Боісіда — поетка та авторка прози. Пише для дітей та дорослих. Народилася на Рівненщині, дитинство провела в містечку Славута, що в Хмельницькій області. Переїхавши до Києва, змінила багато професій — від продавчині до журналістки. Захоплюється фотографією. Не вживає м'яса. В дитинстві мріяла стати балериною. Обожнює котів. Вже ж цікаво, правда? Читайте ексклюзивне інтерв'ю Макса Петяха з Боісідою.
- Із п'яти основних піджанрів фентезі у якому пишеш ти?
- Так склалося, що я не жанровий письменник. Бути жанровим прозаїком неабияка робота, потрібно бути креативним, професійним, новаторським, але тільки в рамках жанру. У мене так не виходить. Я пробувала. Жанровими особливостями я хіба надихаюся, прийомами із масової літератури нахабно користуюся, щоб сполучати їх так і сяк, створювати щось своє поліжанрове, сюрреалістичне, алюзійне та сатиричне. Перша моя книга "Дивовиддя про святих русалок" мала ознаки чарівної казки і епічного фентезі, поєднувала структурність притчі та новели, апелювала до соціальних та психологічних проблем. В ній не було явного розподілу на позитивних та негативних персонажів, врешті не існувало одвічної боротьби добра зі злом.
А яке ж епічне фентезі без правічного протистояння двох протилежностей? Зате, скажімо, фігурувала тема батьків та дітей. Нетипова, як для цього жанру, правда ж? Фентезі зараховують до масової літератури, воно авжеж так і є, втім казковість доволі цікавий прийом, з його допомогою можна заходити на постмодерну територію, як повноправний господар, а можна лише потовктися біля "дверей" мідл-літератури.
- Що для тебе означає термін "дитяча література"?
- Література для дітей — складний напрямок, хто б що не казав. Це лише здається, що писати для наймолодших читачів дуже просто. Дитячий письменник стає на слизький шлях, бо автоматично зобов'язується подобатися і дітям, і дорослим, а це здебільшого кардинально протилежний читач. На дозвіллі я провела одне цікаве опитування. Розпитала декількох батьків і декількох дітей, про що вони хотіли б прочитати дитячу книгу. Опитувала окремо один від одного, так би мовити тет-а-тет. Діти просили щось інтригуюче, пригодницьке, сучасне та "адреналінове", батьки прохали моралізаторських історій. Я замислитися чи можна поєднати побажання обох сторін. Авжеж можна, та чи не постраждають від цього обидві сторони? Зрештою, я не скажу нічого нового, всі знають, що існує конфлікт поколінь.
Батьки недооцінюють потенціал своїх дітей, вважаючи, що їхні чада не готові сприймати серйозні теми і це дуже прикро. Чада ж вважають батьківські погляди застарілими, і ця позиція теж не вселяє особливих надій. Багатьом дорослим здається, що писати для дітей зобов'язані лише благочестиві та непорочні письменники, щоб ледь не святе письмо у них з-під пера виходило. Простенька читанка із актуальними творами вже не підійде. Зрештою про одне можна сказати точно: догодити людині, котра мало читає майже неможливо. Хотілося б щоб дорослі люди брали до рук різнопланову літературу, в тому числі й твори для дітей, отоді й шкільна програма менше шокуватиме.
Бачиш, я собі так міркую, що дитяча література призначена для "внутрішньої" дитини. Це такі художні твори, котрі спрямовані розбудити в кожній людині маленького наївного мрійника. Найкращі зразки дитячої класики діють, як машина часу, в одну мить дітей роблять дорослішими, а дорослих — дитиннішими.
- Своє дитинство ти провела в містечку Славута, що в Хмельницькій області. Друзів було багато? Як ви розважалися?
- У мене було найпрекрасніше дитинство у світі, просте, наївне, достоту як славнозвісна казка про маленького принца. Це вже згодом, пекло підліткових гормонів усе переставило із ніг на голову. Це вже потім я подорослішала по-тінейджерськи - проблемно та динамічно, втім дитинство запам’яталося, як казка. Всі пригоди відбувалися, як то часом жартують, здебільшого у моїй голові. Найбільше ми дуркували хіба що із сестрою: гралися у каратистів, вигадували оповідки про іграшок (вигадувала здебільшого я, а сестра слухала), одного разу дісталися на балкончик покинутої водонапірної вежі. Зауважу, що балкончик був не найвищою точкою вежі, та все ж з тієї вишини можна було незлецько розгледіти сільські околиці. Це ми так бурхливо відпочивали на Рівненщині.
