Деніел Кіз, про роман якого сьогодні ми поговоримо, напевно, один із найулюбленіших моїх письменників. Так, він не володіє унікальними навиками письменства, не має власної вишуканої літературної мови — це все не про нього. Але, напевно, головною характеристикою чи не кожної книжки Кіза є відвертість автора із читачем, простота подачі матеріалу, скрупульозність та точність в оповіді (подекуди, чи не посекундне відтворення подій). Цим він підкупає і цим приваблює читача.
А ще — він відкрив світу неймовірний світ популярної психології та одіозний образ Біллі Мілліґана. Проте сьогодні ми поговоримо про інший твір Деніела Кіза — один і його ранніх романів «Доторк».
Для книги, яку ми оглядаємо сьогодні, як ніколи пасує драматичний вступ, нагнітання та інтрига у передньому слові. Проте на момент написання цього тексту я лишень нещодавно закінчив читати книгу, і бажання нагнітати в мене нема. Я досі перебуваю під враженням цієї, здавалося б на перший погляд, доволі простої та худенької книжечки. Але те, що відбувалось на останніх п’ятидесяти сторінках роману «Доторк» мене приголомшило і тому я хочу поговорити серйозно.
Та спочатку — про самого Деніела Кіза.
Хто такий Деніел Кіз?
Народився майбутній письменник 9 серпня 1927 року в Брукліні, Нью-Йорк, у єврейській родині. Не важко здогадатися, що його батьки були емігрантами. Відомо, що по лінії матері рід Деніела походив з України — він сам розповідав про це у своїх інтерв’ю. А от про батькову лінію, на жаль, знайти інформацію важко.
Ми знаємо, що його батько прибув до Америки «з Російської Імперії», до якої часто в таких формулюваннях зачисляють й Україну. Тож цілком вірогідно, що обидва роди, з яких вийшов Деніел Кіз, були емігрантами саме з наших теренів. Проте це не факт.
В юності Деніел вчився у Нью-Йоркському університеті, який покинув у 17-річному віці. Після нетривалої перерви у навчанні, яку він присвятив цивільному флоту, Деніел Кіз все ж здобуває ступінь бакалавра у Бруклінському коледжі, після чого починає працювати в галузі видавництва журналів.
Зокрема, він стає редактором журналу «Наукові історії Марвел», а згодом працює із самим Стеном Лі у редколегії «Atlas Comics» — попередників сучасної студії «Марвел». Так, Деніел Кіз, більш відомий нині світові як письменник, починав із графічних романів. Попросту кажучи — з коміксів — у одній з найпопулярніших нині студії.
Фото: sova.ponominalu.ru
Спеціалізувався Деніел на наукових сюжетах, які, на жаль, особливої цікавості в поціновувачів коміксів не зажили, проте саме завдяки «Atlas Comics» світ побачила одна з найкращих книг Кіза — «Квіти для Елджернона», адже спочатку це був сюжет для одного з його коміксів. Пізніше він перетворився на оповідання (й за нього Деніел Кіз отримав премію Гюґо), а потім — і на роман, за який Деніела вже відзначили премією Неб’юла.
Я сподіваюсь, що про «Квіти…» ми ще поговоримо в одній з наступних публікаці, а зараз же швиденько пробіжимося по його подальшій творчості.
Дебютний роман «Квіти для Елджернона» вийшов 1966 року, а вже за два роки (1968 рік) світ побачила книга, про яку ми й поговоримо сьогодні, — «Доторк». Після 12-річної перерви друком виходить роман «П’ята Саллі».
Чому така велика перерва і що сталося в цей період життя Деніела Кіза невідомо. На жаль, інформації про нього на просторах інтернету вкрай мало. Проте з самих його книг можна зрозуміти, що Деніел займався то викладацькою діяльністю, то журналістикою, то науковою роботою. Цілком імовірно, що в перервах (а їх у творчості письменника було кілька) Деніел й накрапав уривки своїх майбутніх книг.
Фото: vsiknygy.net.ua
«П’ята Саллі» задала тренд на наступні кілька романів Кіза — вона привідкрила світ розщеплених особистостей. Але якщо усі вже названі книжки були вигадками, власними сюжетами письменника, то «Таємнича історія Біллі Мілліґана» 1981 року стала документальною історією, в якій Деніел розкрився вже як детектив-розслідувач.
Досі існують припущення (і навіть доволі обґрунтовані теорії), що вся історія Біллі Мілліґана — це велика містифікація. Проте доконаним фактом є те, що вона стала прецедентом як для американського правосуддя, так й для світової психіатрії. Й сама історія, і книга викликала великий резонанс, тож 1994 року Деніел публікує продовження — «Війни Мілліґана». Ця книга є слабшою за перший том й більше виглядає на те, що Деніел Кіз намагався ще раз гайпонути на старій історії, проте сам роман був доволі непоганим. До слова, найбільшої популярності він зажив у Японії (можливо, навіть, більшої, аніж в Америці).
