«Так от, я не єврей. Мій батько, поки жив на світі, був стопроцентний німець, а може, трішечки й латиш; коли ж він умер, то перестав бути і німцем, і латишем, а став звичайнісіньким небіжчиком. Моя мати походить зі старобільських козаків. Я – не єврей. Затямте це собі і читайте далі».
Майк Йогансен
Я давно думаю над тим як зробити цю історію популярною, або взагалі повернути її з небуття. Проводячи дні, тижні, місяці вже й роки роботи над написанням історичного дослідження мені іноді здається, що я погруз у глибокому та в’язкому масиві документів, спогадів, книжок та статей. Десятки контекстів, їх переплетіння і протиріччя вимагають поставити великий знак питання над можливістю легкого та популярного викладу подій. Я думаю про те хто буде читачем мого твору, які він отримає схвальні відгуки і яка на нього чекає критика. Ці питання я задам собі ще не раз, адже моя робота над історією єврейських аграрних поселень на Півдні України триває. Але сьогодні я все ж хочу, щоб ви дізналися більше про цю забуту величну сторінку нашої історії, тому пишу цей короткий нарис.
В середині 1920-х років у херсонських степах мешкали нащадки відчайдухів, які прибули до нашого краю, ще на початку ХІХ ст. і заснували перші єврейські колонії. Це були євреї-переселенці із західних областей України та Білорусі, яких російська імперська влада прагнула заточити у межах «смуги осілості». Чимало з них шукали собі кращої долі і порятунку від бідності та злиденного існування. Вони полишали рідні «штетли» та відправлялися у подорож до незвіданого півдня.
У середині 1920-х років більшовицька влада розпочала реалізацію своєї візії цього соціально-економічного експерименту за яким стояло майбутнє десятків і сотень тисяч радянських євреїв.
З 1924 року до херсонської округи рушила хвиля нових переселенців-шукачів кращої долі. Радянська влада виділила для єврейських поселень на Херсонщині земельні фонди довкола старих поселень таких, як Бобровий кут, Львове, Велика та Мала Сейдеменуха. У другій половині 1920-х рр. плани переселенської кампанії охопили частину територій сучасного Білозерського та Скадовського районів, довкола Олешківських пісків і сучасного Чорноморського біосферного заповідника. У 1927 році відбулося небачене – на території сучасної Херсонської області виник перший в історії єврейський національний район з центром у Калініндорфі. Але не подумайте, що радянські можновладці за покликом серця вирішили допомогти цим нужденним людям. Проект переселення, у значній мірі, став можливим за підтримки іноземних благодійників, серед яких однією з найактивніших стала американська організація Джойнт. Філантропи з Ньо-Йорка домовилися із більшовицьким керівництвом, що разом будуть опікуватися долею радянського єврейства через діяльність організації Агро-Джойнт.
Однак, цим планам не довелося бути реалізованими у повній мірі, передусім через політику радянської влади, суцільну колективізацію, що в свою чергу призвела до Голодомору та репресій проти українського селянства і всіх хто його підтримував. А селянство Херсонщини справді було унікальним, – українці, німці, євреї, шведи та представники інших народів десятиліттями жили поруч і мріяли про заможне та сите життя для себе та своїх нащадків. Більшість їх мрій так і лишилися нездійсненними. Особливо це стосується мешканців єврейських аграрних поселень, декілька тисяч з яких було знищено нацистами під час Голокосту в роки Другої світової війни. Після війни їх історію замовчували під впливом радянської ідеології, а більшість колишніх єврейських поселень отримали нові назви та нових мешканців.
У такому надзвичайно стислому огляді я навряд чи зможу передати вам всі аспекти тієї великої історії. І взагалі, кращі розповіді – почуті з вуст очевидців. Тому, пропоную вам звернутися до творчості українського радянського письменника Майка Йогансена (1895-1937), який у 1928 році відвідав Херсон та єврейські поселення нашої області.
