Її голос зачаровував публіку раз і назавжи. Їй пророкували славу Соломії Крушельницької, а вона без залишку віддавала шанувальникам свого таланту всю енергію, оптимізм і любов. Її називали її сонячною людиною і складно уявити, що попри це, вона була нещасливою в особистому житті. А причиною цього був її ГОЛОС!
Полонянка долі: Оксана Петрусенко
«Я знайшов діамант!» — саме з цих слів почалася кар'єра молодої і талановитої співачки. Ксенія Андріївна Бородавкіна народилася в м. Балаклія, в 1900 році. За спогадами родичів, майбутня співачка свій голос успадкувала від батька. Він чудово співав українські народні песні. Перші кроки у співі вона зробила в хорі Покровського собору Севастополя і в самодіяльному хорі. Репертуар хору становили народні пісні, уривки з опер «Наталка-Полтавка» М. Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. У Севастополі майбутня примадонна розучила і свій перший дует — дует Недди і Сільвіо з опери Р. Леонкавалло «Паяци». Її партнером був матрос Діма Головін.
Випадково прочитавши оголошення про те, що Херсонський національний театр набирає хористок, потай від родини вона поїхала на прослуховування. І... запізнилася на нього. Їй порадили звернутися до музичного керівника театру Петра Павловича Бойченка.
— Як тебе звуть? — запитав Бойченко.
— Ксенія Бородавкіна!
Зробивши серйозний вид. щоб не засміятися від почутого імені майбутньої зірки, Бойченко поцікавився:
— Що ти нам заспіваєш, Оксана Петрусенко?
— А чому Петрусенко?
— Тому що мені так подобається, мама кликала мене Петрусем!
Так з'явився сценічний псевдонім співачки. Віднайшовши такий самородок, Петро Павлович тремтів над ним, як Скупий Лицар. Кожну вільну хвилину він проводив з Оксаною у роялю, вивчаючи нові партіі. Іноді від перенапруги у Оксани на високих нотах зривався голос і тоді заняття на деякий час припинялися. Займаючись з Оксаною, Бойченко захопився нею і як жінкою. В театрі помітили увагу немолодого маестро до юної хористки, але ніхто не вірив у серйозність їхніх почуттів, тим більше, що різниця віці між ними була 20 років.
Перші тріумфи примадонни
Він обіцяв їй успіх, присвячував романси — і вона погодилася стати його дружиною. Можливо на ухвалення рішення вплинуло те, що вона була дуже юна: Ксенії було лише 18. Вона росла без батька і в постійній злиднях, хотіла кохання і надійного чоловіка поруч. В театрі вона грала все, що їй пропонували. Але справжній успіх до неї прийшов після ролі Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм». А потім — головні ролі в операх «Циганка Аза» і «Наталка-Полтавка».
Ксеніі випало щастя грати в десяти виставах із Саксаганським. З тих пір вона називала його батьком і вчителем. А він охрестив її «українським соловейком» і запросив в Київ. У 1923 році Петрусенко проти волі чоловіка їде до Києва і вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Чоловік із прокльонами відпустив її і відмовився підтримувати її фінансово. Але їй вже було все одно. Їй 23 роки і вона, як їй здається, знайшла своє справжнє кохання.
Оксана зустріла і покохала молодого і дуже красивого артиста Одеського оперного театру — Мефодія Семенюту-Барило. Він зовні був схожий на героїв п'єс, в яких вона грала, але в житті виявився егоїстом і порожньою людиною. Вона різко розірвала з ним стосунки, хоча носила під серцем його дитину.
Провчившись усього рік, вона змушена була покинути навчання і повернутися до Херсона. 16 січня 1925 вона народила сина Володимира. Коли хлопчикові виповнилося 2 місяці, Оксана знову вийшла на сцену. Після довгих умовлянь вона повернулася до Бойченка. І все пішло по колу: життя солістки провінційного театру, яка мріє про велику оперну сцену.
Зміни відбулися в 1927, коли Херсонський театр виїхав на гастролі до Казані.
Після виступу в Казані їй запропонували стати солісткою оперної трупи місцевого оперного театру. Вона погодилася і почала готуватися до дебюту — ролі Оксани в опері Чайковського «Черевички». На роль Вакули був запрошений драматичний тенор Василь Москаленко. Оксана навіть не припускала, що в недалекому майбутньому партнер за роллю стане її партнером у житті. Премьера опери «Черевички» стала тріумфом Оксани Петрусенко. Потім були партії: Ярославни в опері «Князь Ігор», Наташі в «Русалці» Даргомижського, Тетяни в «Євгенії Онєгіні» Чайковського, Маргарити у «Фаусті», Лізи в «Піковій дамі» і чимало інших.
