Скучили за чудовими інтерв'ю Макса Петяха? Їх є у нас! Тримайте — херсонський блогер спілкувався з письменником Ніколассоном. Ми лишили в блозі повністю руку автора, без редакційних коригувань.
- Пригадуєш період, коли у твоєму житті з'явилась поезія?
- Насправді я навряд чи зміг би виділити якийсь конкретний момент. Це не те щоб я зараз намагався пафосно сказати "поезія в моєму житті була завжди" - радше, це не було щось таке раптове, що розділило життя на "до" і "після." Як був малий, писав іноді якісь пісеньки, що дуже "умиляло" батьків і їхніх друзів, але ні у що тоді не переросло. Років з 12-13 я вирішив, що хочу стати письменником і почав вимучувати свій фентезі-опус. Тоді я серед інших був натхненний Толкіном, а в нього у книгах якщо раз на 10 сторінок не з'явилась пісня чи вірш - то це, значить, змарновані 10 сторінок. Тому я почав теж вигадувати для свого світу якісь вірші, балади, пісні. Це вже було серйозніше, ніж дитячі пісеньки про метеликів, але все одно недостатньо серйозно, що вважати цей етап початком моєї поетичної творчості. Та це створило непогане підґрунтя. Потім я почав трохи ходити на МАН, на секцію літтворчості, але з тих кількох занять на яких був виніс тільки те, що, пишучи римований вірш, римувати треба всі рядки, а не лишати неримовані прогалити, бо це моветон. Далі був доволі тривалий період затишшя, коли всім, що мене цікавило, була проза. Вірші були десь дуже глибоко закопані кілька довгих років, аж до моменту, коли, десь на другому курсі університету, вони не нагадали мені про себе. Тоді, сидячи на лекції я не особливо задумуючись написав вірш, який для мене ознаменував початок серйозного підходу до поезії - "Остання пісня осені." Він для мене особливий тим, що як ото кажуть написав себе сам. Насправді я розумію, що це не якесь провидіння моєю рукою керувало - просто всередині скопилося надто багато всього, чому я не давав виходу, і натхнення в той момент настільки зашкалювало, що навіть думати не було потрібно аби писати. Я вважаю "Останню пісню осені" моїм першим серйозним віршем, з якого я почав ставитись до поезії як до чогось більшого, ніж просто одне з багатьох хобі. Якщо щось і можна назвати "періодом, коли у моєму житті з'явилась поезія", то, напевно, саме цей момент.
Ніколассон
- Звідки ти черпаєш ідеї?
- Стосовно ідей. Я не думаю, що цей термін є застосовний до мого творчого процесу. Тобто "ідеї" - це для мене радше щось пов'язане з прозою. Ти вигадуєш концепції, різні сюжетні ходи, специфіку персонажів і таке інше. Для цього безумовно треба звідкись брати ідеї, бо ідеї - це зі світу раціо. І проза - це раціо. А поезія - це більше емоції. Принаймні в моєму баченні. Тому ту я не оперую ідеями. Я не сиджу і не думаю "Так, треба б написати вірш про те-то і про те-то і донести там таку-то думку." Просто з'являється емоція і пов'язані з нею думки, які я роблю віршем. Я не пишу, якщо не відчуваю якогось сильного емоційного пориву. А от звідки ці емоції беруться - це вже інше питання. Навколо нас величезний прекрасний світ і попри всі його недоліки (пов'язані майже виключно з людським фактором) у ньому є дуже багато всього, що може спонукати людину до створення поезії. Треба просто хотіти це побачити.
- Як гадаєш, можна навчитися гарно писати, чи потрібно народитися із "письменницькою іскрою"?
- Я все ж більше прихильник думки, що гарно писати можна навчитися. Звичайно така штука як "іскра" може існувати, хоча я вважаю, що це не так більший вроджений талант як підвищений інтерес до поетичності навколо. Тобто люди з тією "іскрою" бачать більше "поетичних тригерів" у тому, що їх оточує. Вони мислять більш поетичними категоріями, це такий-собі сприйняттєвий фільтр, через який ти можеш побачити щось гарне там де інший не побачить нічого. Тому єдина перевага людей з такою "іскрою" - це те, що їм, як на мене, легше знаходити оті банально кажучи, "джерела натхнення" (хоч я й не люблю цю фразу). Але навіть такі люди будуть писати шлак, якщо не розвиватимуть технічну сторону. Милий і душевний але шлак. Тому що в поезії мало просто поетичного мислення - треба ще й вміння його транслювати у довершену форму. І от оцю форму опанувати можуть як люди з тою "іскрою", так і ті хто її не має, але все ж хоче писати. Це вже більше аспект ремесла, який приходить внаслідок роботи над собою, читання інших авторів, вивчання теоретичних матеріалів. А з часом така людина може і майндсет свій поміняти, розвинути в собі оте "поетичне бачення" і цим самим позбавивши людей з "іскрою" єдиної переваги, якою вони наділені. Тому - так, я думаю, що при бажанні навчитися класно писати може кожен. Але це має бути справді сильне бажання, підкріплене самовіддачею і працею.