Майк Йогансен народився у Харкові в родині вчителя німецької мови, вихідця з Латвії. Його мати Ганна Крамаревська походила з родини старобільських козаків. За свою кар’єру він зумів реалізуватися, як поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст та сценарист. Він був серед засновників об’єднання ВАПЛІТЕ і одним з багатьох талановитих українців, яких було знищено сталінським режимом. 18 серпня 1937 року його заарештували співробітники НКВС у його харківській квартирі в будинку «Слово». 27 жовтня 1937 року Йогансена було розстріляно в тюрмі НКВС у Києві.
Майк Йогансен
Опинившись серед діячів «Розстріляного відродження», творчість Майка Йогансена була забутою на довгі роки, так само як історія, яку він оповідав подорожуючи Херсонщиною. Що було неймовірного у його подорожі? Відповідь лежить у способі життя євреїв «за землі» в яку міг би повірив не кожен сучасник (у значній мірі через поширені стереотипи), доки не побачив це на власні очі.
Майк Йогансен, фрагмент з оповідання
«Подорож людини під кепом (Єврейськ колонії)»
«Удень у херсонських степах віють смалії і суховії, здіймають кур із розораної землі й запорошують цілі десятини посіву. Колись тут були величезні латифундії Фальц-Фейна, Бутовича й інших. Такий Фальц-Фейн був пас мільйони овець на цілині, засівав трішки пшеницею і, зібравши двічі по двісті пудів із десятини, починав сіяти з другого краю, без угноєння й без толоки. Вівці паслися на цілині, ховрахи товклися в них під ногами – і куряви не було. І Фальц-Фейн був ситий, і вівці цілі.
Тепер поселенці розорали степ. Смалії і суховії взялися засипати поля порохом. Поселенці кинулися на просапні культури – тоді з толоки з'явилися ховрахи, виїдаючи те, чого не засипали суховії.
Добра земля в степу, та не дасться хазяйнувати. Удень віють смалії та суховії. А вночі холодно. Та й так холодно, що не допомагав ні джампер, ні пальто з солдатського сукна…
Ман так і не заснув до Херсона. Не знаю, чи й приснилося б йому що-небудь корисне. Думаю, що йому все одно судилося б побачити уві сні циганські села замість єврейських колоній, бо обід нам і більша половина вечері – це були сухі бублики криворізького печива.
Я не описуватиму Херсона – список його вулиць як викапаний нагадує список вулиць Нікополя й Кривого Рогу. Не описуватиму й маленьких провулочків, що ведуть униз до Дніпра, ані пароплавів, що попливуть ув Одесу, ані численних цукеркових кустарів, що їхня промисловість на око видасться в Херсоні головною. Пірникові майстерні і цукеркові виробництва (так і написано на вивісках) ведуть вас куди хочете – і до окрвиконкому*, і до Дніпра, і до «Агро-Джойнту», і до базару, де торгують, між іншим, і дровами…
Так от, я не єврей. Мій батько, поки жив на світі, був стопроцентний німець, а може, трішечки й латиш; коли ж він умер, то перестав бути і німцем, і латишем, а став звичайнісіньким небіжчиком. Моя мати походить зі старобільських козаків. Я – не єврей. Затямте це собі і читайте далі.
Ми вже думали з Маном, що й по херсонських колоніях нам доведеться їздити двома кінськими силами, що такі дешеві в Херсоні, коли немає дощу. Машин немає – пояснили нам попереду в «Агро-Джойнті», побачивши двох тихого характеру інтелігентів. Та потім усе ж таки нам сказано, що ми поїдемо на машині, а поки що ми зайшли в другу кімнату – до агронома.
З-за канцелярського столу виросла привітна, з сонячною усмішкою на вустах гора. Я привітався з нею за руку і трішки злякався за свої ніяк не ніжні, а косарські й спортсменські пальці.