Пам’ятаю, забачивши отакі дитячі витівки, сусідка бігла ледь не через дві вулиці, щоб повідомити бабусю. По правді кажучи, це було справді не розумно забратися на той балкончик. Він виглядав зношеним, старим, іржавим, навіть похитувався в деяких місцях, а ще ж я мала намір в інший день й за кращих обставин лізти вище. Певно, Вселенський розум зберіг мене для благородніших справ. Із подругами таких витівок ми не замислювали. Розважалися простіше. Ходили на шкільні дискотеки, слухали музику, обговорювали хлопців. Ми були скромні і чемні дівчатка. Часто соромилися отієї своєї скромності. Роки навчання у школі згадую із особливим трепетом. Принагідно хочу передати вітання усім своїм шкільним однокласникам, пам’ятаю кожного, усім вдячна за теплі спомини.
А одна історія засіла в голові на всеньке життя. В початкових класах я виглядала геть не спортивною. Всі нормативи із фізкультури сприймала, як покарання. Поки на дозвіллі однокласники ковзалися взуттям по кризі, кидалися сніжками і всіляко по-зимовому розважалися, я молилася, щоб вдало перейти дорогу й не порахувати хребців. В якийсь день зібралася ледь не половина класу, щоб навчити мене ковзатися. Так між іншим й не навчили, але той спомин розчулює.
- Які захоплення з дитинства пронесла через усе життя?
- Майже всі. Я зараз це кажу й дивуюся. В дитинстві я багато читала. Складати перші лічилки взялася в п’ять-шість років. Перший вірш написала в початкових класах. Він називався "Роса". Отож літературний потяг лишився, навіть поглибився. Я багато сиділа вдома й обожнювала природу. Цікавилася рослинами, фанатіла від котів, мало спілкувалася із однолітками, хіба із найближчими друзями. Обожнювала куховарити й стала до плити теж в початкових класах.
Досі люблю створювати щось гастрономічне. Серйозно це вміння не сприймаю, розумію, що амбіцій перевершити успіх Є. Клопотенка у мене немає. Зрештою, рідко який письменник не береться за харчі. Кожен митець потребує такого собі паралельного хобі, котре і схоже на основне покликання і водночас геть не схоже. Історія літератури зберігає багато письменницьких рецептів. Може колись і мої знайдуться.
Це захоплення теж має дитячі корені. Пам’ятаю, на сільський празник до бабусі приїздили гості із сусідніх сіл. Я просила бабусю допустити мене до харчів, щоб накуховарити наїдків для святкового столу. Треба знати мою любу бабусеньку. Вона ще й сковорідки мені підносила, наче була за помічника. Про фотографію нема що й казати. Перший фотоапарат у нашій родині з’явився надто пізно. Інші родини вже, здається, по три "мильниці" змінили. Певно батьки вважали, що є вагоміші потреби. Отож ми з сестрою надміру азартно взялися за той маленький Кодак. Я фотографувала людей, природу, котів, собак і щонайбільше - квіти. Досі обожнюю фотомистецтво у всіх його проявах. Люблю фотографувати на телефон, бути присутньою на зйомках у якості асистента, організатора, декоратора, та хоч пальто чиєсь потримати, якщо попросять. Навіть коли бачу на вулиці чиюсь фотозйомку, зупиняюся, щоб поспостерігати. Оце хіба про одне жалкую. В дитинстві багато малювала. Мала неабиякі амбіції.
Зараз не пам’ятаю, коли востаннє брала в руки олівець. Напевно, ще у школі. Це захоплення пішло, як за водою, і я розумію чому. Припускаю, що література та живопис надто близько знаходяться в моїй душі на потаємних чуттєвих сходинках. Могли б скласти конкуренцію й витіснити одне одного. А ще пам’ятаю, як у школі на уроках малювання намагалася всіх перевершити й здивувати вчительку своїм "шедевром". Треба сказати, що вчителі ставилися до мене надто доброзичливо, іноді закриваючи очі на маленькі огріхи. Я дуже їм вдячна за це.
- Знаю, що ти мріяла стати балериною, поміняла безліч професій. Пам'ятаєш, як заробила перші гроші?
- Із тим балетом, а точніше із мрією ним займатися, пов’язані найцікавіші дитячі спогади. Мені було років п’ять, щодень мама дивилася серіал про балерину. День за днем я призвичаїлася дивитися кіно із мамою. Уявляла, що виросту й теж займусь балетом, просила дорослих зробити мені зачіску, як в акторки із серіалу. Але була одна проблема, в нашому маленькому містечку не існувало жодної балетної студії. Отак найперша дитяча мрія не здійснилася, хоч я розумію, що може й мала для того заняття підходящу комплекцію. Втім не шкодую анітрохи, бо в результаті займаюся значно цікавішою справою (цікавішою для мене особисто).
