«Чорний дим з Чорнобаївки нагадав фото 1941 року»: підписники Кавун.City згадують своє 24 лютого 2022 року

Євгенія Вірлич Журналістка, головна редакторка

24 лютого 2024 10:40

На головному фото цього матеріалу — один із обстріляних російських танків, які йшли Антонівським мостом 24 лютого 2022 року. Це наша світлина, яку зробили журналісти редакції в той страшний день. Ми попросили підписників пригадати, яким було їхнє 24 лютого 2022 року.

Наше редакційне 24 лютого 2022 року також було важким і страшним. Ми про це розповідаємо, проте навіть всього ще розповісти не можемо, адже розуміємо, що багатьох людей можемо наразити на небезпеку: хтось із них в окупації, хтось — в полоні. Але найважчим матеріалом за весь час був напевне ось цей.

Читайте також: Росія нападає на Україну: в різних містах чутно вибухи, зокрема на Херсонщині

Ми попросили підписників поділитись емоціями про своє 24 лютого 2022 року. Емоції були дуже схожими, але у кожного все одно свої.

«Вранці подзвонила донька, прощалася, думала, що не побачимось вже. Але Слава Богу та ЗСУ. За місяць до звільнення Херсону їй вдалося виїхати до мене».

«Херсон.24.02.2022 в 5 утра шла на остановку и услышала взрыв (бах). Поехала на работу. И в 7 утра на работе сказали, что война началась».

«В душі порожнеча, страх, сльози, ненависть до рашки і молитви. І дотепер нічого не змінилось, тільки ненависть виросла у тисячу разів. Виросла любов до Бога, ЗСУ, до неньки України! Вистоїмо. Переможемо!».

«Все як в тумані, 4.50 — страх, страх, страх. На руках двоє кріхитних онуків — 3 місяці та 8 місяців. Між собою не балакали — кожен намагався в це повірити. Але людина така скотина — все витримає. Так і живемо, тим же складом ,тільки на 2 роки всі доросліше».

«Мене розбудив вибух. Вийшла на балкон — чорний стовп диму в районі Чорнобаївки. Війна...».

«Морально тяжко, пам'ятаю 24 лютого паніку в супермаркеті, черги за продуктами, і як на зло дуже, дуже холодно. Невідомість і страх, що буде завтра і чи буде воно! Розумію, що наразі в місті небезпечно, постійно обстріли, але так хочеться хоч на день приїхати додому, дуже сумуємо!!».

«Шок, паніка і страх, що буде далі. А ще — непереборне бажання якомога швидше повернутися додому і якомога менше бути на вулиці. Почався період кількамісячної прикутості до новин і пошуку продуктів харчування, ліків. А в перший день — чорний дим з Чорнобаївки нагадав фото 1941 року, коли горів нафтопереробний завод».

«Я зустрічав цей страшний день, на роботі, точніше, по дорозі до роботи. Встав о 4:16, з дому вийшов о 4:30, тоді й прогримів перший вибух... Я тоді здивувався від того, що як може бути грім в лютому. Але тоді я ще не знав, що це був початок війни. В 05:15 виїжджав з депо, за маршрутом тролейбусним №1, місто ще спало, на зупинках, як я пам'ятаю, ні одної душі не було, ми ще з водієм дивувалися, що немає наших пенсіонерів. О 5:35 ми були вже на Вокзалі, коли прогримів потужний вибух в стороні Чорнобаївки, сильне багряне марево було видно на усе небо. Такого ми не бачили ще....

Десь о 8:15 почався хаос у місті,о 11:50 дали наказ, щоб всі тролейбуси заїхали до депо. О 12:30 депо зачинилося, нас розпустили до домівках.

Черги біля банкоматів, на «Фабриці» був хаос, люди бігали, скуповували усе, деякі почали мародерити й не тільки ...Це був жах».

«Мій безкінечний день почався о 5 ранку, подзвонила сестра і сказала що все таки наші страхи, які ми обговорювали напередодні, здійснилися. Розпач: що робити, двоє дітей на руках. Жили ми недалеко антонівського моста, з вікна видно було, як з гелікоптерів іде обстріл на мосту. Мій страх на все життя — це гелікоптери і літак над будинком, відчуття, що серце просто в пʼятах і оцепініння на певний час. Через 1,5 місяці не витримала і наважилася на виїзд, і так і продовжую жити в новинах кожен день: з них починається і новинами закінчується, таке відчуття, що живу на паузі, в режимі очікування. Знаю напевно, що дуже хочу додому, до свого рідного багатостраждального міста!».

«Подзвонила кума о 6.30 — «війна, збирай речі, я за батьками в Нову Каховку, потім за вами». Пам'ятаю відчуття якогось повного оглушення, почала збирати речі, все валиться з рук. Ввімкнули телевізор, там вже кадри бомбардувань. Десь о третій виїхали з міста в бік Миколаєва. На дорозі — затори, у людей — перелякані обличчя. Діти в машині сиділи заціплені, у дорослих в голові одне питання: що робити?».

«Понимание, что рано или поздно сукин сын нападёт, было. Но чтобы так масштабно...».

«Шок, ступор, понимание, что вот теперь точно все изменится и надолго. Три дня практически непрерывного смотрения новостей и попыток сложить себе новую реальность.».

«Біля 5.00 подзвонив колишній облвоєнком (друзі з дитинства). Натрапив на дружину, вона розбудила мене, сказала, що дзвонить твій товариш, повідомляє, що війна. Після розмови з ним одразу поїхав заправляти машину і каністри. А потім понеслось. Виїхав всією сім'єю на початку червня. Через рік повернулись в Україну, дочка з онуками до друзів в Київ, ми з дружиною — в Херсон».

«Я приїхала з лівого берега до Херсону з котиками, треба було 24 їхати у Київ . Зранку подзвонили і кажуть, що почалася війна. Я спочатку не могла у це повірити, поки не подивилась всі чати. Я не змогла поїхати у Київ, оскільки донька була на лівому березі. Прийшла з котами на вокзал, бо таксі не дочекалася. В маршрутці їхали одні водії, забрали мене — і в Гопрах ми зустріли перші танки. Це жах — я не забуду ніколи».

Ось такі відверті коментарі, хай і короткі, але містять в собі стільки болю:

«Дуже херове».

«ШОК».

А така реакція мабуть також була у багатьох, правда? Не вірилось у те, що це дійсно правда. До речі, Іван пережив всю окупацію в Херсоні:

«Мені подзвонили подруга о 5 ранку і сказала: «Ваня, війна почалась!!» На що я відповів: «Іди на **й, сплю))».

Читайте також: Чому в медіа немає і не має бути «всієї правди» про війну.

Тримаймося разом!