1240-й рік — монгольські війська спустошують Київ, розорюючи столицю, серце, вже давно не єдиної, проте все ще могутньої, Києво-Руської держави. З цього моменту стольний град втрачає статус політичного центру і аж фактично до початку ХХ століття буде задовольнятись статусом провінційним, у складі Московії, Литви та Польщі. Такою є загальне бачення історії у пересічного українця. Втім, це бачення не зовсім відповідає дійсності.
І в цьому довгочиті спробуємо виправити цю загальноприйняту помилку, та дослідити історію князівства Київського у складі Великого князівства Литовського, та роду Олельковичів, що це князівство очолював.
Ми точно не знаємо, яким чином Київська земля потрапили до складу Великого князівства Литовського. Тут у істориків є цілих дві версії. Згідно старої та найбільш популярної — внаслідок поразки проординських сил у напівлегендарній битві на річці Сині води у 1362 р. Однак сучасні дослідники висувають теорію, що ці землі були передані ВКЛ (Великому князівству литовському) внаслідок особистої домовленості між великим князем литовським Ольгердом та золотоординським ханом Мамаєм. Історики навіть не випускають можливості існування цих земель у статусі кондомініуму (перебування у складі обох держав одночасно).
На користь цієї версії виступають два фактори:
- 1 — велике князівство аж до походу Вітовта 1397-98 рр. на Орду буде платити останній упоминки, тобто данину за землі Подніпровʼя;
- 2 — характер чеканки перших монет литовської доби в Києві дозволяє говорити про великий ординський вплив, а це може свідчити про те, що цей процес відбувався під наглядом ординців.
Але яким би чином це не відбулось, внаслідок домовленості чи битви, ВКЛ отримує під свій контроль землі Чернігівщини, Київщини, Переяславщини та Поділля цілком мирно. Ми не маємо свідчень про те, що міста чинили опір литовцям, а, скоріш за все, самі охоче відчинили перед ними свої брами.
І політика Великого князівства Литовського була до них теж цілком лояльною. Адже, на відміну від Галицько-Волинської держави, Орди чи Московії, що залишали в Києві лише своїх воєвод, Ольгерд призначив на князівський трон давньої столиці князем одного зі своїх синів — Володимира Ольгердовича. Інші його сини та представники знаті сіли княжити в ряді сусідніх відроджених князівств.
Володимир Ольгердович. Фото: Paprocki B. Gniazdo cnoty. — Krakow, 1578. S. 1149.
Таку політику можна пояснити не тільки надзвичайною любовʼю Ольгерда до старих руських княжих столів, а і цілком прагматично. Велике князівство не мало достатньо сил, щоб силою, як свої провінції, контролювати новоприєднані території. Таким чином, вони, маючи широку автономію, будуть набагато лояльнішими до державного центру. Також існувала велика загроза з боку як Золотої орди, так і підданих їй держав, найбільшою з яких, на той момент, була Московія. Тож, щоб відбивати їх набіги, було б непогано мати на кордоні власні сильні політичні центри. Адже, як відомо, навколо кожного князя вмить народжується власний замок та власне військо. Яким би невеликим його князівство не було.
А Київське князівство литовського періоду — це щось набагато більше, аніж Київське князівство періоду пізньої Русі (хоча достовірно точних кордонів, на ранньому періоді його існування, ми не можемо з повною точністю відновити). Але ми знаємо, що під владу київського князя, в цей період, потрапляла не тільки Київська, а і Переяславська та частина Чернігово-Сіверської земель.
Володимир Ольгердович, будучи по-факту васалом свого батька, проводив втім доволі незалежну політику. Іменував себе «з божої ласки князь Київський». «З божої ласки», тобто за свій високий статус він завдячував не якомусь іншому правителю, а Богу.
До цього всього, Володимир брав активну участь у церковній політиці. За нього починається кампанія з повернення центру Руської митрополії з Москви до Києву. Так, Володимир домігся призначення Константинополем на митрополичу кафедру свого ставленика Кіпріана.
Також князь активно карбував монету з зображеним на ній князівським гербом — Тризубом, стилізованим під зображення церкви. Після монгольського спустошення починає відроджуватись і Київ. Уперше за довгий ча, в місті починається активна забудова. Володимир Ольгердович переносить свою резиденцію з традиційної Старокиївської гори на сусідню Хоривицю (не плутати з Щекавицею), котра отримала нову назву — Замкова гора. Розпочалось і відродження Києво-Печерської лаври.
Монета Володимира ОльгердовичаФото: https://violity.com/ua/104107931-moneta-vladimira-olgerdovicha
Володимир у своєму княжінні опирався на місцеву еліту. І насправді він не виглядав для неї як чужинець. Народжений Марією Вітебською — представницею роду Ізяславовичів-Полоцьких династії Рюриковичів, охрещений у православній вірі та вихований в руському оточенні, він нічим від місцевої знаті не відрізнявся.
