Пропоную поговорити сьогодні про український фільм «Наші котики, або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з елементами тимчасового воєнного стану», прем’єра якого відбулась майже рік тому — 30 січня. До того ж останнім часом почала з'являтися інформація про те, що фільм може отримати продовження.
Кому ліньки читати багато літер або зручніше сприймати інформацію на слух — в кінці публікації є відео, в якому я розповідаю все це, супроводжуючи свою оповідь відеорядом.
Режисером стрічки виступив Володимир Тихий, а однією з продюсерок є колишня очільниця Міністерства охорони здоров’я Уляна Супрун. Я мав про неї згадати, адже у фільмі є «жирне» послання від пані Уляни одному з персональних хейтерів — і це прекрасно. Але про це трохи згодом.
Зараз про каст. Головні ролі у фільмі виконали Дмитро Тубольцев, Станіслав Бжезинський, Петро Микитюк, Дмитро Хом’як, Ярослав Федорчук та Віра Клименко. І, маю зазначити, що всі вони у свої ролі влучили. Претензій ані до акторського складу, ані до потрапляння у персонажів я не маю.
Напевно, у кожного героя фільму є свій реальний прототип — і це логічно, адже розповідати про новітню історію (хай і з гумором) без справжніх відсилок на реальність неможливо. Проте більшість персонажів — це все ж збірні образи.
Головні персонажі стрічки
Фото: twitter.com/usuprun
«Професор» — це колишній афганець, який має реальний бойовий досвід, але не любить про це згадувати з різних причин: чи то через те, що колишні бойові побратими тепер воюють по той бік барикад, чи то просто чоловік сподівався, що жахи, які одного разу йому довелося пережити, не повернуться в його життя знов, і тепер він депресує через це. Може ж просто через те, що люди, які раз побували «там» на все життя стають закритими й мовчазними, не особливо полюбляючи згадувати про це при свідках.
«Грін» — молодий, недосвідчений юнак, напівмажорчик. На війну хлопака пішов «по фану» і для того, аби довести своєму батькові, що він хоч чогось вартий.
«Літо» свій вибір зробив усвідомлено. Він — відомий актор, який спокійно міг відсидітися в теплому тилу і навіть не задумуватися про війну. Проте він кинув усе і пішов на фронт боронити свою землю. Тут ну дуже напрошується аналогія з Василем Сліпаком.
«Пенальті» — таких людей ми часто зустрічаємо у реальному житті. Це людина, в якої була мрія. В силу якихось обставин ця мрія лишилась недосяжною. Руки опускаються, добитися висот не вдається, а час вже втрачено… Не сприйміть за негативну аналогію, але ці люди — вони як таргани — попри всі негаразди й у будь-яких умовах виживають, чіпляються за життя, вигризають своє місце під сонцем.
«Капелан» у виконанні неповторного Ярослава Федорчука. Про сам образ і сказати нема що — кумедний та дурнуватий священник, в образ якого Ярослав влучив стовідсотково. Це типово його роль, яка трохи перегукується із персонажем Федорчука в фільмі «Брама». До слова, одна з найкумедніших ситуацій фільму стається саме із цим персонажем — він у безвихідній ситуації відбиває ворожу гранату саперною лопаткою — єдиною зброєю, яку капелан тільки й може взяти у руки.
Напевно, найкраще влучання — і живий реальний прототип — це журналістка Оля. Тут з перших же секунд видно «журналістку» Настю Станко, яка приблизно в цей же час (а це реальний 2014-й рік) приблизно так само профанськи поводилась на «передку», через що вона потрапила у полон проросійських бойовиків. Особисто мені, як журналісту, який ще й певний час працював на «передку», було дуже цікаво і весело спостерігати за цією карикатурою — молода випускниця журфаку без жодного досвіду за плечима. У голові в неї купа кабінетних дурниць від професорів, які самі ніколи не працювали, як то кажуть, «в полі». І в цій карикатурі автори заклали набагато більше, ніж просте висміювання дурнуватої Насті та їй подібних. Тут нам розкривають важливу проблему — нині в університетах майбутнім журналістам забивають голову таким сміттям, що вони перетворюються на якихось довбанутих та схиблених ідіотів, які до реальної журналістики просто не готові й ду-у-уже далекі від неї.
