Сто віршів про Крим українською

Нас довго, особливо на Півдні, в буквальному сенсі обробляла російська пропаганда, просуваючи російські наративи про Крим. Втім, часи змінюються — і сьогодні ми повертаємо своє. Редакція Кавун.City зібрала щонайменше 100 віршів про Крим українською.

Тут є і українські письменники, і зарубіжні в українському перекладі. Але це точно гідна заміна Цвєтаєвим-Ахматовим та іншим суто російським письменникам, яких так упевнено насаджувала російська влада впродовж століть.

Давайте почнемо з майже очевидного і відомого — з кримських сонетів Адама Міцкевича. Одразу 18 віршів про Крим у перекладі Максима Рильського

Адам Міцкевич і його кримські сонети

Акерманські степи

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур'яни підносяться багряно.

Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана...
Шукаю провідних зірок у вишині.
Он хмарка блиснула, он золоті вогні:
То світиться Дністро, то лампа Акермана.

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,
Що й сокіл би не взрів,— лиш чути, де курличе.
Чутно й метелика, що тріпається в млі,

I вужа, що повзе зіллями таємниче...
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

Морська тиша

На верховині Тарханкутській

Ясною стрічкою наш вимпел ледве має,
I грає лагідно прояснена вода,
Немов замріяна про щастя молода:
Прокинеться, зітхне — і знову засинає.

Неначе прапори, як грізний бій затих,
Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте,
Судно гойдається, ладне й собі заснути.

Зітхнув моряк. В гурті дзвінкий лунає сміх.

О море! Є поліп, що у хвилини бурі
На дні ховається, у темряві похмурій,

А в тишу догори хвилясто вирина.

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під бурями й громами,
А в супокійну мить все серце пазурами!

Плавба

Зростає шум, густіш морські снують потвори,
Драбиною моряк поп'явся, ніби тінь,
I висне в плетиві ледь зримих павутинь:
Так огляда павук сильце своє прозоре.

А вітер — вітер дме! Помчавсь між хвилі-гори
Свавільний корабель, немов шалений кінь;
Б'є піняві вали, у хмарну височінь
Чолом підноситься, крилатий вітер боре.

I мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпина свій парус огняний,
I лине крик з грудей, піднісшися над прахом,

До лона корабля припав я, ніби жду,
Що від зусиль моїх прискорить він ходу...
Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!

Буря

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін,
Що вгору зносяться в безумній круговерті,
Ступив на корабель жорстокий геній смерті,
Як воїн, що іде на приступ між руїн.

Півмертві там лежать; той руки он ламає,
А той товаришам прощання посилає,
Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.

Один лиш із гурта — самотній чужаниця —
Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

Вигляд гір із степів Козлова

М а н д р і в н и к

Там! Чи то звів аллах стіною море льоду,
Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг?
Чи диви ряд фортець наставили міцних,
Щоб каравани зір не пропускать зі сходу?

Чи Цареград горить на грані небозводу,
Чи, може, то аллах між темних шат нічних
Повісив свій ліхтар у небесах німих,
Щоб мандрівним світам осяяти природу?

М і р з а

Там?.. Був я. Там зима. Гортані рік прудких
I дзьоби ручаїв там п'ють холодну воду.
Дихнув я — білий сніг пішов із уст моїх.

Там, де гірські орли не залітали зроду,
Спить грім в колисці з хмар, повитий у туман.
Там зірка лиш над мій підносилась тюрбан.
То Чатирдаг!"

М а н д р і в н и к

А-а!

Бахчисарай

Великі та німі Гіреїв двір і сад!
По ганках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і любощів дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий виноград
По вікнах, по стіні подобою альтани.
Руїна — пише тут на мурах гість незнаний,
Як Валтасарові, на віковічний згад.

А в залі ще стоїть окраса мармурова:
Гарему то фонтан. Сльоза його перлова
Спадає по сльозі і промовля щомить:

"О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить".

Бахчисарай уночі

З мечетей тихо йдуть побожні мусульмани,
Ізану відголос німіє вдалині,
I срібний ночі цар пливе в височині,
Здаля побачивши зорі лице рум'яне.