Цей агроном під хмарну хвилину міг би роздушити мене одним ударом, як жука. Він сам єврей, селянин зі старої колонії в Херсонській окрузі. Він добув зі стіни план, розстелив на столі й почав показувати нам розполіг колоній по правому й по лівому берегові ріки Інгульця…
У кадетських корпусах і в інститутах благородних дівиць за часів оних виникла теорія, що євреї від природи нездатні їздити верхи на конях, пити вино, стріляти з револьвера, битися шаблями і взагалі бути корнетами і молодцями. Кадетські корпуси й інститути благородних дівиць давно пішли за водою, але теорія ця, скоряючися законові, що надбудова відстає від бази, живе далі в серцях перекупок, професорів, старих акцизних та інших платонічних поклонників корнетської відваги. І нічим тут не зарадиш.
Коли б такому аматорові корнетської відваги довелося на свої очі побачити єврейських дівчат, що гасають верхи на конях по степу, хлопців, що орють землю, заганяючи плуга на шість вершків у землю, футболістів, що грають у збірній Української Радянської Республіки, коли б навіть цей аматор уклав свою в'ялу руку в сталеву долоню херсонського агронома, він похитав би головою і сказав би рішучо:
– Цього не може бути!
Є в Херсонській окрузі й зовсім давні єврейські колонії – вони по правому березі Інгульця, і про них, свою батьківщину, мало розповідав нам єврей-агроном, бо такі колонії нічим не різняться від селищ українських і німецьких.
Він сам скінчив український сільськогосподарчий інститут і був признався, що легше б йому було вести роботу серед поселенців українською мовою. Агро-джойнтівські колонії в Херсонській окрузі існують із двадцять п'ятого року, і є там, як і скрізь, добрі хазяї, а є й погані.
І не тільки від того це залежить, чи давні, а чи недавні ті поселенці, а й від того, звідки вони самі зроду. Найкращі хазяї бувають із євреїв-полтавців. Теж добрі хазяї з чернігівців.
Вже гірші хазяї з киян, а зовсім біда буває спершу з волиняками і подолянами. Це народ містечковий, і коли вони приїздять на землю, то спочатку з ними буває суте нещастя. Не вміють вони взятися до роботи, – і агроном взявся за голову, згадуючи їх.
В однім такім селищі в перший рік хліборобства колоністи ухитрялися в селян, що приїздили в усяких своїх справах, одкручувати гайки з возів і знімати з коней обротьки.
Іссахар-Бер Рибак, «Вільні діти вільного степу», 1926 р.
– Які ж це жиди? Це злодії, – казали здивовані дядьки, чухаючи потилицю.
Але й ці злодії згодом почасти призвичаїлися до роботи, почасти і втекли назад, ковтнувши гіркої. Тепер на Різдво до них приїхали сусідні українські поселенці й забрали всіх до себе гостювати. Приїхали, як годиться, з музикою і напідпитку.
Старожитні селяни, надто ж ті, що живуть оддалік і знають про євреїв тільки з поговору, ставляться до них гірше. Надто спочатку «були випадки». Тепер «випадків» немає.
Поки ми дивилися на карту селищ, що її для цієї нагоди знято зі стінки і покладено на столі, відбулося кілька подій. З сусідньої кімнати зам. представника «Агро-Джойнту» жалівся нам на агронома, що той проти виноградників у єврейських селищах.
– Зап'ють євреї, – застерігав був агроном. – Побачите, що зап'ють.
З сусідньої ж кімнати увійшла чорнява машиністка й завелася говорити телефоном про парасольку, яку агроном Любарський покинув (чи не покинув) у канцелярії «Агро-Джойнту», супроводячи Шолом-Аша*.
У цій кімнаті ми з Маном гадали, чи доведеться нам знову їхати візником, чи нам, інтелігентам, пощастить на автомобіля. Смачні уяви про «Опелі» й «Доджі» носилися в моїм голоднім мозкові.
Перед вікном кімнати щось дуже заторохтіло і загуркотіло, наче висипало на брук вагон каміння.