Перші зароблені гроші не пригадую. Я не з тих підприємницьких дітей, котрі ще в п’ять років продають яблука перехожим. Як ви зрозуміли, у п’ять років я мислила дещо інакше. Можу припустити, що перші гроші заробила приблизно в десять років. Батьки ініціювали похід на базар. Там я із батьківської подачі продавала квасолю та горіхи. Пам’ятаю, дуже побоювалася потрапити на очі знайомим, сусідкам, однокласникам, бо не надто популярні продукти продавала, якби це були солодощі чи жувальні гумки, ймовірно сорому не відчувала б. А втім робота продавця мені сподобалася, розмовляти із покупцями здавалося вельми незвично. В дитинстві було й інше, так би мовити, заробляння грошей. Ми з сестрою ходили колядувати. Завчасно вивчали оригінальний репертуар, здебільшого із бабусиної «скарбнички». Змотувалися в хустки, одягали гарний одяг. Я відчувала великий трепет, коли бабуся діставала із шафи дві хустки, червону і білу. Обидві були великі й ошатні, як для малих дітей. Обрати одну із двох було справді нелегко. Ці гроші ми з сестрою заробляли без сорому.
- Якщо б могла змінити щось зі свого минулого, що б це було?
- Я так багато всього змінила б, що навіть не бачу сенсу все перелічувати. Є ризик, що на цьому питанні наша розмова затягнеться на години. Здебільшого в пам’яті муляють всілякі дитячі та юнацькі дурощі. Чого вартує ота водонапірна вежа. Пригадую, як одного разу довела до звіриної "істерики" бідну кицю, пару разів із когось кепкувала, казала неправду, напівправду і т. д. Про підліткові хиби аж згадувати не хочеться. А втім все в житті потрібно пережити, інакше про що ж тоді в інтерв’ю розповідати?!
- Повернемося до твоєї дебютної прозової книги "Дивовиддя про святих русалок". Критики стверджують, що це химерне переплетіння слов'янської і скандинавської міфології, певна недосказаність, не завжди зрозумілі мотиви, відчуття, що у книгу дитячих казок прокралися зовсім не дитячі образи і теми. Якось можеш відповісти на ці зауваження?
- Поважаю професійну критику, навіть нищівну, хоча здебільшого професійна критика якраз нищівною й не буває. Зараз сиджу і міркую, що ж напишуть про інші мої книги, котрі ймовірно ще чекають свого часу, бо ж планую ще більше химерних хитросплетінь.
- Характеризуєш настрій своїх робіт, як "оптимістичний песимізм". Звідки черпаєш ідеї для творів?
- Це я так казала про першу книгу "Дивовиддя.." Зараз пробую себе в іншій манері, шукаю нові теми, ідеї та форми. Як фітнес-тренер, додаю собі "навантажень". Може зараз настрій моїх робіт можна було б назвати "фантастичним фанатизмом", не знаю. Із пошуком ідей все досить тривіально. Це вони мене знаходять. Отак, буває, сиджу за комп’ютером, п’ю каву чи готую їжу, а ідея в голову несподівано глип, глип - стукає. Отоді біжу, записую. В мене лежить не один блокнот із записаними ідеями. Часом перед сном багато задумів з’являється, часом в хвилини глибокого замріяння, але ж задум - половина біди. Інша справа втілити ідею в життя. "Глипати" має кожні дві хвилини поки речення друкуєш. Із цим важче. Певно мене зрозуміє кожен письменник.
Буває, сідаєш писати, але слова у словосполучення не складаються, а буває й навпаки - не дописуєш закінчення слів, щоб не загубити потік думок. Зранку письменник прокидається і починається школа життя. Все, що автор побачить, почує, відчує, проаналізує, кожен біль у спині, кожен сторонній погляд - тренінг із письменницької майстерності. Вчитися не перевчитися. Надихають люди, події, твори мистецтва.
- Кого із українських фантастів вважаєш гідними уваги?
- Фантастів в українській літературі не так вже й багато. Намагаюся слідкувати за новинками. Поважаю, ціную кожного.
- Чого в літературі має бути більше - правди чи вигадки?
- Якщо автор тонко відчуває життя, то навіть на 100 % вигадані сюжети в нього вдаються правдивими та чесними. У графомана ж навіть реалізм, як рагулізм.
= Спілкувався Максим Петях (МП)
Давай дружити!
Підпишись на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди), наш Фейсбук та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо!
Редакція Кавун.City не обов'язково поділяє думки відображені в розділі «Блоги»
