Ми створювали цей матеріал тоді, коли його героїня як раз перебувала у місці проведення антитерористичних навчань, у Генічеському районі Херсонщини. Про будні жінки-поліцейської, начальниці відділу патрульної поліції в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі Департаменту патрульної поліції Галини Лехновської — читайте у нашому матеріалі.
Фейсбук-сторінка Галини — це рясна стрічка з робочих подій, зокрема навчань. Жінка-поліцейська активно пише про робочі будні, великі та щоденні перемоги і зовсім трошки — про своє життя. Галину ви могли легко побачити на різних заходах, які влаштовує патрульна поліція, зокрема «Різдво з патрульними» та на багатьох інших. Ми ж запитуємо у Галини про те, як складається її життя на роботі та поза її межами.
Галина під час навчань у Генічеську
— Галино, чому вирішили піти до лав патрульної поліції?
Це був 2015-й рік, на той момент я працювала у прокуратурі Кіровоградської області. Вже мала майже 6 років служби. Як раз розпочалась реформа патрульної поліції. У мене було якесь таке дуже велике прагнення змін. Я проживала у місті Кіровограді (нині Кропивницький — ред.). Починалась реформа і я розуміла, якщо не зараз, то коли? Це як раз був момент, коли в країні дуже багато змінювалось. Зокрема свідомість і правосвідомість людей. Мені це дуже подобалось. І загалом це дуже близько мені. Я — юристка, маю диплом магістра. І роботу я писала з правового нігілізму (про людей, які не сприймають закон, відмовляються його виконувати), тому ця тема особливо мені близька.
Моя робота в правоохоронних органах взагалі дуже часто зводиться до певної виховної роботи. Я кожному намагаюсь донести: починайте з себе. Не треба чекати, що вам хтось щось зробить. Не треба чекати, що вам хтось щось винесе. Тому що у кожного з нас є в першу чергу як у громадян не лише права, але й обов'язки. Адже у нас люблять кричати на кшталт «Я — громадянин, дайте мені...». Але ми маємо пам'ятати, що у кожного з нас є не лише права.
На той момент мені здавалось, що я зараз поведу за собою людей. Я подала анкету, пройшла конкурс, потрапила до патрульної поліції. На навчанні я вже була командиркою взводу (це аналог старости групи в цивільному навчанні). Після навчання ми проходили ще доволі серйозний конкурс на керівні посади. Співбесіду мали у тодішньої заступниці Міністра Еки Згуладзе. Проходили поліграф, потім відібрані кандидати проходили двотижневий курс лідерства для керівників. І вже після цього (на цьому етапі ще «відсіялись» люди) нас призначали на керівні посади.
Моя перша керівна посада — командир роти у патрульній поліції в Києві. Відразу у моєму підпорядкуванні були 40 людей та 20 патрульних автомобілів.
— Гендерні стереотипи — доволі розповсюджене явище в різних сферах, яке часто супроводжується ознаками нерівності. Чи відчували ви колись або відчуваєте зараз нерівність саме за ознакою гендеру на роботі? Наприклад, перешкоджання діяльності лише тому, що Ви — жінка, або недопуск до якоїсь роботи, яку б могли робити, але не допускають, бо жінка тощо
Якогось такого відвертого сексизму я не відчувала ані стосовно себе, ані стосовно своїх підлеглих. Звісно, іноді я бачу такі тенденції, але вони зазвичай завуальовані, наприклад, під жарти, анекдоти. Але вони не йдуть у мій бік. Також люди, які зі мною працюють і спілкуються відносно довго, просто не дозволяють собі подібного.
Галина Лехновська
Я розумію, що люди, які щойно з тобою познайомились, можуть сприймати тебе із певними гендерними стереотипами. Я вже не перший рік служу, тому іноді відчуваю якесь упереджене ставлення під час знайомства — без слів, щось на рівні невербального, коли бачать мої погони майора. Я добре вмію читати людей — моя робота цього вимагає, тому такі речі бачу одразу. І я розумію, що вже за 10 — 15 хвилин спілкування все стає на свої місця, людина вже по-іншому думає. Причина, думаю, в тому, що я дуже активна і настільки заряджена на активну діяльність, тягну за собою вперед цей активний візок і люди — хочуть чи не хочуть — застрибують у цей візок. Люди відчувають цю енергію. Раніше я цього не розуміла — із часом почала розуміти, чому відбувається саме так.
Але відвертої ворожнечі за ознакою статі я ніколи у свій бік не відчувала. Хоча у поглядах мимоволі дійсно щось просковзає. Але мені подобається, що суспільство сьогодні вже більш-менш нормально сприймає той факт, що жінки хочуть рівності.
— Трошки про життєве: з чого починається Ваш день, день жінки в поліції?