В гаремі зорянім світило полум'яне
Одно по одному засвічує вогні,
I хмарка лебедем пливе по синизні,
Вся біла, наче сніг, лямована в багряне.

Там темний кипарис одкинув довгу тінь,
Там мінарет стрункий. А ген, лиш оком кинь,-
Гранітні велетні, немовби до Евліса

Зійшлись дияволи на раду потайну.
З них часом блискавка зринає вдалину
I лине в темряві, як бистрий кінь фариса.

Гробниця Потоцької

Зїв'яла ти в краю, заквітчанім весною,
Трояндо молода, бо линули в імлі
Від тебе юні дні, злотисті мотилі,
I спогадів черву лишали за собою.

Чому так світяться громадою ясною
Зірки, до польської обернені землі?
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,
Сліди повипікав огненною сльозою?

О полько! Як і ти, я вмру на чужині.
Хай приязна рука мене хоч поховає!
Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї,
Поет, складаючи тобі на честь пісні,
Побачить гроб і мій — для мене заспіває.

Могили гарему

Мірза до мандрівника

На стіл аллахові любові перші грона
Узято тут колись; перлини осяйні
Із моря ніжності та розкоші — труні
Були тут віддані, на смерті темне лоно.

Окрила забуття і часу їх заслона,
Над ними зносяться тюрбани кам'яні,
Неначе бунчуки у демонській війні;
Гяур їх імена тут креслить беззаконно.

О рози райські! Вам на схилі чистоти
Під листям сорому судилось одцвісти,
Не осквернили вас лихі невірні очі.

Чужинець молодий тепер сюди ступив,-
Дозволив я йому, прости мене, пророче! —
З чужинців перший він сльозу отут зронив.

Байдари

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах;
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку,
Подоба бистрого хвилястого потоку,-
Сп'яніння прагну я найти у цих дивах.

Але зморився кінь. Тоді в моїх очах,
Неначе в дзеркалі, розбитім зненароку,
У час, коли туман долину вкрив широку,
Примарою встає той весь казковий шлях.

Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена
В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,-
Його стрічаю я, вперед простяг рамена,-

I хвиля над чолом розбилась, клекотить...
Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала,
Збудилась серед вод і в забуття запала.

Алушта вдень

Скидає вже гора туманні з себе шати,
Намазом ранішнім росистий лан бринить,
Ліси колишуться і ронять з верховіть,
Як з чоток дорогих, рубіни і гранати.

Мов квіти, що дала природа їм літати,
Знялись метелики веселкою в блакить,
I діамантами вся далеч майорить;
Там, далі, сарани потягся рій крилатий.

Де скеля серед хвиль гранітна вигляда,
Нуртує й піниться розгнівана вода,
В ній іскри миготять, як тигрові зіниці.

То бурі-вісниці для берегів земних,
Ген — хвилі лагідні у вічній хитавиці,
Човни і лебеді гойдаються на них.

Алушта вночі

Свіжішає вітрець, жарота відлягає,
Світильник золотий спада на Чатирдаг,
Розбився на скалки у нього на плечах
I гасне. Мандрівник спинився, поглядає.

Чорніє пасмо гір, дрімотна ніч у гаї,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у садах,
I квітів музика — солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

Мене вколисують пітьма і тишина,-
Аж от немовби вся гойднулася колиска:
То світлий метеор блакить перетина.

О ноче східна! Ти — неначе одаліска,
Що поцілунками зчаровує до сну
І раптом будить знов жадобу вогняну.

Чатирдаг

М і р з а

Побожно тінь твою цілують мусульмани,
О щогло Кримських гір, великий Чатирдаг!
Ти світу мінарет, ти Криму падишах!
Верхів'ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,
Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;
Ліси — твій темний плащ, сіяє в блискавках
Тюрбан шовковий твій, гарячим злотом тканий,

Чи сонце нас пече, чи отіняє мла,
Чи сарана летить, чи вража рать найшла —
Спокійний, мовчазний, з холодною душею,

Ти, ніби драгоман між небом і землею,
Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,
Як розмовляє бог із творивом своїм.