- Повернемося до прози. Не всім відомо, що твій старт у велику літературу розпочався ще у 15 років з книги фентезі "Хроніки Світанку. Ніч Долі". Поділися деталями...
- Так, власне, в одній з попередніх відповідей я згадував про це моє раннє фентезі як місце де я обкатував свої перші поетичні спроби. Насправді, "Хроніки Світанку" - це була назва для всього запланованого циклу. Так то книг було 2 - "Ніч Долі" та "Легенди Схарх-Маона", які вийшли у 2007 та 2008 роках, відповідно. Книги були дуже сирі, по суті незавершені, з купою обірваних сюжетних ліній та крінджових моментів. Озираючись назад я маю визнати, що загальна задумка мені й досі подобається. Бували моменти, коли я неіронічно думав, що варто сісти і нормально їх переписати, довівши до кінця і пропустивши через дорослу перспективу - бо у книгах, написаних 15-річним пацаном максималізму більше ніж літер. Можливо я колись дійсно б це зробив, бо дуже шкода, щоб той величезний і доволі-таки детально продуманий світ який я створив для "Хронік Світанку" так і пропав. Він реально має потенціал і можливо колись зможу зробити так, щоб цей потенціал реалізувався більше ніж при першій спробі.
- А яка твоя улюблена тематика у віршах?
- Взагалі, якщо глянути на мої вірші з дуже загальної перспективи, то можна помітити, що майже завжди я пишу в одній з чотирьох основних ніш. Це або урбаністика (тут складно якось чітко пояснити - просто роблю квінтесенцію емоцій від моїх прогулянок містом, бо тут вистачає всяких, від яких аж щемко стає), або ностальгійні мотиви (бо що-що, а поностальгувати за минулим я дуже люблю, а з кожним роком минулого за яким можна ностальгувати стає все більше), або всякі міфологічно-фентезійні штуки (найчастіше вони накладаються на ту ж саму урбаністику чи пейзажку. Наприклад, вірш "Г'яллархорн" про зиму в Києві, а "Мій Рагнарьок" - про прихід осені. Але є й чиста міфологія - наприклад, у віршах "Корочун" чи "Мерлін"), або власне пейзажна лірика. Дуже рідко в мене проскочить щось близькосоціальне. Є ще інтимна лірика, я її якось окремо виділяю, бо вона для мене дуже нетипова і натхнення для неї приходить із зовсім інших джерел ніж для інших творів. Іноді люблю щось там спробувати пофілософствувати - в основному мене тягне на роздуми про життя і смерть, чи щось у такому дусі. Якщо говорити на яку з цих усіх тем я найбільше люблю писати - то напевно це буде таки урбаністика. Я дуже люблю міста, можу бродити вулицями цілий день, особливо у спальних районах. Люблю панельки і ці всякі людські мурашники, особливо восени, коли все стає особливо сірим. І від цих прогулянок у мене майже завжди виникають емоції на нові вірші. Я дуже кайфую від того, щоб знайти у місті навколо мене щось гарне і спробувати транслювати мої відчуття через вірш.
- Цікаво, є такі слова, образи, рими, які ніколи не приживуться у твоїй творчості?
- Щодо образів і рим - ну тут я нічого особливого не скажу. Сподіваюся, що ніколи не докочуся до найбанальніших кліше типу золотої осені та красуні-весни. Кліше та надмірний пафос - це взагалі прокляття багатьох авторів, нав'язане нам ще зі школи, і з ним треба боротися. Ну а про рими - теж стандартний набір. Без крові-любові. Без країни-руїни. Без життя-майбуття. Без банальних квадратів, без дієслівних рим. От такою я б хотів бачити свою поезію. Напевно не завжди це вдається. Але я стараюся.
