Тихий морський бриз куйовдить волосся, запах солоного моря вже давно в’ївся і лишається навіть непомітним. Тиша і спокій, впорядкованість буденного життя. Нічого не відбувається. Нібито... Проте з’являється відчуття тривоги, відчуття незворотності майбутнього — щось має статися, щось недобре. Це передчуття стає все нав’язливішим і нав’язливішим. Поки, врешті, це невідворотнє не стається…
Сьогодні ми говоримо про український фільм «Передчуття». Це справді дуже цікавий вітчизняний фільм, який, на жаль, отримав мало медійної підтримки попри те, що навіть «прокатався» за кордоном.
Традиційно — хто має бажання дивитись/слухати, а не читати, може переглянути відео в кінці матеріалу.
І так — у тексті присутні спойлери.
Про що фільм?
Фото: Скріншот з відео
Стрічка «Передчуття» — це фільм-емоція, фільм — натягнутий нерв. Він змушує чекати чогось невідворотного, очікувати на вибух, на кульмінацію чи на трагічний вихід. І такий ми насправді отримуємо.
Але отримуємо ми не ту розв’язку, на яку насправді чекали. Фінал стає справді непередбачуваним… Хоча він і не такий жорстокий, яким міг би бути. Це ми розуміємо вже сьогодні, озираючись на події найновітнішої історії України. Але давайте трохи предметніше.
За сюжетом ми опиняємося в неназваному українському містечку на узбережжі. Це міг би бути умовний Генічеськ, Маріуполь, або будь-яке поселення у Криму. Для себе з перших хвилин стрічки я окреслив це містечко, як Маріуполь, хоча автори нам натякають на збірний образ — тут вам і кручі, які нагадують про кримські гори, і маленькі будиночки, як в тих же кримських селищах, і радянська забудова з континентальної України.
Стрічка починається рвано — нам не пояснюють, що відбувається, і не представляють героїв. Просто по черзі показують кілька приватних осель, в яких хтось із дієвих осіб кудись спішно збирається. Кілька хвилин ми почергово спостерігаємо за буденними картинами дому і зборів — у кожного власна життєва історія, власні стосунки в сім’ї. Згодом усі показані нам персонажі пересікаються в одному місці — у суді.
Тут виявляється, що зраджена і покинута колись чоловіком жінка позивається на нову пасію свого «неблаговірного». Сам винуватець історії вже помер і похований. Але не відомо — де. Це і є предметом судової тяганини — колишня дружина намагається дізнатися місце поховання свого колишнього чоловіка, маніпулюючи власним сином: «Дитина не знає, куди принести батькові квіти». Насправді ж дитині це і не потрібно. Дитина — сам уже дорослий чоловік, який давно батька відпустив та пробачив. Хіба що ще не зрозумів. Але уже на порозі цього.
Фото: kinowar.com
Саме судове засідання показане доволі примітивно, схематично. Але це автору можна пробачити, я думаю. Таке явище, як судовий розгляд банальної та безґлуздої справи, потрібен був режисеру для того, аби показати нам зріз суспільства цього неназваного курортного містечка. Тут є покинута жінка років п'ятдесяти, яка не має у своєму житті нічого, окрім образи. Вона живиться цим почуттям, але отруює ним життя свого сина-підлітка. Син на порозі дорослого життя намагається з’ясувати, чим він має в цьому житті займатися. І надумана материна проблема тільки заважає його самозаглибленню, через що він поволі від неї віддаляється.
З іншого боку маємо одиноку жінку, відносно молоду, яка нещодавно поховала свого коханого. З чоловіком її поєднувала не лише близькість на рівні «жінка-чоловік», але ще й взаєморозуміння у робочих питаннях, адже познайомились вони саме на роботі. Дівчина прийшла в інститут іхтіології асистенткою прибулого з Києва дослідника. Чоловік був закоханий у риб і знав про них все. Своїм ентузіазмом він захопив й асистентку, запалив її своєю завзятістю. І ділився з нею своєю мудрістю.