Біллі Мілліґан — американський злочинець з множинними особистостями. Завдяки судовому процесу над ним в американській психіатрії відбулась реформа, а в судовій практиці — новий прецедент. Біллі став першим в історії, кого визнали неосудним через розщеплення особистості. Історія Мілліґана стала відома широкому загалу завдяки книгам Деніела Кіза.Фото: medium.com
У період між двома книгами про Біллі Мілліґана Деніел написав документальний роман «Відверто про Клавдію» (1986 рік) та випустив збірку оповідань у 1993 році.
1998 року на світ виходить книга «Допоки смерть», 2000 — автобіографія «Елджернон, Чарлі і Я: Подорож письменника», а 2009 — остання прижиттєва робота Деніела Кіза «Притулок пророцтв».
Мені лишається тільки сказати про те, що пішов від нас Деніел Кіз не так давно — 15 червня 2014 року. За своє життя, окрім двох вже названих нагород, він отримав премію Курда Лассвіца за першу історію про Мілліґана (1986 рік), японську премію «Сеюн» за другу книгу про Мілліґана (1993 рік) та отримав звання «Заслужений автор фантастики» «Американського товариства письменників фантастів» у 2001 році.
Про що розповідає книга Деніела Кіза «Доторк»
Фото: chytay-ua.com
Якщо коротко охарактеризувати, про що було написано книгу «Доторк», то можна сказати, що вона про страх. Це природнє людське почуття, яке супроводжує нас практично все життя й виникає з будь-яких причин. Маю зазначити, що книга нині є більш ніж актуальною, адже попри її відносно «поважний вік», вона описує практично ті самі події, які відбуваються зараз в світі.
За сюжетом (УВАГА!!! СПОЙЛЕРИ!!!) Барні Старк (справжнє ім’я якого Броніслав Шутарек — він американський поляк) випадково опромінився радіацією. Певний час не знаючи про це, чоловік веде свій звичний штиб життя — кохається із дружиною, намагаючись зачати таку бажану дитину, спілкується з сусідами, відвідує магазини тощо. Цим самим він наражає на небезпеку всіх оточуючих, адже Барні носить на собі радіоактивний пил, яким щедро ділиться з усіма, із ким спілкується.
Коли ж про факт зараження стає відомим, родина Старків стає вигнанцями у своєму містечку — усі ополчилися проти них, звинувачуючи в тому, що вони заразили все місто радіацією. Жителі містечка не знають, як насправді передається радіація, в якій кількості вона шкідлива для здоров’я, який час людина-носій може бути небезпечною для них і чи становить подружжя Старків небезпеку для них просто зараз.
Незнання посилює страх, страх породжує агресію, а агресія вимикає здоровий ґлузд.
Фото: pinterest.com
Я одразу побачив у цьому сюжеті паралелі з нашим сьогоденням й ситуацією щодо пандемії коронавірусу в світі. Мені одразу згадалися Нові Санжари, де місцеве населення напало на автобус із першими туристами, які повернулися з Китаю, де тоді був найбільший спалах інфекції, як намагалися не пустити невинних людей у місце обсервації, як били шибки і готові були їх спалити живцем.
Все це у романі «Доторк» понад п’ятдесят років тому описав Деніел Кіз. І я зрозумів, що попри розвиток технологій, попри просто феноменальну еволюцію людини за цей час, ми так й не змінилися і досі готові заклювати, знищити будь-кого тільки через власні незнання і страх.
Та повернімося безпосередньо до самого роману. Маю зазначити, що окрім озвученої лінії, книга розкриває ще кілька темних сторінок людської душі. Перше, з чим ми зустрічаємося на сторінках роману, — це проблема сімейних стосунків.
Подружжя Старків особливо не кохало одне одного, проте одружилися, бо нібито пасували одне одному та й варто було. Їх не назвеш щасливими — з часом прірва між ними дедалі більшає. Вирішити цю проблему вони намагаються за допомоги дитини. Та й тут їх спіткає невдача — як Старки не намагаються, а зачати дитину їм не виходить. І це стає ще більшим подразником у їх важких стосунках.
Барні та Карен поволі віддаляються одне від одного. І от раптом стається зараження. Воно посилює тріщину між подружжям, адже Карен починає звинувачувати чоловіка в тому, що він приніс радіацію в дім. Та швидко проблема зростає до неймовірних масштабів — жінка дізнається, що вона вагітна.
У ті часи ще не існувало можливості перевірити, чи виживе плід, чи народиться дитина повноцінною, чи в неї будуть проблеми, викликані радіацією, якою вона також опромінилась ще в материнській утробі. Барні одразу вирішує позбутися дитини, Карен натомість категорично відмовляється. Тріщина зростає.
Барні вирішує не звертати уваги на свою вагітну дружину — це її бажання, її дитина, тож і її проблеми. В нього і власних проблем зараз достобіса — Барні починає втрачати зір, він намагається відсудити у корпорації, яка винна в його опроміненні, гроші, бореться із гейтерами (а це практично все місто). І поволі втрачає здоровий ґлузд.
