Ця книжка потрапила мені в руки саме тоді, коли я вчергове занурилась в історію своєї родини. Зокрема — шукала сліди смерті свого прадідуся Ернеста, якого ймовірно розстріляли у нацистському концтаборі, але жодних слідів саме смерті не знайшов ані мій дідусь (його син), ані поки є. Є документи про перебування прадідуся в концтаборі, є кілька його листів, є дані про те, що ніби його розстріляли. Але де це сталось, коли саме і де власне місце поховання, не знаю досі. І тут я побачила відгук у «Непозбувному книгочитуні» Тетяни Гонченко на книжку «У пошуках Єви». Родинне дерево на обкладинці, відгук Тетяни — і я спочатку пишу коментар в каналі, а вже за кілька хвилин замовляю книгу.
Щоб ви не думали, що я це вигадала заради відгуку, ось тримайте мій коментаря з блогу Тетяни.
Мій коментар у блозі Тетяни ГонченкоФото: Мій коментар у блозі Тетяни Гонченко
Давайте я вам спочатку трошки розкажу про автора книжки Максима Беспалова. Мені здається, публіцистика (а це саме публіцистика) просто нерозривно має йти з автором.
Журналіст, письменник, мандрівник
Максим Беспалов — український письменник, журналіст, військовий, мандрівник, блогер. Член Українського ПЕН. Народився в Дніпрі у 1983 році. Так, переписала з Вікіпедії, а що? ))
Максим Беспалов із Сергієм Жаданом. Ви з знаєте, хто де? ))Фото: Соцмережі Максима Беспалова
Випускник Дніпропетровського державного університету (нині це Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара) — факультет систем і засобів масової комунікації. У 2015 році переїхав до Львова. Спойлер: Львів є і у книзі Максима. Як, до речі, і Херсонщина.
Максим Беспалов — журналіст, письменник і мандрівник. І ось цей досвід мандрівок, роботи журналістом і власне письменництва дуже добре відчувається в його прозі. Бо ж після «Єви» я просто підсіла на його прозу — і знов спойлер — вона захоплює і навіть надихає. Максим створював зокрема авторські тури, описував власні подорожі у блозі та книгах («Шлях на край світу», «Український Шпіцберген», «Усе, що ви знаєте про Ірландію») Відвідав понад 40 країн на чотирьох континентах. І це також дуже добре відчувається в прозі Максима.
Так, з автором трошки познайомились, тепер — до книжки. Це перша книжка Максима, яку я прочитала. До свого сорому, я не знала про нього раніше як про автора. І це дійсно для мене якось незручно — пропустити такого класного автора.
Історія пошуку українок, яка почалась на кладовищі у США
Книга має назву «У пошуках Єви», а далі — короткий майже анонс: «історія про чуму, війну та еміграцію». Власне, на мій погляд, найкращий анонс, який міг бути для цієї книги.
Автор, Максим Беспалов, опинившись у 2013 році на кладовищі у Песильванії у зруйнованому містечку Централія, де населення складає приблизно 10 осіб (у книзі ви дізнаєтесь, чому так сталось), бвчить могилу двох жінок, померлих майже століття тому. Ймовірно це матір і маленька донька, які померли з різницею менше двох місяців. Імовірно від іспанки, яка вирувала в ті роки. Про епідемію іспанки, яка забрала життя мільйонів людей, насправді написано дуже мало, а прізвище Ориняк на могилах жінок наводить на думку про те, що це, скоріш за все, українки — і матір опинилась у далекій Пенсильванії з однією з хвиль еміграції. Хіба не крута тема для книжки? Мегакрута! Особливо з досвідом і талантом Максима Беспалова.
Пошуки слідів жінок на прізвище Ориняк розтягнулись на 11 років. І весь цей шлях автор описує у романі: як він звертався до архівів, як він власне працював у цих архівах, як пошукам значно заважала пандемія коронавірусу (і тут будуть відсилки до тієї самої епідемії іспанки). Тут буде багато цікавого для тих, хто лише починає свій шлях у пошуках відомостей про рідних. І мені це було до сказу цікаво, хоча я в цій справі етап початківиці пройшла. Але ж завжди цікаво дізнаватись про чийсь досвід — тим паче в цікавій книжці.