Дружина не розуміла свого чоловіка, тому розраду він почав шукати в асистентці, яка захоплено вислуховувала його лекції. Це і стало їх «love story», але зруйнувало сім’ю. Хоча… сім’я була зруйнована давно — подружжя жило разом хіба за інерцією, все далі й далі віддаляючись одне від одного. Останньою краплею стало те, що дружина вбила і посмажила своєму чоловікові рибу. А він же вважав риб розумнішими за людей, він спілкувався з ними й кожну вважав індивідуальністю…
Фото: kinowar.com
Не розкриватиму усіх сюжетних поворотів та характерів героїв. Просто скажу, що «Передчуття» — це фільм зовсім не про цю судову тяганину. Нам (як і автору) насправді й не важливо, чи викриють таємницю поховання дивакуватого науковця. Все це було потрібне лише для того, аби ми опинилися в цьому місті й відчули, чим воно дихає, як воно живе, хто його населяє.
Ми бачимо, що проблеми цих людей насправді банальні, звичні — вони такі ж, як і в нас. Це усвідомлення для нас, як глядачів, є найголовнішим. Ми можемо асоціювати себе з цими персонажами. А робить режисер це тільки для того, аби показати усю людську трагедію, яка сталася далі. Думаю, про неї не варто говорити багато. Я лише скажу, що події стрічки розгортаються (як ми це тепер розуміємо) у 2014 році.
«Передчуття» — це фільм саме про передчуття війни. Вона з кожним новим кадром, кожною новою сценою все ближча і ближча до нас. Саму трагедію війни нам не показують, проте ми все ж стаємо свідками її початку. Тут вже мовою кіномистецтва, символізму, режисер проводить паралелі між спільнотою риб та людей. І зауважу, що «нудні», на перший погляд, діалоги варто слухати уважно — в них і заховано ключ до розуміння кінцівки стрічки.
Акторський склад та творці фільму
Фото: Скріншот з відео
Режисером фільму є В’ячеслав Криштофович (автор таких фільмів, як «Самотня жінка бажає познайомитись», «Ребро Адама», «Приятель покійника»), продюсером… Андрій Єрмак. Так, саме той Єрмак, який нині є головою Офісу Президента. Я сам здивувався.
Знято фільм за сценарієм відомого українського драматурга та сценариста Анатолія Крима. Зазначу, що останнім часом зі зростанням кіновиробництва в Україні його твори дедалі більше знаходять свій вихід в екранізації. До того ж вітчизняні театри радо робили їх інсценізації. Крим вміє тонко відчути проблеми нашого сьогодення і небанально подати їх читачу/глядачу.
Акторський склад — це окрема тема. Тут поєдналися і такі вже зірки визнані, як Станіслав Боклан (здається, нині жодна українська стрічка не може обійтися без його участі), Ксенія Ніколаєва (відома нам за фільмами «Помаранчеве небо», «Інді», «Шляхетні волоцюги»), Лариса Руснак (ми бачили її у «Дні народження Буржуя», «Украденому щасті», «Сувенірі з Одеси»), Юрій Євсюков (який знявся у таких фільмах, як «Вперед за скарбами гетьмана!», «Сьомий маршрут», «День переможених»), так і зірки, що сходять.
Серед останніх окремо хочу виділити Євгенію Муц — дівчина активно останнім часом знімається у кіно та серіалах, даруючи глядачам подекуди хай і другорядні, проте доволі яскраві образи. Ми могли побачити її й у «Дикому полі», і в «Наших котиках», і в низці телесеріалів. 27-річна акторка впевнено торує собі шлях у вітчизняному кіно й щоразу отримує все більше екранного часу. В «Передчутті» її персонажку повноправно можна назвати однією з головних героїнь стрічки.
Фото: Скріншот з відео
Сам же фільм у більшості знімався на натурі в Одесі та Чорноморську. Його міжнародна прем’єра відбулась 10 грудня 2019 року в Берліні, українська прем’єра затягнулася і наші глядачі змогли побачити стрічку лише 27 серпня 2020 року. А 12 грудня фільм мали змогу побачити й телевізійні глядачі — в ефірі телеканалу «UA: Перший».
Висновок
Особисто я дуже раджу подивитися цю стрічку — вона просто настроєва, буденна, але змушує задуматися над своїм життям. І хто знає — можливо саме ваше життя вона змінить? Мені фільм допоміг переосмислити моє сьогодення і зробити кілька важливих кроків.
Дуже сподіваюся, що свого глядача стрічка знайде, адже коли я дивився її в кінотеатрі, то разом зі мною в залі було усього чотири людини. Це сумно, адже фільм вартий того, аби отримати своє визнання. І чудова режисура, і акторська гра на висоті.
** Редакція може не поділяти думок і поглядів, висвітлених в розділі «Блоги».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди) та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