Загалом положення Володимира Ольгердовича та його політика дозволяють припустити, що він міг висувати претензії на самостійне правління. Іноді сучасні дослідники навіть вважають, що по смерті великого князя Ольгерда у 1377 р., Володимир, сидячи у Києві, очікував на те, що до нього привезуть великокнязівський вінець. І він таким чином зможе, де-факто, відродити Києво-Руську державу.
Втім, Володимир, якщо він і мав можливість посісти князівський стіл, активно нею не скористався, і просто перебував в Києві та чекав. А коли на місце Ольгерда зійшов один з Володимирових молодших братів — Ягайло, йому довелось присягнути новому сюзерену. Таким чином, князя можна звинуватити в нерішучості, однак така політика мала цілком логічне підґрунтя: Київське князівство потерпало від постійної загрози з боку степу, і йому покровительство віленського великого правителя було просто необхідним.
А у 1389 — 1392 р. сталася громадянська війна у ВКЛ між Ягайлом і Вітовтом. В якій Володимир, хоч і без великого ентузіазму, але все таки підтримав Ягайла та навіть взяв участь у розоренні особистих володінь Вітовта в сучасній Білорусі.
Проблема в тому, що, де-факто, переможцем у війні вийшов Вітовт, ставши, за результатом Острівної угоди, великим князем литовським. І Вітовт Володимиру не пробачив. До цього всього, він чудово розумів його вплив на руських землях. Тому у 1394 році, після того, як остаточно розгромив опозицію у вигляді родів Коріятовичів та Корибутів, Вітовт проводить адміністративну реформу. В ході реформи, князь ліквідує удільні князівства: Волинське, Новгород-Сіверське, Подільське та Київське. Замість них тепер утворюються литовські провінції. Володимира Ольгердовича було «виведено» з Києва. Взамін йому надали уділ в Поліссі з містами Слуцьк і Копиль. Помер колишній князь близько 1398 року і був похований у Києво-Печерській лаврі, якою так опікувався за життя.
Але на цьому історія Київського князівства не закінчується. По-перше, містяни продовжують іменувати намісників з роду Гольшанських, за доброю традицією, князями. А по-друге, після смерті Вітовта у Великому князівстві Литовському спалахує нова громадянська війна.
Війна 1432 — 1438 років — це настільки знакова подія, адже, в її ході від ВКЛ ледь не відділилося Велике князівство Руське зі столицею у Києві чи Полоцьку. І коли війна припинилась, було зрозуміло, що українським землям треба повернути автономію. З цією ціллю новий великий князь литовський Казимир Ягелончик у 1440 р. передав Київ сину Володимира Ольгердовича — Олельку Володимировичу. Таким чином Князівство київське було відроджено вже офіційно.
Олелько Володимирович (ліворуч) та Семен Олелькович (праворуч) Фото: Paprocki B. Gniazdo cnoty. — Krakow, 1578. S. 1150.
Олелько, з повним іменем Олександр, перебував під впливом представників правлячої литовської династії: двічі претендував на великокнязівський стіл у Вільно. Однак, трон у Києві він посів у віці, який тоді називали похилим, — близько 58 років, і його правління можна охарактеризувати як вкрай обережне.
Особливо князя підкосили події 1453 року — падіння Константинополя — центру східного православного світу. Князь впав у депресію, відрікся від титулу, прийняв чернечий сан і між 1454 — 55 р. помер.
Спадкував йому син Семен Олелькович — правитель, з яким повʼязують найвище піднесення Київського удільного князівства. І Семен, на відміну від попередників, діяв набагато агресивніше та відкритіше. За активної участі його військ у 1455 р. було розгромлено сили Саїда-Ахмата — хана Великої орди — спадкоємиці Золотої орди. Це змусило степовиків відступити зі значної території у межиріччі Дніпра і Дону. Ці землі взяв під контроль Семен. Князь приділяв великої уваги питанню кордонів Київського князівства, які до того не були чітко встановлені.
Наприкінці 1450-х років, за наказом князя, черкаським намісником Сверидовим здійснено та укладено так званий «обвід» кордонів Київського князівства. І якщо подивитись на карту володінь Семена Олельковича в межах Великого князівства Литовського, то вийде, що йому належала ледь не половина усього Великого князівства.
Карта володінь Семена ОлельковичФото: Відкриті джерела
Проте головною проблемою, з якою зіткнувся Семен, як і його попередники, була практична абсолютна спустошеність земель. Більше двох століть постійних ординських набігів, котрі часто доходили не тільки до Києва, а і до Львову, призвели до того, що від багатьох міст залишились попелища, а місцеве населення або втекло, або убито, або взято в ясир — тобто в рабство.
Особливо цю ситуацію можна прослідкувати в наказах про дарування володінь. У них князь, призначаючи того чи іншого лицаря чи боярина керувати землею, вказує назви міст, що там колись були, зазначаючи, що той, хто там зараз живе, відтепер є його підданим.