Обов'язково з фізичного навантаження. Це без перебільшення вже початок мого дня протягом багатьох років. Звісно, трапляється таке, що я прокидають під звуки будильника і розумію: «Тільки не зараз, тільки не вставати». Але таких днів насправді дуже мало. В наш світ цифрових технологій, коли я відкриваю свій додаток «Здоров'я» на смартфоні, я з радістю розумію, що в місяць я можу пропустити максимум 3 — 4 тренування. І то здебільшого не через те, що не змогла встати, а через те, що у своїй роботі я часто рано їду кудись, тому коли о 5 — 6 ранку я маю їхати, то тренуватись о 4-й ранку — точно не дуже заходить. Тому мій день завжди починається з тренування.
Це може бути пробіжка. Причому мій організм настільки пристосувався до бігу, що нещодавно я помітила одну особливість: під час іншого фізичного навантаження я відчула, що мої м'язи якось дивно на це навантаження реагують. Я зрозуміла, що через те, що я вже кілька років лише бігаю, мій організм прилаштувався саме до бігу. Тому я додала до своїх навантажень ще фітнес-програму. Це додаткові навантаження — і силові, і кардіо. Займаюсь вже четвертий місяць. І тепер я відчуваю, що м'язи вже повністю прийшли в тонус, тому бігаю я зараз 1 — 2 рази на тиждень.
Але я розумію, що мені підходить саме біг — я дуже класно себе відчуваю, коли бігаю. Тому десь за місяць — два знову перейду на біг. Це заряд бадьорості і адреналіну на цілий день. Це дозволяє викинути з голови усе зайве і почати новий день активно. Приходжу на роботу вже активна і готова до активного руху, а всі як раз сонні, без кави день не починають. А мені вже хочеться працювати, я встаю о 6.00 ранку і вже побігала. Вставати о цій порі — це взагалі для мене особливо: встає сонце, поодинокі люди йдуть на якусь дуже ранню роботу. І саме ранок мене заряджає.
— Ваша сторінка Фейсбук — просто чудова добірка свіжих новин від патрульної поліції. Це вимога чи просто Ваше бажання більше інформувати людей про події?
Ні, ніколи ніхто нічого не вимагав — це моє бажання. Щойно я зрозуміла, що люди мене сприймають не лише як Галину Лехновську, а як поліцейську, я почала вести більш соціально активну сторінку в напрямку покращення авторитету поліції. Вся моя служба, в принципі, спрямована на підвищення авторитету поліції. Це моє зважене бажання. Я хочу достукатись до кожного і до кожної, розповісти про роботу поліції.
Акція «Різдво з патрульними»
— Яка Ваша мрія? Може особиста, може професійна? Відкрийте трошки завісу.
Звісно, у мене є і професійні, і особисті мрії. Але якщо брати глобально, але я дуже хочу позитивних змін. На жаль, люди чомусь у багатьох випадках живуть лише для себе, не думаючи про завтра, — одним днем. Ми зараз про це говоримо багато вдома. До речі, чоловік у мене також поліцейський. Нашій дитині як раз зараз 5 років — це чудовий вік «чомучки». І ми іноді йдемо містом, бачимо щось зламане, понівечене, і син питає в мене: «Хто це зламав? Чому він це зробив? Як вони це зробили? Що мали на меті?». І я постійно про це думаю, перекручую це в голові, тому мені хочеться глобально щось змінити.
Галина разом із сином
Я багато де була, з різними людьми спілкувалась. І я розумію, що люди за кордоном мислять по-іншому. Наш менталітет, на жаль, інший. Звісно, не у всіх. Суспільство крокує вперед шаленими темпами і людина має розуміти, що вона не одна в цьому світі.
Можу навіть навести простий приклад — вакцинація від коронавірусу. Я вакцинувалась однією з перших ще тоді, коли вакцина щойно з'явилась в Україні. Я просто розумію ступінь своєї відповідальності. Як членкині суспільства, мені зрозуміло, що я маю вакцинуватись, аби вберегти інших — наприклад, тих, хто не може вакцинуватись через стан здоров'я. У мене, до речі, і сертифікат вже незабаром завершується. Я ще не знаю, але, здається, мені треба буде ще раз прищепитись. І якщо потрібно буде, я це зроблю.
Зараз у мене у підпорядкуванні 64 особи — я 65-та. Щойно вакцинація стала обов'язковою, я оголосила це своїм, але виявилось, що ... ніхто не хотів. Вже за місяць, щоправда, були вакциновані майже всі. Лише три людини не вакциновані. Я думаю, що це дуже добре. Але я стільки сил на це поклала. Я просто приходила додому, вичавлена як лимон, адже це морально виснажує: достукатись до кожної людини, зрозуміти, в чому її страх, її заперечення, знайти точку впливу. Це дійсно дуже важко.
Галина під час акції «Різдво з патрульними»
P.S. Галина повідомила нашій редакції, що в день, коли ми спілкувались для створення цього матеріалу, ввечері її доволі оригінально привітали — керівництво повідомило що їй достроково присвоїли звання підполковника. Вітаємо Галину і щиро бажаємо успіхів!
Публікацію підготовлено у партнерстві з ООН Жінки в Україні та Українською асоціацією представниць правоохоронних органів (УАППО) за підтримки Уряду Норвегії.
Давай дружити!
Підпишись на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди), наш Фейсбук та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо!
