Про існування каньйонів на Миколаївщині я дізналася не так давно – лише кілька років тому. Одразу з’явилося велике бажання їх відвідати і ми з чоловіком почали планувати поїздку. Розповідаю, як ми дістались каньйонів та чи варто взагалі сюди їхати.
Чому групові тури – не для нас
Щоб їхати власним авто – є кілька вагомих причин. Жоден автобус не домчить тебе до потрібного місця так швидко, як власне авто. Виїжджаєш і повертаєшся тоді, коли хочеш сам, зупиняєшся, коли треба – чи кави випити, чи перекусити. А ще ми не любимо групові тури – останній раз їздили так ще студентами влітку 2013 року – до Криму. А от коли за кілька років купили авто – жодних групових турів та автобусних поїздок. Ні-ні-ні, не вмовите.
Тож кілька разів сім’єю планували поїздку до каньйонів, однак до сіл Трикрати та Актове їхати з Херсона понад 170 кілометрів. Більша частина маршруту – Миколаївщина, і якою б чарівною не була природа цього краю, він славиться своїми жахливими дорогами. Тож минула весна, літо, осінь, потім наступні весна, літо і осінь, і ми все планували поїхати, та ніяк не наважувались.
Випадковий збіг обставин – і ми вже їдемо до каньйонів
І от вже вересень якогось там поспіль року, як ми все плануємо поїздку. В суботу раненько встаємо, закидаємо в рюкзак підготовлену з вечора їжу, на автівку і поїхали – до автовокзалу. На цьому наша подорож власним авто закінчилась, бо ж тут поряд на нас чекав бусик від Admiral Travel. Так, ми все ж вирішили, якщо самі ніяк не зберемося, то нехай нас повезуть туди люди, які роблять це чи не щотижня, все там знають і нам покажуть. А вже потім ми, мабуть колись і самі з’їздимо, коли вже будемо знати, куди та що там є.
Окрім нас двох в салоні невеличкого буса було лише 6 пасажирів, водій та гід. Ми зручненько вмостилися, а дорогою встигли зробити те, що ніколи не робили в самостійних подорожах автівкою: трошки поспали. Виїхали з Херсона ми о сьомій ранку, а десь біля десятої ранку вже були на місці. І це із зупинкою на перекус та каву на заправці. Цікаво, на скільки б довше ми їхали сюди власним авто, виглядаючи ями на незнайомій дорозі?
Чи є тут щось, заради чого варто їхати?
Будинок Скаржинського у Трикратах навряд чи приверне вашу увагу, якщо ви просто проїдете повз нього. А насправді і сам будинок, і родина, яка у ньому проживала багато років тому мають дивовижу історію, тісно пов’язану з історією усього краю. Звісно, можна погуглити – повернувшись додому, бо тут поганенько ловить Інтернет.
Так виглядає будинок Скаржинського зараз
Однак слухати гіда значно цікавіше. Уявляєш, як виглядав місток з червоного дерева, якого вже немає – він вів через штучно вириту канаву до саду. Уявляєш, як сюди з’їжились гості, вони могли жити тут місяцями і в будинку постійно тривали бали. А ще тут можна спуститися у підвал – зараз він відкритий для відвідувачів лише частково. Місцеві планують проводити тут дегустацію вин, а у будівлі відкрити музей.
Підвал будинку Скаржинського
Від будинку бусик домчав нас до Арбузинського каньйону. Звісно, туди можна доїхати і власним авто, але дорога вимощена дуже не рівною бруківкою навряд чи залишить гарні враження у автомобілістів. Тож підскакуючи на бруківці у бусику, ви не хапатиметеся щоразу за серце, як би це напевно сталось, коли б ви поїхали власним авто.
Дорога до каньйону
Бусик підвозить до каньйону, і тут ми вирушаємо у мініпохід через каньйон. Не писатиму про дивовижні краєвиди, красу та все те, що можна побачити на власні очі.
Арбузинський каньйон
Зазначу кілька цікавинок: гід покаже вам, де посидіти чоловікам, щоб набратися сили і де – жінкам, для здоров’я.
Маршрут проходить через каньйон, тут потрібно спуститися вниз, перейти через малесеньку річку, а ще протиснутися вузьким проходом поміж величезних кам’яних брил.
Прохуд між камінням
І виходите ви вже по інший бік каньйону – тут на вас вже чекає бусик і везе до наступного місця. До власного авто довелось би чимало пройти пішки, щоб вирушити далі.
Наступна зупинка – Актівський каньйон. Проїжджаєш село із поганою дорогою та старими будиночками. Тут є кілька невеличких магазинів, тож дорогою можна зупинитися і щось прикупити поїсти.
Від бусика ідеш пропаленим південним сонцем та гарячими вітрами степом. Здається, тут немає нічого живого – ще вересень, а листя на кущах як наприкінці листопада. Місцеві кажуть, за останні два місця тут не було жодної краплі дощу.
Підхід до каньйону
І раптово з’являється каньйон, наче земля тріснула просто перед вашими ногами. Відступити десяток кроків назад – і його наче не видно, а підходиш ближче – відкривається у всій красі.
Актівський каньйон
Для великої екскурсійної групи тут проводять прогулянку по верху каньйону, а от невеличка група, як наша, може спуститися вниз – тут можна перепочити в альтанці, якщо буде вільне місце, бо туристів у вихідний день чимало. А можна прогулятися вздовж річки – відшукати кам’яні брили для красивих фото. А ще тут дуже спокійно, якщо на горі періодично дме доволі сильний вітер, то внизу – тиша.
Актовський каньйон
Спускатися вниз звісно легше, ніж підійматися до гори, але у нас по маршруту є ще одна цікавинка. Перейшовши Арбузинський каньйон, ми бачили вдалині Білі скелі.
Білі скелі здалеку
Зараз їдемо саме туди. Бусик підвозить нас до маленького ставочка, ми переходимо його по камінчиках і далі вирушаємо вгору.
Дорогою до Білих скель
Білі скелі це колишній кар’єр, де видобували крейду. Чи ви бачили колись щось схоже? Це дійсно дивне місце, не звичне і по-своєму особливе. Якщо ви вже тут, на Білі скелі точно варто приїхати. Діти тут просто шаленіють від захвату, а дорослі роблять красиві фоточки.
Білі скелі
Але, як на мене, більш захопливим видовищем тут є озеро, оточене скелями. Вода в ньому прозора і видно дно, вкрите камінням. А ще тут плавають лебеді. Стоячи на краю скелі над озером, перехоплює подих, і наче втома від подорожі кудись зникає. І вже думаєш, я обов’язково повернусь сюди ще раз.
Озеро навпроти Білих скель
За запрошення у цікаву мініподорож дякую Admiral Travel.
