лише в середині 2013 року на одному з нішевих сайтів про фільми жахів мені запропонували вести свій блог про кіно, з цього все почалося. Варто зазначити, що профільної кінознавчої освіти я не маю, але по-перше я з самого дитинства обожнював кіно, по-друге, вже в Європі підсів на різного роду кінознавчу та кінокритичну літературу.
— Кому перш за все потрібні кінокритики: глядачу чи режисеру?
— Спірне питання в тому плані, що зараз, вже у 2022 році, коли будь-хто може викласти свою думку з того чи іншого переглянутого фільму хоч у Facebook, хоч у Instagram або навіть у TikTok, кінокритики зокрема й критики загалом перестали бути серйозними агентами впливу. Хоча, безумовно, є все ж таки велика категорія глядачів, які перш ніж піти в кінотеатр на новий фільм або перед тим як щось вибрати на стрімінгах, спочатку читають рецензії в профільних виданнях про кіно.
Щодо сприйняття критики творцями контенту... Візьмемо українську ситуацію. Враховуючи суттєвий підйом сучасного українського кінематографа з 2014 року, не можна не згадати про те, що у нас не прийнято гостро критикувати сучасне українське кіно, бо воно у нас все ще перебуває в стані дорослішання (назвемо це так), та й взагалі у нас будь хто із сучасних українських режисерів - кожен сам собі геній, який не потребує, щоб йому або їй вказували на мінуси в їхніх кінострічках (а суттєві художні промахи є у всіх, запевняю). Варто тобі більш-менш виразно і аргументовано вказати, що такий-то фільм такого-то українського режисера поганий, у ньому банальний сценарій, слабка гра акторів або ж кіно просто виглядає як набір гасел з паразитизмом на поетичному кіно, як тобі пригадають все і в не найрозумніших висловлюваннях. Тож ні, сучасним українським режисерам навіть стримана критика не потрібна. У США та Європі комунікація між режисерами та кінокритичним співтовариством не настільки токсична, але й там є нюанси.
— Якось ти зазначив, що сучасний український кінематограф та й мистецтво загалом давно є частиною політичних процесів. Який вихід бачиш із ситуації?
— Скажімо так: тут не потрібно шукати вихід. Потрібна насамперед адекватна точка входу, оскільки відокремити політику від мистецтва нереально ніде, не тільки у нас, варто відокремити перше від другого і в результаті навіть суто розважальне мистецтво сяятиме маразмом. Але - і для мене це важливо - якщо щось знімається, пишеться і далі за списком без особливого таланту, зате із лютим політичним запалом, навряд чи такий фільм, спектакль, виставка будуть по-справжньому успішними. У нинішніх геополітичних умовах мистецтво пропаганди та пропагандистське мистецтво – це один із ключових інструментів боротьби, у тому числі, і за незалежність. Але також відверто хочеться сказати: далеко не всі представники культурної тусовки можуть бути політичними експертами і часом їхні думки про ті чи інші події всередині країни або за ії межами виглядають щонайменше дивно, але іноді гірше ніж «іспанський сором».
— Також за твоїми ж словами після 2004 року український кінематограф почав рухатися до власної автономії від пострадянського простору. Чому запит недостатньо масштабний, аби по-справжньому зробити українські фільми цікавими широкому колу глядачів?
— Насамперед, у нас за довгі роки встигла скластися найсильніша школа сучасної документалістики (в діапазоні від робіт Babylon 13 до фільмів Аліни Горлової або Миколи Рідного, наприклад), та й авторське кіно хоча б раз на рік видає щось справді цікаве з точки зору кіномови, наведу для прикладу "Погані дороги" Наталії Ворожбит або "З заплющеними очима" Тараса Дроня. Однак коли йдеться про масове глядацьке кіно, тут м'яко кажучи, все не просто погано, а по-справжньому жахливо. Найкасовіші мейнстримні фільми сучасного українського кіно - а це і "Скажене весілля", і левова частка того, що породив "Квартал 95" - відповідають запитам глядача на бездумні веселощі, але назвати дані фільми хоч скільки небудь актуальними з погляду сучасних етики та естетики неможливо. Я вже не говорю про те, що сучасне українське масове кіно не виробляє трилерів або хорорів, на які зазвичай не потрібен величезний бюджет, але які мають високий рівень окупності. Я навіть наполягаю, що в сучасному українському кіно потрібні продюсери в дусі Джейсона Блума, Роджера Кормана або Ллойда Кауфмана. До того ж сучасне українське кіно страждає від відсутності розумного маркетингу. А без нормальної реклами продати дуже гарне кіно неможливо, навіть якщо фільм за підсумком шедевр, від якого плачуть навіть ліхтарі на вулиці. Без виразних та послідовних стратегій просування свого продукту широке коло глядачів і знати не буде про релізи нових українських фільмів.