– А це ваш автомобіль, – сказав агроном і, побачивши, що ми трішки перелякалися, пояснив, що це хоч і старий автомобіль, але їздить справно…
Це був справді дуже старий автомобіль. Угорі він був весь латаний дошками, а типу його не можна було добрати ніяк. І не грузовик – і не пасажирська машина. Тільки пізніше ми довідалися, що це колись був санітарний автомобіль. Шофер закрутив ручку, і ми хитнулися вперед.
Нічого, можна було їхати й цією машиною. Правда, Ман грозився, що коли його ще раз ударить головою об стелю, з ним буде нервовий шок і його доведеться везти в лікарню. Але врешті він учепився руками за дошки і з честю витримав іспит.
Мене не вдарило головою об стелю: я зразу ж зрозумів, що моє призначення – придержувати рукою дверцята. Інакше ті дверцята розчинялися кожні півхвилини, бо замість автоматичного замка вони трималися на доброму старому і іржавому гвіздкові.
І все ж таки це був «Додж». Тим-то він і держався так довго в роботі.
Давно б пора його перевести на соцстрах, – казав єврей-шофер. Є вже нові машини, але на них херсонське начальство виїхало в об'їзд по окрузі.
Ми довго підстрибували і падали. Ховрахів не було видко, бо грізний гуд старого санітара розганяв їх за троє гін. Взагалі нічого не було видко, бо...
Отже, ховрахів ми не бачили, бо мусили більше зважати на верх і низ і берегти свою голову від стусанів. Ми падали і підстрибували, знов падали і знов підстрибували. Мені було трішки легше, ніж Манові. Мені було легше, бо сам я був важчий.
Ми вилізли й поки що пішли на сільське кладовище серед степу. Цікаво, що це кладовище ніяк не скидалося на сільські, коли судити про них із віршів Жуковського чи з дитячих спогадів Багрова-онука*. Нікоторих дерев'яних хрестів з дашком – самі кам'яні білі й сірі монументи. Понад монументами сновигають зелені ящірки.
На камені грубо й подекуди наївним курсивом вирізьблені прізвища покійних хліборобів. Це селянське кладовище, а кам'яні на нім монументи через те, що камінь куди дешевший від дров у херсонськім степу…
Ми покинули сільське кладовище і приїхали на експериментальне поле. Двоє агрономів – і були то теж здорові хлопці й привітні – показали нам агропункт: двох жеребців – майбутніх предків конячого племені, кілька новеньких ходів, що роблять самі переселенці, – такий хід коштує сто двадцять карбованців і дається переселенцеві в кредит...
Іссахар-Бер Рибак, «Жнива», 1926 р.
(Сором вам, що живете в селянській країні і не знаєте, що таке хід! Хід – це основа майбутнього воза з залізними осями).
... показали свою хату, розповіли про три сорти кукурудзи, що сіються на полі – на корм, на насіння, на силос...
(Ви, що не знаєте, що таке силос! Силосування є заквашування качанів у ямах на корм худобі).
...розповіли про смалії та суховії, про те, як треба дощу, про тракторні товариства; про те, як торік, коли не вимерзла озимина, з колонії вивезено цілий пароплав сортової пшениці – двісті тисяч пудів, про ховрахів, що нищать кукурудзу і буряки, про те, як їх тепер отруюють і як це дорого коштує.
Нагодували сметаною з хлібом і почали лагодитися їхати…
Двадцятичотирьохметровий колодязь, викопаний іще колись за Фальц-Фейна, завалився – і в селищі не стало води. Треба було б свердлити артезіанські, але вода дуже глибоко. У колодязях же часто вода буває солонувата, і взагалі її мало. Багато грошей коштував такий колодязь, обкладений величезними камінними плитами, все ж таки він завалився. Нелегко й сутужно з водою в херсонськім степу.
Коли «Додж» заторохтів і загрюкав уперед від колодязя, двоє чудесних коней зірвалося з припони й помчали ріллею. Гриви і хвости розвівалися по вітру, коні випередили «Доджа» з написом “maximum speed 40 miles”* і угнали в степ. Дівчата, що сапали буряки, були цим дужо незадоволені. їх не тішило естетичне видовище розвіяних грив і хвостів, ми завдали їм зайвої роботи – так казали вони. Агроном узяв в однієї сапку і почав показувати, як сапати, щоб викинути ввесь бур'ян. Ман знову трішки побалакав на мовознавчі теми.