- Чи відчувають поети в регіонах відірванність від літературного мейнстріму?
- На це питання складно відповісти, бо я в Києві живу. Хоча тут є своя відірваність, все одно є одні тусовки, є інші і ти не можеш у кожну затесатися, тому від чогось ти завжди відірваний. Загалом мені здається, що зараз географія давно перестала бути визначальним фактором для участі в поетичному житті. Все давно в інтернеті, і ти можеш бути частиною літературного мейнстріму живучи в селі Велика Яблунівка Маневицького району Волинської області, а можеш бути відірваним від мейнстріму, живучи в самому центрі Києва.
- Бувають моменти, коли ти звертаєшся до своєї творчості - перечитуєш вірші? Є у тебе "улюбленці" серед власних творів?
- Щоб хотілося просто сісти і перечитати якийсь старий вірш - такого в мене майже не буває. Мабуть тому що я їх майже всі знаю напам'ять. При потребі мені достатньо пригадати якийсь конкретний вірш і я згадую емоції, в яких він був написаний, і всі думки пов'язані з ним. Тому сідати і перечитувати просто аби згадати, який же то був вірш не відчуваю потреби, бо не забуваю. Так-то я люблю всі свої твори і про жоден із тих, які побачили світ не шкодую. Було декілька невдалих робіт за весь час, так я їх і не викладав ніде, і успішно забув. А все, що було викладено в соцмережах та розміщено у збірках я люблю. Проте, звичайно ж є і "улюбленці." В цю категорію входить декілька видів віршів. По-перше ті, які я вважаю найкращими в моєму доробку - і в плані змісту, і в плані форми. Просто мої "топи" - наприклад, "Четвертак", "Велика Зима", "Дефект." І є ті, які я вважаю улюбленими, бо до них прив'язані найсильніші емоції та враження і згадуючи ці вірші мені найлегше переноситися в моменти, коли вони були написані. В цій категорії, наприклад такі вірші як "Райони", "Київ готувався до сну", "Двір". Звичайно це далеко не весь список. Мені б волю - я би про кожен свій вірш написав, за що його люблю і чому вважаю його вартим існування. Так що, якщо я себе зараз вчасно не зупиню, то мій список "улюбленців" поступово включить у себе все, що я написав.
- Ти часто проводиш літературні вечори, на яких читаєш свої вірші. Як ти ставишся до того, коли інші люди читають твої твори?
- Так, я дуже люблю сам виступати зі своїми віршами. Раніше я майже на кожен новий вірш, який викладав у мережу робив також аудіотрек, де мелодекламував його. Це були хороші часи, в мене з них лишилось більше сотні аудіопоезій, і пізніші з них переважно мають навіть доволі достойну якість запису. Люди могли спокійно їх завантажувати і додавати у плейлист. Тому так, звучання віршів для мене важливе. Але я також дуже люблю коли озвучкою моїх віршів займаються інші люди. Звичайно не кожна декламація мені до смаку, суб'єктивно. Всі люди читають по-різному, з різним темпом, різною виразністю, навіть різними емоціями. Для мене головне в цьому випадку, що вірш зачепив їх настільки, що вони вирішили його зачитати. Це важливо для мене - знати, що вірші чіпляють людей, що вони не просто прочитують їх і забувають, а заморочуються і роблять із ними щось своє, використовують мою творчість для своєї (бо декламація, хай навіть чужих робіт, це теж певною мірою творчий процес). Тому, незалежно від того чи кінцевий результат співпадає з моїми особистими смаками я люблю, коли люди десь зачитують мої роботи.
- Тобі як поету легко друкуватися?
- Мені легко друкуватися як поету який має інше джерело заробітку. Обидві збірки я друкував самвидавом, за власний кошт. В обох випадках це було свідоме рішення. Першого разу - коли я випускав "Покоління" у 2016 році я розумів, що ніхто мене друкувати не буде - я надто ноунейм і надто мало можу запропонувати видавцеві. У 2020-му, коли я випускав "Оселю Духів" я вже теоретично міг би звернутися у якесь видавництво і спробувати запропонувати їм співпрацю. Проте, за 2 роки до того "Темпора" видала мою прозову книгу "Попіл." Це була хороша співпраця, і я нічого поганого про "Темпору" не скажу, але, все одно, я зрозумів, що друк у видавництві і самвидав дуже відрізняються, і динаміка другого мені подобається більше. У випадку з "Попелом" усе було в руках видавця. Редагування, верстка, дизайн обкладинки - все, по суті, вирішувало видавництво. Зі мною радилися, та все одно левова частка десіжн-мейкінга була на них. Це було нормально з романом. Проте поетична збірка - це набагато тонша матерія. Мені було дуже важливо, щоб вона виглядала саме так, як я захочу, композувалася так, як я це запланував, і презентувалася у такий спосіб, який я оберу. Цю свободу мені міг дати тільки самвидав, і я радий, що вибрав таку модель. Тому - так, якщо ти готовий вкласти гроші (після продажу збірок вони все одно відбиваються) - то друкуватися легко. Але за свій рахунок.