Про що розповідає фільм
Фото: dancor.sumy.ua
Що ж, із героями розібралися, переходимо до сюжету.
УВАГА! Далі спойлери!
Одразу ж з перших кадрів стрічка попереджає нас, що «неполіткоректна комедія» — це не вигадка авторів для привернення уваги, а констатація факту. Охоплена вогнем «Красна площадь», серед якої Путін благає про Гаазький трибунал, віддаючи йому перевагу перед страхом реальної смерті від рук українського воїна. Все це притравлено колоритним гумором та написами на Мавзолеї «Члєнін» та «Мочи манту» (маленька пасхалочка на продюсерку Уляну Супрун, яка, перебуваючи на посаді, заявила, що мочити манту можна).
Маю відзначити, що гламурна публіка у херсонському “Multiplex'i” (серед якої, до слова, було багато молодих сімей із дітьми) реготала практично з самого початку фільму, що особисто мене приємно здивувало.
На жаль, без спойлерів про фільм розповідати доволі важко. Спробую зупинитись на власних враженнях. Стрічка мені сподобалась, хоча особисто я очікував на більшу «трешовість» та «чорнушність» (тут далася взнаки промокампанія, напевно). І, якщо чесно, я навіть трохи розчарувався разом з головними героями, коли дізнався, що фільм розповідатиме про події не на передовій, а про позицію «Туалет». Проте досить швидко події мене поглинули й розчарування розсіялось.
Але є одне але, як казав один вусатий канадо-українець. Все ж подекуди динаміка фільму пробуксовує через зайві діалоги. Інколи з’являлося таке відчуття, що їх прописали спеціально для того, аби розширити хронометраж стрічки. Та вада ця не критична і на загальну картинку не сильно впливає.
Щодо ідеї сміятися над усім, включно з війною та смертями, скажу коротко — моя думка: «Можна». А нам нині навіть треба. Для того, аби збавити градус напруги в суспільстві. До слова, фільм мені чимось нагадав стрічку Бена Стіллера «Грім у тропіках», в якому автори спробували переосмислити одну з найтрагічніших сторінок в новітній історії своєї держави. Чому вони мають право, а ми – ні?
І ще одне. Під час зйомок «Наших котиків» трапилося кілька цікавих інцидентів. Про них згадують самі учасники знімальної групи. Так, в одному мирному українському місті одного дня громадяни побачили купу невідомих їм людей в сепарських нашивках та зі зброєю. Довго чекати й розбиратися не стали — викликали на знімальний майданчик поліцію. Іншого ж разу під час зйомок батальної сцени кінематографісти втопили в річці танк.
Що ж, тепер до обіцяної жирної пасхалки від Уляни Супрун. Очікувати, що сєпари будуть показані якимись адекватними, ясна річ, не доводиться. Тут вам і вічно обдовбаний Губарєв (думаю, далеко від правди автори не пішли), і російська журналістка під коксом, і чеченські бойовики, яким крупним планом відриває кінцівки та голови. Але усе це переплюнув… кривавий російський генерал, який приїжджає зачищати позиції як «своїх», так й чужих. Звуть цього генерала… Борис Михайлович Тодуров. Думаю, пояснювати, хто такий реальний Борис Тодуров, повний тезка нашого бойовика, не варто. Згадаю лишень, що він був ярим противником медреформи часів Уляни Супрун, а ще запам’ятався тим, що ховав у своєму медзакладі керівника тітушок Крисіна, більш відомого нині як «український Шрек».
Фільм до перегляду просто обов'язковий! І чекаємо на якнайшвидший вихід його продовження.
** Редакція може не поділяти думок і поглядів, висвітлених в розділі «Блоги».
Давай дружити!
Підпишись наш 🍉Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди) та на наш 🍉Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо❤️