— У 2018 році ти увійшов до шорт-листа конкурсу сучасної української драматургії Тижня актуальної п'єси з текстом "O: VOID". Який був фідбек і чи виправдалися очікування?
— Фідбек був таким, на який я і спочатку розраховував, якщо мати на увазі, що цей текст порушував усі можливі табу. Взагалі той період часу насправді зараз, майже через 4 роки, викликає найприємніші спогади, хоча б тому, що я отримав те, що хотів: читку мого тексту ставив режисер Андрій Май, читка і все, що їй передувало і було потім навряд чи забувається. Але чи хочу я, скажімо, повторення? На жаль чи на щастя, ні в якому разі. На даному етапі я навіть не вважаю себе драматургом, оскільки пандемія і тотальна втома від театру сприяла максимальній переоцінці моїх пріоритетів. Писати щоcь або в стіл або заради однієї єдиної (окей, можливо, кількох) читок - звучить як сумнівні пустощі, на які я витрачати свій дорогоцінний час тепер не маю наміру і навряд чи колись у мене виникне дика думка написати знову якусь п'єсу.
— Якщо твої тексти з ряду причин не були поставлені на сцені, може варто було б самому докладати до того зусиль?
— Мене складно назвати тим, хто любить різного роду приниження. До того ж отруєна атмосфера сучасного культурного середовища (не лише театрального, а загалом) мене не надихає, чесно кажучи. Мені з головою вистачило ненадовго там побути, щоб у період пандемії відбулася тотальна детоксикація.
— Для тебе найкращі світові театральні режисери - Ян Фабр, Ромео Кастелуччі. Ти теж, як і вони робив все що завгодно, аби читачам чи слухачам твоїх текстів було досить некомфортно. Чому основна тема твоїх п'єс - насилля?
— Насильство – невід'ємна частина людського життя. Можна (а іноді й треба) засуджувати насильство, але набагато складніше ставитись до будь-яких його проявів крізь призму усунення або, навпаки, занурення. Зрештою, легко бути в білому пальті, але навіть ті, хто засуджує насильство, все одно до нього вдавалися в тому чи іншому вигляді. І мені важливо не намагатися бути приємним та комфортним. Це дуже конформістська позиція – усім подобатися. Те, що для певної категорії слухачів таке занурення може бути неприємним - виключно проблема самих слухачів, які вважають, що навіть жорстокість треба подавати максимально стримано, нібито нікого не травмуючи. Якщо таким слухачам приємніше перебувати у світі рожевих поні і вважати весь навколишній світ прекрасним, значить треба цю ілюзію для них зруйнувати, не особливо зважаючи на чиїсь почуття.
— Тобі не з чуток відомо, що таке буремні дев'яності. Розкажи про події твого життя пов'язані з 1995 роком...
1995 рік - це, чесно кажучи, та точка відліку, з якої в мене почалося усвідомлене розуміння навколишньої дійсності. Тоді я ще з батьками жив у Підмосков'ї, у Митищах. На той момент мій тато, Олександр, вже років шість як займався бізнесом, пов'язаним із торгівлею комп'ютерами та супутнім до них обладнанням, все йшло на той час до поглинання його компанією деяких фірм за межами колишнього СРСР, з розповідей батьків, у Іспанії, Франції та США. Звичайно, він регулярно стикався з рекетом з боку різних бандитських угруповань (так, він оплачував заступництво бізнесу однієї такої ОЗУ), але на певному етапі події вийшли з-під контролю (тут вже мені мало чого відомо досі), і він був застрелений кілером біля свого московського офісу, мало не напередодні Путча 1995 року (кілера, само собою, не було знайдено, замовника тим більше, типові реалії тих років). Я, мама і бабуся, не без допомоги батьківського брата, змушені були терміново відлетіти в Україну, на щастя у Херсоні вже було і де жити, і працювати, оскільки тут жив навіть давній діловий партнер мого батька. Де-факто свого батька я до ладу не пам'ятав, і навіть на похорон мене вирішили, з якихось досі незрозумілих причин, не брати, тому довгий час я не сприймав його вбивство як факт. Усвідомлення прийшло набагато пізніше, коли вже у Херсоні довелося зіткнутися з рекетом.