Ніколассон
- Чому сучасні поети часто пишуть не римуючи?
- Колись я був великим противником верлібрів. Я їх не розумів і не сприймав, визначаючи поезію тільки як силабо-тоніку чи на крайняк тоніку. Тепер я розумію, що помилявся. Верлібри без рим та стійкого ритму - це такі ж вірші, як те до чого ми звикли. Місцями їх навіть важче писати, бо автор повинен"фільтрувати", що він пише особливо скрупульозно. У верлібрі ти вже не зможеш виправдати недолугий образ чи кострубату фразу тим, що намагався зберегти ритм абощо. Тут ти маєш повну свободу дій, але при цьому саме в умовах такої свободи, без костилів рим та ритмів і показується чого ти вартий. От саме ця свобода і приваблює так багато людей до верлібрів. Іноді твої думки та образи настільки чіткі, що, міняючи їх для "підгонки" під силабо-тонічні вимоги ти неодмінно викривиш те, що хотів написати і отримаєш на виході іншу роботу. Сьогодні я і сам можу іноді написати верлібр - коли відчуваю, що саме такої форми потребують мої емоції цього разу. Але я стараюся все ж балансувати різні форми і не загравати з вільними віршами надто часто, бо я ціную гарну мелодику вірша і естетизм самого звучання хорошої силабо-тонічної чи тонічної роботи. Хоча, знову ж таки я не кажу, що деякі верлібри не можуть звучати так само гарно.
- А реп - це сучасна поезія?
- Думаю реп може бути сучасною поезією. Не весь звичайно. Проста матюклива "частушка" під біт, які зараз часто видаються мейнстрімними виконавцями буде не більшою поезією ніж футбольна кричалка. З іншого боку реп-трек із глибоким образним наповненням, майстерними словесними структурами і загалом поетичною мовою - це цілком собі поезія. Просто зі специфічним ритмом та дещо ускладненою формою відтворення.
- Кажуть, що людина творить завдяки якимось переживанням: нерозділеному коханню, зраді, самотності і так далі, чи так це? Можна створити щось будучи щасливим?
- Я скажу так: можна створити щось, коли в тебе все нормально. Не обов'язково страждати чи щось таке аби писати вірші. Більшість моїх віршів - тому підтвердження. Звичайно багато з них ґрунтуються на сумі. Наприклад, більшість моїх ностальгійних віршів мають цю "біттерсвіт" ноту - бо згадуючи, як колись було добре, я ніби заявляю, що зараз не так. Багато моїх віршів написані під впливом цього легкого суму, меланхолії, гіркоти. Але ніщо з цього не є сильними емоційними переживаннями. Навпаки емоції, які надихають мене писати зазвичай світлі. Описуючи той самий сум за дитинством я думаю саме про дитинство, я переживаю його позитивні моменти заново. Повного "мрачняка" написаного чисто тому, що мені було суперпогано я не маю. Разом з тим не маю і віршів написаних у стані абсолютного щастя. Мені здається причина проста: коли ти щасливий, тобі хочеться проживати цей момент, не відволікаючись ні на що. А вірші - це, в моєму розумінні трошки ескапізм. А тобі не хочеться поринати в ескапізм у момент, коли тобі супердобре. Пізніше, коли це щастя стихне ти можеш згадати про нього і використати ці емоції для того, щоб писати оті міфічні "позитивні вірші." Але в момент, коли воно розгортається перед тобою я так думаю, що тобі просто не до поезії.
= Спілкувався Максим Петях (МП)
Давай дружити!
Підпишись на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди), наш Фейсбук та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо!
Редакція Кавун.City не обов'язково поділяє думки відображені в розділі «Блоги»
