Деяких людей навіть війна не змінить
Війна триває, але для когось активні бойові дії в минулому, бо так склалося.
Молодший сержант Сергій Йосипович Дутчак з Олешковичів, що на Волині, на війну потрапив 22 березня 2022 року. Закінчив об’єкт, над яким працював (він будівельник), і повернувся в рідне село. Зібрав речі, аж і з селищної ради зателефонували: треба йти воювати.
- А я вже й сам ішов, - розповів чоловік. І продовжив: - Але не так страшна війна, як військові гниди. З армійськими порядками я знайомий давно, ще з юнацтва. Закінчив Суворовське училище, хотів стати кадровим офіцером, рік у військовому училищі провчився і покинув. Я бачив до чого йшло: армія розпадалася на очах.
- У які це роки було?
- 1992 рік. Воно давно те все робилося, оте беззаконня. Треба змінювати армію. Я ж живу в демократичній країні? Можу про це говорити?
- Можете.
- Після мобілізації служив командиром відділення безпілотників. Але що це за робота, коли відділ створили, а мавіків для навчання — немає. Ми їх за свої гроші купували. І виплати також дивні: замість “сотки” “тридцять” нараховували, економили на нас.
Я на війну ішов із “синьою” повісткою, бо ще в 2014 році мене не взяли через проблеми зі спиною. І вже в армії відчув: щось не те зі здоров’ям, гину. Переніс два інсульти, потрапив до госпіталю.
Нас добре лікували. Я увійшов до групи А, “на списання”. ІІ інвалідну групу зробили ще 1 квітня 2024 року, подав документи до пенсійного, чекаю на виплату.
І знову. Інсульт у мене трапився у 30-кілометровій зоні від “нуля”. Розслідування не провели. Два місяці чекав на форму 8. Півтора місяця — на грошовий атестат із військової частини. Чому він так довго йшов? Не інакше, як приховували свої грішки. Але в Рожищенському військкоматі свою справу добре роблять, і поради слушні дають. Там мені допомогли.
- От ви повернулися додому. Щось змінилося?
- Усе змінилося. Зовсім люди стали не такі. І я інший. Люди бояться військових. Часом не розуміють моїх жартів. У мене непрості стосунки з деякими односельцями. Почалося ще до повномасштабного вторгнення. Я повернувся, а ситуація й стосунки нікуди не поділися, на тому ж рівні. От вони тепер розповідають, ніби я не дружу з головою, що війна зробила із мене ледь не овоча. Вони не знають, що в госпіталі я спілкувався із психологами, і з головою у мене все в порядку. Але претензій до світу не маю. Багатьох людей навіть війна не змінить.
- Ми з вами розмовляємо на чужому подвір’ї. Сьогодні субота, а ви на роботі.
- Виконую обіцяне. Ще до війни пообіцяв своїм знайомій допомогти з ремонтом. Обіцянки треба виконувати.
- Як же ваші інсульти?
- У дитинстві я займався гімнастикою і легкою атлетикою. Бувало, ламав руки. Тому знаю: якщо одна рука в гіпсі, даю раду собі іншою. Так і тепер. Якщо людина змалечку привчила себе до роботи, вона працювати буде завжди.
- Тобто роботи не покинете.
- Краще, коли в русі.
«Вислухайте, і нічого можете навіть не казати у відповідь»
- Військовим важко адаптуватися до мирного життя, - вважає лікар сімейної медицини Віктор Васильович Климчук із с. Лемківці Шепетівського району, що на Хмельниччині. Він знає про це не з розмов, бо ж прийшов із війська у квітні 2024 року.
На його думку, з військовими, “списаними” в цивільне життя, мало спілкуються, бо це вимагає певних зусиль:
- Люди не розуміють перепадів настрою людини, що повернулася з війни. Якщо ти там побував і знаєш, як воно, то цю людину ти і вислухаєш, і зрозумієш. Це плюс.
- Чи існують якісь реабілітаційні центри для ветеранів?
- Не знаю жодного такого. Щось пробували в Шепетівці, але, здається, не довели до кінця.
- Що вам допомогло повернутися до звичайної рутини?
- Сім’я дає великий поштовх. Я особливо й не відчував якогось перехідного періоду. Це мій не перший бойовий досвід, тому так.
- Дасте пораду, як спілкуватися із колишніми військовими?
- Слухати. Можна навіть не коментувати, дати виговоритися. І потрібен ветеранський простір. Щоб люди з однаковим життєвим досвідом могли триматися разом.
Війна колись закінчиться. Що далі?
До повномасштабного вторгнення на острові Джарилгач біля міста Скадовськ, на Херсонщині, існувало наметове містечко для ветеранів АТО та ООС. Воно ніколи не пустувало. Щодо сучасних хабів, то вони, можливо, відомі військовим, але не всім.
Коли готувався цей матеріал, з’ясувалося, що насправді чоловіків, що повернулися з війни, не так і багато. Здебільшого мобілізовані продовжують служити, навіть маючи групу інвалідності.
Або ж вони повертаються НА ЩИТІ. Сумно.
Війна колись закінчиться. І десятки тисяч воїнів повернуться додому. Як їм буде серед нас? Стикатимуться із бюрократією, що, як брила, захищає не інтереси воїнів, а невідомо чиї. Отримуватимуть недобрі погляди й репліки від тих, хто якимсь чином уникнув війни, хоч і мав на ній бути. Наше суспільство неоднорідне, бо ж вихаркуємо кров’ю імперське минуле, маніпуляції та ІПСО сучасної кремлівської політики.
Пауза перед війною
Миколі Валерійовичу Хураві з Новоукраїнки Луцького району всього 21 рік. Він строковик, і час його служби припав на роки повномасштабного вторгнення. Участі у бойових діях він не брав, бачив війну, можна сказати, здалеку. Але в нього вже лежить повістка до військкомату на 5 червня 2025 року. Він був серед тих, хто стояв у караулі, коли ховали чоловіків, що загинули на війні. Сьогодні він обурюється деякими заходами, що проходять у Луцьку:
- Для чого проводити фестиваль пива, коли в країні війна? Здорові хлопці, що якимсь чином уникнули мобілізації, веселяться, а мені соромно. Для них такі заходи нормальні, для мене — дикість.
28-річний Юрій Святославович Шуліпа із міста Колки також повернувся із строкової служби, щоб через рік піти до ЗСУ. Він може порівнювати службу “до” і “після” повномасштабного вторгнення, адже служив у прикордонних військах. Мало спав і багато працював. Довго звикав до цивільного життя. І попереду в нього війна.
Чи потрібна таким чоловікам реабілітація? Вона потрібна всім нам, адже матері народжують дітей для життя, а вчителі навчають будувати, створювати, а не виживати в нелюдських умовах.
За 300 з лишнім років ми розучилися бути вільними та відповідальними. І більшість із нас — ніби Христос в пустелі: “Нехай обмине ця чаша нас”.
Подивімось правді в очі: лише згуртувавшись, сфокусувавши усі свої дії та помисли на війні, ми поборемо лютого, жорстокого і людиноненависницького ворога — росіян. І кожному в цій спільноті знайдеться місце: воювати, лікувати, волонтерити, допомагати тим, хто повернувся з війни, але не розпрощався з нею.
Наталія Купрієнко.
Читайте також: Нардепка Мар'яна Безугла розповідає, що Кринки на Херсонщині — «не наші»: що не так із її заявами
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