Дванадцятилітній хлопець поряд на полі винайшов спосіб не сапати руками буряки. Він запріг коня до просапника і повів його межи рядами. Йому не пощастило, як і всім винахідцям. Агрономи не ухвалили його винаходу і наказали йому всяких слів.
Іссахар-Бер Рибак, «Колодязь», 1926 р.
Стало ясно, що хлопцеві доведеться повернутися до старих способів роботи руками.
Я глибоко співчуваю цьому хлопцеві. Я знаю, що таке просапати десятину буряків. Найбільше стомлюється спина. Це сливе так само тяжко, як в'язати снопи.
Та сей рік не доведеться євреям в'язати багато снопів. Озимі пропали, їх пересівали на кукурудзу і просо. Подекуди доводилося пересівати й кукурудзу, бо її поїли ховрахи.
Якщо коні подешевшають у Херсоні ще раз, то і з ярини небагато буде діла. Не доведеться в'язати снопів.
– Буде сніп від снопа – як чорт від попа…
Два роки поспіль у херсонській окрузі недорід. Ті самі дядьки, що позаторік навантажили на пароплав двісті тисяч пудів сортової пшениці, сидять без хліба. Смалії й суховії засипають ярину курявою. Оранка на пар і угноєння без дощу не помагають. Ранній посів як коли то пропадає, а пізній дає кращі наслідки. Агрономам біда на півдні України. Доводиться перебудовувати всю агрономічну теорію. Північні спеціалісти сміються з південних:
– Яка у вас може бути агрономія, коли у вас усе навпаки!
Треба садовити дерева, щоб затримувати хмари куряви. Треба переключатися на молочне хазяйство. Треба копати колодязі й треба нищити ховрахів. Треба тяжко боротися зі степом, що його природа призначила на пасовище для мільйонів овець…
Нічого не забули в лікарні й медпункті, що на кілька селищ витягають людям зуби, витягають із матерів дитинчат, становлять клістири, напувають рициною хворі животи й годують хіною малярійні тіла. Є там і крісла зуболікарні, ложа для породіль, і аптека, і ліжка для хворих, і лікарка, і помічниці її, і на стінці плакат.
Плакат той розповідає, як рятувати людей, що потопають у воді. Небагато в степу води й не вистачає її не то виливати ховрахів, а й хоч би пити людям у спеку, але не забули про плакат як рятувати потоплеників.
Не знаю чому, але цей плакат навіяв мені одразу цілу хмару думок. Я згадав рятувальні обручі, що висять у Харкові на парапеті мосту над двовершковою глибиною зеленавої ріки Лопані*. Я згадав також і об'яву, яка висить у садках і скверах у місці, де написано, що ламати дерева в садкові не можна і що за це треба платити штраф, ніби громадяни столиці, в парк прийшовши, тільки одне і мають на думці, як би наламати побільше дубів і сосон чи собі на дрова, чи дітям своїм на цяцьки. Але мені здалося, що в степовій лікарні я забув би повісити плакати про рятування потоплеників.
Та коли ми прийшли в сільраду, я зрозумів, для чого повішано на стінці той плакат…
Це була перша єврейська сільрада, до якої ми спромоглися зайти в нашу подорож. До цієї сільради входять єврейські селища, а також одне чи два українські. Була вона така сама, як і всі сільради на просторій українській землі, тільки трішки чистіша і світліша.
Коло столу сидів так само звичайний писар сільради і писав посвідки, заповнював анкети, вкладав відомості про те, скільки пудів хліба буде зібрано з десятини на той рік, – словом сказати, робив те, що роблять усі писарі всіх сільрад по всій українській землі. Діловодну книгу, що нам її довелося дивитись, велося єврейською мовою; тільки папірці до району складалося по-українськи.