Однак правитель прагнув змінити ситуацію. За його наказом розбудовувалося прикордонні укріплення, а також було значно розширене військо. Семен охоче наймав на службу лицарів з Литви, Польщі, Німеччини, Молдови, а також Орди. Степовики складали до третини його сил. А також він дозволив частині розгромлених у 1455 р. ординців осісти на його землях. Це було зроблено не тільки з демографічною метою. В голому степі, що складав більше половини володіннь Семена, відбити набіг степовиків найефективніше могли тільки власні союзні степовики.
Користаючись послабленням тиску з боку центральної влади, яка тоді вирішувала питання польсько-литовської унії, Київське князівство проводило цілком незалежну політику. Князь активно втручався у внутрішні справи Орди та процес передачі там влади. Мав відносини з Кримським ханством, Московією та Молдовським князівством, з яким у 1463 р. навіть уклав династичний шлюб: між сестрою Євдокією Олельківною та господарем Штефаном ІІІ.
За нього нарешті буде відроджена Київська церковна митрополія. Адже у 1467 р. уніатський митрополит Київський Григорій Болгаринович, повернувшись у юрисдикцію до Константинопольського патріархату, вимусив патріарха Діонісія визнати його зверхність над усіма руськими ієрархами. На це московський князь Іван ІІІ відмовився, з чого почалася перша Москово-Константинопольська схизма. Київська митрополія, підконтрольна Константинополю, була відділена від Московської, а остання, де-факто, виявилась відрізаною від іншого православного світу.
Семен також прагнув отримати всіх вигод від катастрофи 1453 р. Захоплення турками-османами Константинополя — політичного та релігійного центру східного православного світу, столиці Римської імперії, призвело до того, що цей світ залишивсь обезголовленим. Тисячі освічених греків тікали поза межі Османської імперії. Семен Олелькович вирішив що Київ — один з давніх православних центрів півночі і одне з найбільших міст ортодоксального світу — може стати прихистком для біженців зі сходу: різних церковних, культурних, наукових та політичних діячів покійної Ромейської імперії. Таким чином, Київ міг приміряти на себе вінець спадкоємця Константинополя, стати Третім Римом.
Офіційно Семен Олелькович титулував себе «князь великого князівства свого Київського», підкреслюючи претензію на спадковість своїх володінь. А у неофіційному вжитку він запровадив використання до своєї величності титулу цар, таким чином підкреслюючи наступність від ромейських імператорів.
І до речі, це робилось не на порожньому місці, а поряд із активною міграцією греків-ромеїв у землі Італії, куди вони несли традиції Ренесансу, був потік біженців і на північ — у Київ, так, набагато менший. Біженці починають утворювати учені осередки навколо Софії Київської та Києво-Печерської лаври, призводячи до розвитку цих старих руських культурних центрів. В їх стінах будуть перекладені руською мовою роботи з староєврейської, грецької та латинської мов: античні філософські трактати, церковні книги, науково-природнича література. Це призведе до становлення процесу самоусвідомлення руських політичних еліт, народженню еліт наукових, що увійде в історію як «Київське (або Олельківське) відродження».
За спонсорування Семена Олельковича Києво-Печерська лавра буде нарешті відбудована, поставши з попелу навали 1240 р. Лаврський ченець 17 століття Атанасій Кальнофойський буде доволі тепло згадувати колишнього великого князя київського Семена Олельковича словами: ця церква служить для всіх — всім. Чим же слугує вона Симеону? Вона вся постає надгробком своєму відновлювачу.
Великий князь київський Семен Олелькович помер 3 грудня 1470 року. Похований він був у відбудованій ним Києво-Печерській лаврі, де протягом тривалого часу був його надгробок з епітафією.
На жаль, йому не вдалось передати князівський стіл сину. Великий князь Казимир Ягелончик чудово розумів, до чого може призвести піднесення Києва. До того-ж зменшилась загроза з боку Орди, а отже, необхідність у існуванні сильного військово-політичного центру на кордоні теж відпала. Тож, попри заклики киян, замість сина Семена було призначено литовського воєводу. Князівство Київське остаточно припинило існування.
Зі знищенням Київського князівства, послабилася оборона земель, що вимусило спочатку Литву, а потім Польщу, підтримати іншу силу, що почне зростати в регіоні, — козацтво.
Олельковичі ж отримали у володіння менші уділи. Василь Семенович, замість Києва, посів у Пінську, Іншим великим їх містом був Слуцьк. А у 1612 році, зі смертю Софії Олелькович-Слуцької, остання династія великих київських князів припинила своє існування.
Переводяться люди, що з русів стали,
Вже не русь вони, кажуть, її відцурались.
Олельковичі зникли й Острозькі, – я плачу, –
І Збаразьких в сенаті я польськім не бачу.
Мужні Прунські ідуть по стежинах забутих,
В порт безвісний Рожинських судно йде пробути…
Атанасій Кальнофойський
Також цю історію можна почути у відео Максима Захарченка
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