Пілігрим

Країна розкоші прослалась підо мною,
Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні.
Чому ж у дальній край так хочеться мені,
Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!

На лоні красоти, серед казкових див,
Чом лину серцем я до молодого ранку,
До тої, що колись так ніжно полюбив?

В краю, заказанім для мене, ти, коханко,
Як ходиш по моїх недавніх ще слідах,
Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?

Дорога над прірвою в Чуфут-Кале

М і р з а і м а н д р і в н и к

М і р з а

Молися, попусти повіддя, одвернися,
Тут кінським маєш ти довіритись ногам:
Це кінь-розумниця! Він обирає сам
Безпечнішу тропу; поглянь — укляк, піднісся,

Завис над скелею! Додолу не дивися,
Бо оком дна ніяк не досягнеш ти там,
Рукою не махай — не дано крил рукам! —
I навіть думку ти пускати бережися,

Мов бідний якорець в незнану глибину:
Не зачепившися, у водоверть жахну
Потягне човника той якорець до страти.

М а н д р і в н и к

Я, мірзо, подививсь! В отворі тім земнім
Я бачив... що таке — по смерті розповім,
Бо мовою живих того не розказати.

Гора Кікінеїс

М і р з а

У прірву подивись — простерлось небо долі.
То море; серед хвиль, немовби Птах-гора,
Що грім убив його, перо біля пера
Розкинув снігове в широкому півколі

I білим островом розлігсь по синім полі.
Той острів — хмара то, її не прозира,
Як ночі, зір людський; а то зміяста гра
Стяги вогненної на хмари темнім чолі —

То блискавка. Стривай! Безодня у ногах,
Що має кінь її перелетіть, мов птах!
Скачу! Напохваті держи коня й остроги.

Як зникну — пильно стеж, чи серед скель отих
Ковпак мій промайне пучком пір'їн легких,
Дні — людині вже не знать ції дороги!

Руїни замку в Балаклаві

Ці замки, що лежать у безладі руїн,-
Сторожа і краса твоя, невдячний Криме!
Тепер уламки це, що гад живе між ними,
Чи гірший, аніж гад, людського роду син,

На вежу сходимо, тут напис є один.
Можливо, це ім'я, що вчинками гучними
Було прославлене. Та час неумолимий
Покрив зелом його серед замшілих стін.

Тут грек на камені різьбив тонкі оздоби,
Монголів Генуя обертала в рабів,
Намаз побожний свій отут хаджі творив.

Тепер тут чорний гриф літа при темнім гробі;
Так в місті, де нема нікого, крім мерців,
Чорніють прапори погребної жалоби.

Аюдаг

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.

Штурмують мілину вони у буйнім хмелі,
Немов морських потвор іде страшний набіг;
Здобудуть — і назад одходить військо їх,
Корали й перли нам лишивши на тарелі.

Твоя подоба це, поете молодий!
Так грізних пристрастей бушує буревій;
Та ліру ти підняв — і в серці супокій.

Навала відійшла по довгій обороні,
Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні.
За них віки тобі вінком прикрасять скроні.

Ліна Костенко

Чумацький віз

У Крим далекий виряджали сина.
Волів купляли, ярма і занози.
На оболоні мати голосила
І виливала на чумарку сльози.

Гули степи. Воли жували літо.
Печаті ратиць відміряли дні.
Туди ішли – як оживало літо.
Назад брели по мертвенній стерні.

Топили серце чумаки у кварті.
І, розхитавши гопаком корчму,
везли в степах, просмолені, чубаті,
важченну сіль, тараню і чуму.

Вона цвіла єгипетським намистом,
турецьким капцем в’язла до стопи,
і гайворонням, ніби чорним листом,
із неба облітала на степи.

Пограбувавши золоті хороми,
вітри в гаях ділили бариші.
Росла у тілі передсмертна втома,
передпісенна туга – у душі.

Полудрабок здригався під рукою,
гойдалось небо і пливло, пливло…
І, захлинувшись тугою терпкою,
лягав чумак пилюці на крило.