Найбільше посвідок доводилося йому писати взимку для хлопців і дівчат, що хотіли вступити до вищої школи.
Така тенденція у нас звичаєм дуже поетично називається «потяг до знання». Я гадаю, що краще було б назвати це жадобою кращого життя, яскравішого побуту, культури, книги, командних гір. Селянин все ж таки проти городянина живе гірше; і він це знає. Він не кидає своєї проклятої роботи тільки через те, що йому ніде дітись поки що. Він прикутий, як до скелі, до лютої землі, що висотує з нього всі соки, що так само виснажуватиме його дітей і, на жаль, мабуть, іще дітей його дітей. Даремно він переконує себе, що земля свята і що хліб святий, і що робота його свята.
Зважте це ті, хто ремствує на переселення євреїв на землю!
Іссахар-Бер Рибак, «Сучасні знаряддя», 1926 р.
Є в писаря єврейської сільради записи народжень. Народжується багато: більше, ніж родить земля хліба. Є в нього також і записи про число шлюбів, але реєструють шлюби найчастіше в місті, щоб пишніше було. Не обходиться часом і без рабина, щоб було кріпше.
Є в нього також і запис смертей. За останній рік умерло четверо на весь район сільради. Троє вмерло старих дідів: в одного було хворе серце, а двоє інших були надто вже старі діди. Четвертий умер хлопець дванадцяти літ. Цей хлопець утопився, купаючись у ставкові.
Степові колонії, що ми в них були, не дуже старі. Це найбільше переселенці двадцять п'ятого, двадцять шостого року. Це євреї-полтавці, київці, чернігівці, волиняки, подоляни.
Але тепер уже нелегко було б добрати, хто з них звідки приїхав. Це вже одна компактна селянська маса. Вони вже однаково хазяйнують, однаково орють і однаковий збирають урожай.
Більше того, їх уже тепер нелегко одрізнити від околишніх селян. Спокійні і статечні, мовчазні й дотепні, стоять вони навколо заїжджого філософа і ждуть доброї нагоди, щоб прикласти влучного слова. Навіть лікуватися вони вже тепер не так полюбляють, як раніше. У лікарні буває щодня з вісімдесят душ, і все це справді хворі селяни й селянки.
Тим-то серед них велику має популярність легенда про одного, що його якось ударило машиною і його родичі прибігли до медпункту, галасуючи, що чоловік помирає. Спішно зібралася лікарка, спішно запрягли коней і спішно примчали на місце невчасної смерті.
Та коли приїхали до хати, мерця не знайшли вдома. Стурбовані й перелякані кинулися земляки його шукати. Його ніде не можна було знайти. І лише надвечір вияснилося, що він, замотавши собі руку рушником, пішов у сусіднє селище гуляти до кума, а може, й косити.
– Нема єврея дома, пішов косить!...
Я, мабуть, довго вже не побачу євреїв-хліборобів. Гостей у них і без того буває багато, нових заселень буде вже мало, і за років троє в степах житиме одна одноманітна мужицька маса. Рабинам роботи поменшає, а комсомольцям побільшає.
Я, філософ під кепом, бачив ці місця в тисяча дев'ятсот двадцять восьмім році, на одинадцятім році робочої революції. Я нічого не навчився з цієї подорожі, бо й раніше вважав, що бути євреєм – це не професія, а бути хліборобом – це не національна ознака; я побачив те, що й чекав побачити.
І вам, щирі мої куми й сватове зі Старобільщини, що козакували колись із дідом моїм, я не раджу їхати в єврейські колонії. Бо якщо ви не схочете побачити, то й не побачите, любі мої куми й сватове.
Натомість, любі мої, сядьте на призьбі, натопчіть у люльку ручкового, викрешіть огню на губку, прикуріть і подумайте».
Джерело: Майк Йогансен Подорож людини під кепом (Єврейські колонії). – [Х.]: ДВУ, 1929. – 80 с.