У 1929 році подружжя запросили до Свердловської опери. Новий колектив, з професійної точки зору, був сильніше. ніж у Казані, але Оксана і тут була першою. Ініціатором чергового переїзду був Москаленко. Популярність Оксани із кожним спектаклем зростала, а ось Москаленку цієї популярності якраз і не вистачало. Його голос не задовольняв вимог до тенорів, тому він пропрацював 2 сезони на другорядних ролях і коли дізнався, що в Саратові відкривається театр, одразу ж уклав контракт на виконання перших партій. Оксана поїхала за чоловіком. Її із задоволенням взяли до трупи. Трохи пізніше її запросили до Ленінграду, але вона відмовилась. Вона дуже хотіла працювати в Україні. І коли в Київському театрі з'явилася вакансія, вона одразу ж написала листа з проханням прослухати її та чоловіка.
Повернення до Києва
Це був 1934 рік. Оксані — 34. Вона, приїхавши до Києва прямісінько з вокзалу, разом з чоловіком і сином попрямувала до опери. Їх обох прийняли до складу трупи. Дебют співачки в партії Аїди підкорив слухачів.
Слава і визнання у киян не далися настільки легко, як в інших місцях: в Києві Петрусенко спочатку полюбили і оцінили як виконавицю народних пісень, романсів. Глядачі її любили, а ось колеги — не завжди. Тріумф відбувся під час декади українського мистецтва і культури в Москві, в березні 1936 року. Підготували «Наталю», «Запорожця» і «Снігуроньку». Про неї писали всі газети. Якось гостей із Києва запросили до Кремля. А після офіційної церемонії Сталін разом з Молотовим, Будьонним і Ворошиловим запросили Петрусенко та ще 5 солістів до себе! Радість від визнання затьмарюється сімейними негараздами. Оксана вирішує розлучитися з Москаленком. Після цих гастролей вона отримала звання Заслуженої Артистки УРСР і орден «Знак Пошани».
У 1939 році Оксана Андріївна приїжджає з колективом театру на гастролі до Львова. Тоді ж зустрічає вона і своє нове кохання — Андрія Ананійовича Чеканюка, редактора газети «Комуніст», члена ЦК КП України. Він мав родину і двох детей. Для нього на першому місці була кар'єра і, природно, він і не думав розлучатися. Та й Оксана Петрусенко не стала руйнувати його життя, хоч і чекала на дитину. Вона писала йому: «Ти не прийшов, Андрій, а я чекала, думала. Коли ти з такою тугою подивився на мене, я зрозуміла, що ти прощаєшся зі мною і мої пісні були для тебе лебединими. Кожне слово до тебе —це крапля моєї крові».
Якось несподівано в життя Оксани з'явився батько її першої дитини. Він приїхав, коли вона була на вершині слави. оселився в її квартирі і кожен день атакував її зізнаннями в коханні. .Але вона не вірила йому. Тоді він вирішив переманити на свою сторону сина. Він проводив із сином весь вільний час, а ввечері вмовляв Оксану повернутися до нього хоча б заради сина. Не зупиняло його і тн, що Оксана чекала на другу дитину.
8 липня 1940 народився син Алік (Олександр). На восьмий день після пологів їй несподівано стає погано. Весь день її мучили погані передчуття, згадалися слова циганки, яка колись давно говорила їй не народжувати другу дитину. Хоча день починався добре: повернулися з Львівських гастролей друзі, трохи пізніше прийшла телеграма, в якій Петрусенко запрошували стати солісткою оперного театру в Москві. На дачі Петрусенко в Ірпені друзі готувалися до зустрічі з господинею. А о 2-й годині дня Оксана Петрусенко померла. Їй було всього 40 років. За офіційною версією у неї відірвався тромб, за неофіційною — Оксану отруїли. Після такої несподіваної смерті артистки Мефодій Семенюта-Барило миттєво забув про свого сина Володю і навіть не залишився на похорони. На наступний день він зібрав свої речі і поїхав, залишивши сина-сироту напризволяще. Не дізнався він, що в 1944 році Володимир помре від туберкульозу. Син Олександр виріс на руках у Алли Педченко — жінки, закоханої в талант Петрусенко. В її паспорті так і було записано: син Петрусенко, Олександр Андрійович. З батьком доля зводила його тричі, але той так і не визнав сина. У 1998 р Олександр був похований поруч з матір'ю.
«Їй од природи стільки було дано,
Як велетень вона росла й росла.
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла…
Й народ, яким жила ти,— вічна сила —
: Носитиме твій образ на руках!
Що смерть? Сьогодні хай скосила,-
Але не скосить у віках!»
Павло Тичина (1940 рік, в ніч з 15 на 16 липня)