У книжці багато деталей, паралелей та різних інших прийомів, які точно візьмуть на гачок. Максим Беспалов і справді класний оповідач. Якщо ви хочете опанувати сторітелінг (майстерність розповідати, а радше писати так, аби це було цікаво), то «У пошуках Єви» вам точно варто прочитати. Можливо ми не завжди помічаємо ці паралелі у власному житті, але досвідчений оповідач, яким є Максим, такі штуки добре помітив і огорнув у цікаву історію. Уявляю, як йому це було непросто — ще й описати доволі складні і часом нудні пошуки (я точно знаю!) цікаво і захопливо. А книжка написана доволі легко — я далі про це ще розкажу. І ця легкість, на мою скромну думку, є результатом багаторічної роботи і навчання самого Максима. Знаєте, коли я дивлюсь, як хтось легко робить якісь складні речі, я завжди розумію, скільки роботи вклали у цю легкість. Як швидко і вправно стріляють біатлоністи на Олімпіаді, як легко стрибають і приземлюються фігуристи на тій самій Олімпіаді. І так далі. А якщо вдягнути лижний костюм, встати на лижі, а на спину повісити гвинтівку, то від назвичності можна і впасти на місці — не те що крок зробити. Так само і з ковзанами: я хоч на хокейні і встала та незграбно поїхала, а от на фігурні не змогла. А хтось у тому всьому показує неймовірні програми, де за кілька хвилин вміщуються роки тренувань, падінь, перемог, спроб, вагань і ще багато всього. Так само і з письмом: коли текст читається легко, це майже завжди означає, що за цією легкістю стоять десятки чернеток, сумнівів і годин роботи. Саме тому «У пошуках Єви» читається так невимушено — ніби автор просто розповідає історію: за кавою, на лекції тривалістю годину-півтори чи в дорозі. Хоча насправді це результат років роботи, великого бажання і не меншої внутрішньої дисципліни та уважності до деталей. І, мабуть, у цьому найбільша цінність книжки: вона не лише розповідає історію, а й тихо показує, як народжується справжній сторітелінг, а заразом — як у прямому сенсі оживають померлі сто років тому у США українки.
У книжці багато особистого — власне, вона написана від першої особи і майже повністю документальна: вимислу так буквально зовсім трошки і наприкінці ви дізнаєтесь, що саме автор додумав.
Тепло Херсонщини у книжці про еміграцію
Цю книжку я читала в укритті. Якось так сталось, що в безпосередньо у квартирі я прочитала буквально пару сторінок. Все інше — в укритті. І руки до неї дійшли не одразу: для мене головним було придбати і запланувати почитати. Далі було багато всього: навчання в аспірантурі, робота, хвороба, яка не так щоб критична, але вимагає уваги, а влітку ще й приліт до нашої хати. Втім, саме влітку руки і дійшли. Читаю я, до слова, повільно. Ще й маю звичку записувати щось ключове, тому виходить іще повільніше.
На п'яту годину в київському укритті я зробила допис у своєму молодому книжковому телеграм-каналі про цю книгу. Читати під час обстрілів, а тим паче таких жорстких, які були в Києві в ту ніч, — це один із видів терапії для мене. Для розуміння особливостей моїх переживань додам: за кілька хвилин до прильоту в нашу квартиру я завершила наукову статтю про декомунізацію топонімів у Херсоні. Досі не стає сил, щоправда, її відкрити і відправити куди слід. А треба.
У книзі особливим для мене став розділ про Херсонщину. Теплий і загадковий — власне, як і сама Херсонщина. Максим Беспалов приїздив сюди, зокрема із волонтерською допомогою, вже після деокупації. І мені, як людині, яка 4,5 місяці в окупації ховалась від росіян та їхніх поплічників, було дуде приємно читати те, що Максим пише про цей край. У нього Херсонщина постає такою, якою має бути: зраненою і нескореною сьогодні, та з неймовірними українськими традиціями. Без усіх цих заїзжених століттями російською пропагандою катерин-потьомкіних, а з Великим Лугом, Диким полем, Дніпром, Січчю. Тут є і мій рідний Крим, від тепла якого між рядків стає ще тепліше. І розділ цей у восьми сторінках завершується тим, що Максим надихається на новий пошук. Херсонщина і справді надихає — я понад 30 років перевіряла )).
Історія, яка залишиться в історії
Як історикиня, я впевнена, що ця книжка буде дуже класним джерелом інформації для майбутніх поколінь. До речі, Тетяна Гонченко, у якої я і побачила анонс, також у своєму відгуку зазначила, що рочків за десять «коли вона настоїться, ще й стане історичним документом про ковідні часи». Саме так. Я впевнена, що вже за ті самі 10 — 20 років ця книжка буде чудовим свідченням ще й про те, як змінювались техніка і технології для пошуку роду: ще у 2013 році архіви не були такими відкритими, як приміром у 2020 — 2024, а саме цей період із описами пошуків, описаний у книзі.
Мені особливо приємно, що я прочитала книгу, яка згодом увійшла до другого туру номінантів на здобуття Шевченківської премії. І хоча до короткого списку книжка вже не потрапила, лонгліст — це теж круто. Люблю, коли гідні потрапляють до номінацій — ще більше люблю, коли премії отримують, але оце от прям рідксіть.
Легкість написання цієї книжки дозволяє читати її доволі широкому колу і робити це швидко. Попри те, що я читаю повільно (так-так, вже писала про це, пригадую), мені книжка піддалась доволі швидко. Можливо ті самі 5+ годин в укритті теж зіграли свою роль. Але якби не було цікаво, я би точно не взяла її в укриття. Якби не було легко, я би читала довго. І як же мені приємно, що в Україні нині модно досліджувати свій рід, досліджувати життя окремих видатних людей. Ми зрештою маємо можливість робити те, що не могли робити через росіян, які століттями винищували все українське і все національне загалом.
Читайте також: Книжка, якою я завершила 2025-й: чесна, тепла і дуже людяна історія Ярослави Кравченко
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