Фото: blog.lavkababuin.com
Ми сторінка за сторінкою спостерігаємо за тим, як шириться безодня між подружжям, і за тим, як змінюється свідомість Барні Старка. З кожним абзацом наростає напруга, ми бачимо, що Барні намагається сублімувати свій біль у мистецтво, він потрапляє в секту, стає замкненим у власній черепній коробці. Він стискається, з’являється відчуття, наче всесвіт засмоктує в чорну діру, розташовану в його голові. От-от, здавалося б, він вибухне й засвітить надновою.
Проте чим далі — тим важчими стають випробування подружжя. Й об'єднуються вони тільки перед обличчям спільної небезпеки ззовні.
Я не розкриватиму кінцівки книги — хай хоч щось залишиться у таємниці, але скажу, що роман якщо й починається доволі легко, просто читається десь до середини, то друга його частина починає бити по усіх больових точках людського єства. Стає боляче, соромно, противно спостерігати за всім, що діється на його сторінках. І хочеться якось допомогти Барні та Карен виборсатися з тієї ситуації, в якій вони опинилися. Чекаєш, що от щось гарне має статися, а стає все гірше і гірше.
І тут з’являється логічне запитання — для чого було написано таку важку книгу? Напевно, Деніел Кіз хотів попередити людство, що радіація — це серйозно, що ядерна війна здатна перетворити людей на мутантів, на нелюдів, що на нелюдів здатні перетворити людей страх та невідомість. Показати людську натуру, проілюструвати, що під впливом того ж страху та за браком знань люди стають моральними покручами.
Та, найголовніше, цей роман — це застереження. І навіть для нас, хоча ми вже набагато більше знаємо про радіацію, а загроза ядерної війни вже не є аж такою явною, як у 1950-ті роки. Нагадаю, що тоді Америка та Радянський Союз саме перебували у небезпечній фазі «Холодної війни», яка мала всі шанси перерости у «гарячу» ядерну, попереду була «Карибська криза».
Фото: kaztag.kz
Роман Деніела Кіза — це чи не перша спроба простими словами пояснити важкі речі. І тут ми помічаємо тренд, який проходить крізь усі його книжки (принаймні, які я вже встиг прочитати) — Деніел любить копирсатися в людському мозкові й витягати назовні найпотаємніші речі з його найтемніших закутків.
А ще в цій книзі я помітив і початки іншого тренду Кіза (якщо чесно, мені не дуже зрозумілого) — нелюбов до журналістів. Дивно, адже сам Деніел працював на журналістській ниві та й часто в майбутніх книгах велику частину матеріалу збирав саме завдяки газетним вирізкам. Та попри те, що журналісти часто ставали Деніелу Кізу в нагоді, він усіляко намагається їх підколоти й виставити у поганому світлі — дебильнуваті хлопи, які в погоні за сенсацією ладні ламати чужі долі, підкупати людей тощо.
Та це я трохи відволікаюся — зачепили за живе.
Висновок
Фото: ukrinform.ua
В принципі, ми підійшли до завершення. Я розкрив основні сюжетні лінії, проаналізував головний посил автора і нам лишається зробити якийсь висновок із усього раніше сказаного. Думаю, що він доволі однозначний — давайте перестанемо клеймити інших (та й одне одного) за те, в чому ми, направду, не розбираємося. Не завжди винним є той, на кого спочатку думаєш.
У книжній ситуації Барні став безневинною жертвою нещасного випадку і він же став головним обвинуваченим. В нашому житті (і в минулому, і в сучасності теж) таких Барні сотні й тисячі. У середньовіччі спалювали жінок тільки за одне криве слово про них, за колір волосся чи очей клеймили «відьмою», сьогодні одні звинувачують інших в тому, що хтось мав можливість відпочити за кордоном і тепер повернувся в Україну. Одразу така людина стає підозрілою, «коронавірусною», попри те, що ніхто в неї того вірусу не підтвердив.
Також зараз багато з’явилося агресії проти лікарів — мовляв, «вірусу не існує, медики самі його вигадали, аби»… Далі такий розсип дурні, що її навіть повторювати не хочеться.
Давайте просто перестанемо виставляти себе невігласами на весь світ (та навіть на рівні власного двору чи містечка), а просто будемо спочатку вивчати питання, а потім висловлювати власну аргументовану думку, а не множити якусь маячню, озвучену божевільною бабкою чи кандидатом в депутати, якому потрібен гайп і він литиме вам у вуха будь-яку маячню, аби тільки вас підкупити і ви проголосували за нього.
І головний висновок з усього, який я роблю особисто для себе, — варто завжди лишатися людиною; не відкладати важливих речей на потім, бо потім може не настати; варто просто поспішати жити; не варто ображати рідних та коханих.
** Редакція може не поділяти думок і поглядів, висвітлених в розділі «Блоги».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди) та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