Виймали хлопці із ярма занози.
Шапки здіймали, випрягши волів…
Вогонь в’їдався в чорні ребра воза,
прив’язані за дишель до землі.

Худі тополі сплять довготелесо
над безгомінням стомлених доріг.
І полум’ям обгризені колеса
під вічним небом замітає сніг.

А в небі сяє між своїм обозом
Великий Віз безсмертністю коліс…
Оце і вся різниця поміж возом
і мрією про той же самий віз.

А ще обов'язково почитайте «Скіфську одіссею» Ліни Костенко. Це поема.

Леся Українка

Цикл «Кримські спогади»

Заспів

Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе. Та не страшно
Моїм думкам осінньої негоди
На Чорнім морі. Швидше тої чайки
Вони перелетять за темні води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долині зеленіє,
Де грає сонця проміння кохане.
(…)

1891

Татарочка

Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волі.

На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.

То закриє личко, то відкриє, –
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в сеї чарівниці!

Тиша морська

…Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.

16 серпня 1890 року, Євпаторія

Негода

“В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками
Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають
Ті останки сумні, нещасливі,
А з туману на них набігають
Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,
Скрізь по березі гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, піском засипає.

Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,
Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в’ється
Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернім та лютім ячанні,
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!
Ти потужне, нема тобі впину, –
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!

1891 рік, Євпаторія

Байдари

…Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
Мов невидимая рука тут положила
Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались.

Один зелений бескид, другий – темний.
Здалека море хвилі золотії
Шле, наче провість волі і надії…
Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий незабутній рай надземний,
Що так давно шукають наші мрії?..”

Бахчисарай

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.

Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.

Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.

І верховіттям тонкії тополі
Кивають стиха, шепотять поволі,
Про давні часи згадують вони…

Бахчисарайський дворець

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова, –
Журливо, тихо гомонить вода, –
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумні,
Садок і башта; тут в колишні дні
Вродливі бранки вроду марнували.

Колись тут сила і неволя панувала,
Та сила зникла, все лежить в руїні, –
Неволя й досі править в сій країні!

Цикл «Кримські відгуки»

Східна мелодія

…Світе мій! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджію повитая,
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона слізьми политая.

А як повернешся, я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчатому,
Здійметься він над всіма мінаретами
В краї сьому, на мечеті багатому.

5 листопада 1897 року, Ялта

Зимова ніч на чужині

…Згадай, як у літнії ночі безхмарні
Крізь ті кипариси світили зірки, –
Були наші мрії хоч смутні, та гарні,
Немов у жалобі вродливі жінки.

Нехай же тепер тумани непрозорі
Вкривають і небо, і серце моє, –
В піснях наших завжди сіятимуть зорі,
Вони нам лишили проміння своє.

15 грудня 1897 року, Ялта

Уривки з листа

…Битим шляхом та крутим
Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;
Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,
Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,
Ось уже й лаврів, поетами люблених,
Пишних магнолій не видко,
Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,
Ані платанів розкішних наметів.
Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,
Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,
Але й вони вже зостались далеко за нами,
Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,
Потім не стало і їх.
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,
Країну всесильної смерті…

1897 рік, Ялта

«За горою блискавиці…» (вірш поза збірками)

За горою блискавиці,
а в долині нашій темно.
У затоці чорні води
плещуться таємно.

Блискавиця в небі лине,
а в затоці потопає,
в чорний гріб вода понура
ясную ховає.

Аж тоді скориться світлу
темноводная затока,
як звоює небо ціле
буря ясноока,

як прониже блискавиця
води срібними мечами
і на саме дно загляне
бистрими очами.

Аж тоді на світло світлом
відповість оця затока,
як висока блискавиця стане
ще й глибока.

28 серпня 1907 року, Балаклава

Поза циклами

Хвиля

Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговивдя,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне...
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не. біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе, горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й чезне...
Чи вона
йде до два?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі, класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?