— Про твого дядька до речі... здається певний період ти проживав у нього в Швейцарії. Чому вирішив повернутися?
— У 2007 році я вперше самостійно вилетів за кордон. Звісно, найзручніше на той момент мені було летіти до мого дядька в Женеву, і аж до другої половини 2013 року я взагалі в Україні не жив, лише зрідка прилітаючи до Києва та Херсона, в основному активно подорожуючи Європою, і десь перебуваючи по декілька місяців (у Франції, Іспанії, Італії, Монако, Австрії, Німеччині чи Сербії, наприклад), а десь перебуваючи кілька днів або тиждень (Емірати, Швеція, Великобританія чи Бенілюкс). Буду чесним: платив за всі мої примхи дядько, для якого насправді мої тодішні витрати не були чимось неприйнятним. Втім, не міг не настати момент, коли стало ясно, що все не просто так, і в результаті кількох неприємних інцидентів, я сильно посварився з дядьком. В Україну я повернувся, коли вже почалися події Євромайдану, а моїй бабусі з мамою терміново знадобилася моя допомога, і аж до 2020 року я з дядьком зв'язку практично не підтримував, окрім зідзвонів із ввічливості раз на квартал чи півроку. Але перед пандемією, вже в Андоррі, конфлікт із ним був улагоджений, здається, з користю для всіх.
— Я десь зустрічав інфу про те, що ти ще й художник. Це правда?
Якщо говорити про живопис, то тут, на жаль, потягу мого до цієї сфери не було. Але якщо сприймати слово "художник" у найширшому розумінні, то був у мене період інтересу до перформансу та навіть участь у фестивалі в Луцьку, де мав нагоду для соло-перформансу на центральній площі міста під час тодішнього театрального фестивалю декілька років тому. Аналогічно можна розглядати і спільний з фотографом Стасом Остроусом фотопроект та артбук (цей артбук минулого року поїхав до Литви), де я загалом був більш ніж просто моделлю, і де-факто трансформував усі свої на той момент п'єси у моноліт метатексту, частково автобіографічного, бо всі свої тексти я базував на власному досвіді.
— Ти мав можливість проведення практичного курсу-інтенсиву із сучасної драматургії: серія лекцій "Травми тоталітаризму". А що за пригода тоді сталася у Івано-Франківську?
— Саме в Івано-Франківську я застав перші дні першого локдауну. Як пам'ятаємо, тоді, у лютому 2020 року, було введено заборону на міжміське сполучення, залізти на останній поїзд хоча б до Києва не вдалося, блаблакар теж пішов у відбій, і моя тодішня резиденція, що почалася буквально через два дні після мого прибуття з відпустки, могла затягнутися і стати чимось непередбачуваним. Не можу сказати, що це було б погано, Івано-Франківськ – прекрасне місто, де варто хоча б раз у житті побувати, заразом влаштувавши рейд тамтешніми ресторанами та музеями. Але оскільки нова пандемічна реальність була два роки тому ще з великою кількістю крапок, фактично я виявився далеко від дому, в різко спорожнілому місті, з досить обмеженим лімітом коштів і без особливого ентузіазму. Тому врешті-решт вирішив їхати додому зі своєї творчої резиденції до Херсона на міжміському таксі, і це були дуже яскраві 18 годин поїздки з одного кінця країни до іншого. Принаймні, воно того коштувало, бо їхати доводилося в обхід блокпостів, що тоді вже з'являлися, і відчуваючи напругу аж до моменту, коли водій довіз мене прямо до під'їзду мого будинку.
