Від 2016 року й до сьогодні (а це вже п’ять років!) на сцені Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша ставлять виставу «Херсонські манси» за п’єсою легенди місцевого телебачення, письменника та журналіста Анатолія Марущака. Сценічна обробка літературного твору належить режисерці вистави Ірині Корольовій.
Мене як колись затятого львівського театрала зацікавило — що ж такого в цій виставі, про яку так часто говорять навіть мої далекі від театру друзі та знайомі? Тож днями переступив через своє упередження щодо нашого театру і вирішив таки відвідати цю виставу. І так, вибачайте, але я трохи зверхньо ставився до херсонського драмтеатру, бо навчений ще Львовом: «Академічний — це зазвичай нудно і пафосно». І, забігаючи наперед, скажу, що це моє упередження не помінялося.
Маю відзначити, що до візуального рішення у театрі підійшли креативно і влучно. Особисто я повірив у те, що ми перебуваємо то у дворику старого міста, то на кухні комунальної квартири. Лаконічні декорації чітко окреслювали місце дії, а там, де потрібна була підказка про зміну локацій, влучно використовували радіоприймач та незабутній голос автора п’єси Анатолія Марущака.
Фото: suspilne.media
Скажу (напівжартома), що використати впізнаваний з дитинства голос — це «заборонений прийом», гра на емоціях, адже дикторський оксамит пана Анатолія змушує поринути у спогади, змалювати в уяві той самий старий Херсон, за яким ми зараз так сумуємо. І, звісно ж, нашу стару улюблену «Скіфію», якої нині так бракує.
З іншого боку, радіоприймач — дуже цікава режисерська знахідка. Саме завдяки їй ми розуміємо, що відбувається зміна не лише локації, але й бачимо, відчуваємо плин часу, зміну днів.
Якщо говорити далі про приємне, то необхідно зазначити ще й про те, що одеський колорит акторам вдалося передати доволі влучно і красиво. Та уважний читач саме тут і перепитає у мене: «Який же одеський колорит, якщо вистава називається «Херсонські манси»? Не плутай нас!»
Відповім просто: видно, що твір було написано про Одесу, вона тут сочиться ледь не з кожного слова, кожного жарту, персонажу. Це суто одеська п’єса і мені, чесно кажучи, абсолютно не зрозуміло, навіщо треба було переінакшувати її та адаптувати під Херсон. Адже нам близька Одеса, зрозуміла, а отже — все і так було б сприйнято глядачем, без адаптації під наші реалії. Це як «Ромео та Джульєтту» з вуличок Верони перенести в, до прикладу, німецький Вормс абощо.
Фото: khersonci.com.ua
Сама по собі адаптація під Херсон виглядає награною, штучною, «притягнутою за вуха». І це насправді псує враження від вистави. Адже під час перегляду не полишає відчуття, що тебе намагаються ошукати. Одеська музика, одеські жарти, суто одеські ситуації, аж тут — кілька слів про Херсон. І все, і ти випірнаєш з цієї річки, в якій уже поплив по течії...
Втім, давайте не акцентувати свою увагу саме на цьому факті. Загалом вистава доволі влучна та весела (так, я не сказав, що це комедія). Щоправда, вона занадто навантажена подекуди зайвими елементами. Натомість головна сюжетна лінія, як така, відсутня. Думка не моя — це я почув від інших глядачів. Але частково згоден з таким формулюванням питання. Єдине, маю кілька уточнень.
В принципі, якщо відкинути реалізм (а вистава настільки приземлена, що з’являється відчуття, що ти сам є мешканцем цієї комунальної квартири), то можна сказати, що головна сюжетна лінія — це не про кохання Аліка та Варі (в принципі, це найдовша сюжетна лінія). Головним у виставі (п’єси, на жаль, не читав) є саме життя комуналки. Саме комуналки, як окремого героя, головного. Це як маленька планета, а ми спостерігаємо за кількома днями з її життя. І саме це є основою сюжету, а не побутові проблеми жителів квартири — вони лише мурахи.
Фото: teatrkulisha.org
Як на мене, найбільшою проблемою вистави є кілька незакритих ліній окремих героїв. Величезною загадкою стала поява на сцені персонажки, яка навіть імені не має, — «Вагітної». Нам абсолютно не пояснили, для чого вона введена у цей твір і що далі відбувається з ошуканою дівчиною. Як з’явилася нізвідки, так в нікуди вона і зникла.
Також просідає лінія журналіста Гусєва — нам задекларували його «надмірну любов до жінок», але розкрили лише з боку затятого алкоголіка. І абсолютно не показали з професійної точки зору. Якби не було сказано, що Гусєв журналіст, його можна було сприйняти за звичайного безробітного алкоголіка.
Це не питання до акторів. Наприклад, саме Сергій Михайловський, який відіграв роль журналіста-алкоголіка, сподобався мені чи не найбільше. Тут питання більше до матеріалу, напевно.
Фото: teatrkulisha.org
Якщо говорити далі про акторів, то, звісно ж, окремих овацій заслуговує Олена Галл-Савальська, яка тримала свою роль навіть тоді, коли глядач і не мав би її бачити. Таке відчуття, що пані Олена живе на сцені, показує себе справжню, а не відіграє «язикату Хвеську» Броніславу, що й за словом в кишеню не полізе, й коня з палаючої хати винесе за потреби
Запам’яталися і Віктор Овсієнко в ролі Тихона Чорного, і Костянтин Рогань в ролі романтичного Аліка Шафра. Неймовірно гармонійно виглядав й персонаж Євгена Гамаюнова Савелій Воробйов. Звісно, романтизація «зеківської» теми, здавалося, мала б відійти вже десь далеко у минуле, але в комуналці без такого «кадра» й направду не обійтися.
Ще додаткових плюсів заслуговує залучення оркестру театру. Інколи, звісно, зринали питання до любовної лінії між Бронею та юним очільником музичного колективу, як і до того, яким чином репетиції витримували жителі квартири. Втім, музика значно поліпшила сприйняття самого дійства.
Резюмуючи, скажу як глядач: у мене вистава лишила змішані відчуття. Перші хвилин 20 я не вірив, не сміявся, не підігрував акторам. Для мене все це віяло зайвою буфонадою та більше якимось цирком. Втім, актори таки змусили мене повірити в реальність того, що відбувається на сцені, й справді «прописали» у своїй квартирі. І я почав сміятися, де мав бути сміх, плакати, де мали бути сльози (особливо за душу брали поетичні моменти Аліка Шафра, який кохання у своєму житті поставив на перше місце).
На фото зображений Алік у виконанні іншого актора — Валерія ГайфуллінаФото: teatrkulisha.org
Якщо ж дозволите трохи «експертної думки», то все ж на самій акторській грі та ностальгійних нотках вистави ставити не можна. Бракує цілісності та лінійності, відчувається рваний ритм. І найбільшим мінусом все ж є перенесення місця подій з одеської до херсонської квартири.
Думаю, наступного разу сходити на «Херсонські манси» мене змусить хіба потреба продемонструвати моїм друзям з інших міст наш театр, презентувати їм наше місто. Ця постановка відмінно підходить на таку роль. Спеціально заради того, аби повторити емоції — навряд чи.
Але рекомендуватиму тим, хто ще не бував на цій виставі, обов’язково її відвідати. Головне все ж атмосфера. А те, що я не задоволений окремими моментами, — це ж суто моя проблема, правда? ;-)
Давай дружити!
Підпишись на наш Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди), наш Фейсбук та на наш Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо!