Євпаторія 8. VII. 1908

Спогад з Євпаторії

Море стелиться чорним важким оксамитом,
небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним
останнім привітом, промовляє зоря до зорі.
Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,
тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,
і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,
ледве дишуть... підкрались і вдарили
зразу в борти,
потрясли корабель наш і з реготом
геть відкотились...
Знову тиша і знов темна сила таємно чига...
Від вогнів вартових дві дороги на морі
зустрілись; Смуга мертво-зелена й криваво-червона
стяга.
Ледве мріє, мов привид, далекеє
совнеє місто,
ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі аавколо
все чисто, Тільки море зосталось, а в ньому
щось чорне і зле.
Чи се ж та «країна світла
і прозорої блакиті»
де колись я забувала,
що десь є негода в світі?
Світло зникло, небо змеркло,
і блакить укрили хмари,
від минулого зостались
невиразні, смутні мари.
Де ж ти, наша люба Stellа Маris* ясна?
Ти колись нам слала
Доріженьку світла, вабила нас красна,
долю віщувала.
Де той білий човник, що по тій дорозі
з нами плив «на чисте»?
Де те все поділось, що тоді нам мрілось, —
Ясне, урочисте?
Білий човник, може, десь тут на причалі
тихо спочиває,
Stellа Маris, може, завтра без печалі
цілий світ осяє,
тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,
не питай... немає...
А тоді: «Нас було тільки двоє,
хвилі скрізь коло нас коливались
і такі ми самотні обоє
серед того простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате,
що гадала, не вимовлю зроду,
чим було тоді серце багате,
поховала я в тихую воду».
Я дивлюсь на сю чорну безодню.
Де то спить моя думонька, де?
Де б не спала, навіки пропала,
так, як любе життя молоде!..

27. VII. 1904

* Морська зоря (лат.)

Сергій Жадан

А спробуйте знайти тут про Крим ))

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.

Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.

І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.

А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.

Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.

Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.

Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,

і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.

Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.

Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,

будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!

Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!

Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,

й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,

і знаю – ніщо не може мати над нами влади,

окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

Погано, коли їх поява на тебе тисне.

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,

де вся твоя біографія – список боргів і трупів,

називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.

Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

Сонця священний вогонь заливає кімнати.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Олександр Олесь

В Криму

Літній вечір... Гори в млі,
В золоті вершини...
А під ними ллється десь
Пісня України.

Гасне вечір...
Сон обняв
Гори і долини...
А між горами літа
Пісня України.

Ніч давно... Заснуло все.
Тільки море плине,
Та щебече понад ним
Пісня України.

1906

В сріблястім морі сад втонув, —
Скрізь сяєво зелене,
Навколо трави і квітки,
І мила біля мене.

В сріблястім морі мліє сад,
Захоплений красою,
Круг мене квіти, — і в мені,
І ти моя, зо мною.

1906

***
Вічне море вічно ллється,
Не спиняється й на мить:
То об скелі, сірі б’ється,
То пісні свої шумить...

Чом же я не вільне море,
Чом мовчу я цілі дні?!
Чом так тяжко люте горе
Груди стискує мені?..

***

Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду.
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч розкидає сріблястії шати...

Кедр до мімози схилився і спить,
Ніжно мімоза щось кедру шумить.
Море купається в місячнім світлі,
Дихають важко троянди-розквітлі.

Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду...
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч над землею розкинула шати..

1906

***

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають літри,
Що нишком підслухали в моря з гори.
Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені місяцем, сосни шумлять,
А море і сердиться, й лає вітри,
Що нишком його підслухають з гори.

1906

***

Біг я далеко від смутку і горя,
Біг і прибіг я до вільного моря.
«Море! О море, море розкішне,
Втіш моє серце, серце невтішне!» ...
Звуків утіхи шукаючи в шумі,
Камінь обняв я і слухав в задумі...
Море про власне могутньо співало,
Море нічого мені не сказало.

«Кедри, чинари, гранати, мімози,
Втіште мене ви і висушіть сльози,
Ніж в моїм серці, в крові мої груди.
Гляньте, як зранили їх мені люди…»
Дерево міцно обняв я в задумі,
Звуків утіхи шукаючи в шумі...
Тихо про власне шуміли гранати,
Кров мого серця: не вміли уйняти...