— Що тебе насторожує в людях?
Мракобісся в найширшому сенсі: скептицизм щодо науки і в тому числі до медицини, постійний пошук вождів (політичних, культурних і так далі) і постійний пошук "зради" у всьому, підвищене відчуття власної значущості, зрештою, неосвіченість, яка регулярно переходить у тупість. Людям загалом я не особливо довіряю і не сказати, щоб люблю.
— Може в 21 столітті існувати патріархат?
Десь він застряг на рівні Середньовіччя, у тому ж Афганістані, Ірані, Індії чи Пакистані. Але... Дуже утопічно вважати, що переможемо патріархат - і всім стане краще, не буде воєн, домашнього насильства та харасменту. Мізогінія огидна, але не менш огидна мізандрія. Немає жодної різниці, хто стає об'єктом ненависті - чоловіки чи жінки, і мене сильно дратують ті чи інші борці з патріархатом, для яких нормальними є узагальнення на кшталт "всі чоловіки - зло". Чим саме ця риторика відрізняється від риторики інцелів, котрим усі жінки це лише об'єкт сексуального задоволення? Дивно намагатися перемогти патріархат, викликаючи ненависть до всього чоловічого роду та ставлячись до будь-яких союзників із професійною позицією спочатку з упередженнями.
— В стосунках важливіше: секс чи контактне спілкування?
— Якщо з людиною нема про що банально поговорити, навіщо з нею займатися сексом і тим більше жити разом?!
— Як ти ставишся до алкоголю та цигарок?
— Був момент коли кілька разів у житті курив траву. Відчуття не вразили, а звичайні цигарки та навіть сигари на дух переношу. Найкращий алкоголь з того, що пробував траплявся мені виключно закордоном. Це французькі вина – апелласьон, марочні чи суто місцеві, з тих що пив, коли жив декілька місяців у Франції, віддавав перевагу місцевим з Бургундії; серед іспанських вин найбільш було довподоби вино з Галісії (лоурейро та еспадейро) та Каталонії (в першу чергу від Alvaro Palacios) , італійські – переважно бароло, Пасіто ді Пантелерія та Брунелло ді монтальчино, з недавніх задоволених винних бажань – мадера, яку пробував на Мадейрі, точніше вина серсіаль та вердельо. У вживанні алкоголю я вкрай аккуратний і в ті рідкісні моменти, коли мене трохи заносило, переконувався, що краще або не пити нічого, або пити кращий алкоголь, наодинці, і не в нас.
— Віддаєш перевагу брендовому одягу чи ноунеймам?
— У мене є два улюблені бренди - Calvin Klein та Versace. Але, звісно, всі речі від цих та інших брендів, включаючи з не менш улюбленими Tommy Hilfiger і Armani, волію одягати під час відпусток або на якісь заходи, але завдяки пандемії друге випало з моїх пріоритетів зовсім, а краса відпустки в тому що вона таки вічною не може бути. Віддаю перевагу вінтажним брендовим речам, оскільки давно перехворів тим станом, коли вилітаєш до Європи і тут же в перший день біжиш робити шопінг, вибираючи щось з останніх колекцій. Брендовий фетишизм у своєму житті я благополучно подолав. Тут же, вдома, як можна непримітніше, це все-таки краще ніж стати об'єктом для пограбування, особливо в Херсоні, який все ще ментально міцно знаходиться в дев'яностих. Про безпечні прогулянки допізна тут мови за умовчанням бути не може, особливо якщо на тобі є хоч щось, що якось виділяється від загальної сірої маси. Негативного досвіду такого виділення було достатньо.
— Назви три найкращі фільми минулого року, на твою думку...
— "Зошит війни" Романа Любого, “Брудний рай" Бертрана Мандіко, "Шалений Бог" Філа Тіппетта.
— А який фільм найкраще описує твоє життя?
— "Викриття" Баррі Левінсона.
= Спілкувався Максим Петях
Давай дружити!
Підпишись на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди), наш Фейсбук та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо!
Редакція Кавун.City не обов'язково поділяє думки відображені в розділі «Блоги»