Я серед степу: вертаюсь додому...
Краю немає степу голубому...
Краю і смутку моєму немає,
Пале він душу мою, розриває...
Чув я, — іде боротьба в моїм краю.
Втіху собі я в борні відшукаю,
Славою я свої рани загою...
Дайте, борці, мені кращую зброю!

1906

***

Море і море! Блакить і блакить...
Крил мені, крилі щоб туди полетіть!
Чайкою в кебі вад морем спинитись,
Дихать і в далеч за обрій дивитись.

Зникнуть би там, потонуть у тій млі,
Кинуть би все на далекій землі,
Все, що ненавиджу, все, що люблю,
Все, що скривавило душу мою.

1908

Щороку...

Вітер любе,
Світ голубе,
Обнімає,
Пригортає,
Струмнем ллється,
Шовком в’ється,
Шуми носе,
Суше коси,
Сам не знає,
Що кохає.

Прилетить над море синє,
І на мить свій льот зулине,
І до хвиль простягне руки, —
І поллються з моря звуки,
Наче з арфи золотої, —
Тихі дзвони, тихі бої;

Все шептання...
Все зітхання...

Але Вітер вдаре в струни —
І гримлять із хвиль перуни.
Море стогне, плеще, грає,
Береги гранітні крає,
І кричить, і в білій піні
Сріблить, білить хвилі сині!

Але ось рука втомилась,
Хвиля впала і розбилась,

Знову море грає тихо,
Знову арфа ледве диха...
Ще рука на струнах мліє,
А вже Вітер зводе вії
І на камені, на скелі
Лове сни свої веселі.

Над морем

Котяться хвилі і грають,
Сиплють на берег піски,
Ледве пісні проспівають,
Чуєш — шепочуть казки.

Ранок і день пролетіли,
Ось уже й ніч настає,
Я ж усе марю, що хвилі
Викинуть щастя моє.

***

Ти біля моря... Хотів би стати
Південним вітром, щоб там літати,
Схиляти трави тобі під ноги,
Встеляти цвітом твої дороги.

Коли ти підеш вранці купатись
І, як русалка, будеш гойдатись
На синіх хвилях, — моє кохання, —
Я стерегтиму твоє убрання.

Над ним я стану темною тінню,
Не дам торкнутись навіть промінню,
А пил з убрання крилами здую
І все обвію, все обцілую.

...Хотів би вітром південним стати,
Щоб під вікном твоїм вічно ридати.

Дмитро Павличко

Коли на кримському базарі
Тебе запродали в гарем,
Ти виплакала очі карі,
І в світ пішла з поводирем.

Воліла нипати сліпою
І жебрати біля церков,
Ніж мав би тішити тобою
Султан свою студену кров.

А нині ти сама в Стамбулі,
Навикла вже до поганьби,
Купця шукаєш на поснулі
Грудей твоїх черстві хліби.

Та я тебе не проклинаю
І непорочності не вчу,
Я тільки сліпну од одчаю,
Бо ти стоїш як сіль вочу.

Народна пісня

Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав,
Через ту дівчину
Бандуристом став.

А все через очі,
Коли б я їх мав,
За ті карі очі
Душу я б віддав.

Марусино, серце,*
Пожалій мене,
Візьми моє серце,
Дай мені своє.

Маруся не чує,
Серця не дає,
З іншими жартує –
Жалю завдає.

Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Там моя голубка
З жалю завмирає.

Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через тії очі
Бандуристом став.

Анатолій Кичинський

Море
Пам’яті І. К. Айвазовського

Я море знав хіба що з полотна.
Мене у нім навіки зчарувала
І хвилі таїна і глибина,
І звага пензля — горда і зухвала. ...
В музейні вікна билася гроза,
А тут притишено шуміло Чорне море
Й солону хвилю, світлу, мов сльоза,
Котило мрійно в непогідну пору.
О хвилі таїно і глибино!
О зваго пензля горда і зухвала!
Вже сонце б’є снопами у вікно,
А з полотна дев’ятим темним валом
Стихія в очі, в серце — і тоді
Ні сонця,
ані тверді під ногами!..
А сонце, розчинившись у воді,
Лиш пополоту хлюпає на рами.
Душа митця. Я наодинці з нею.
Сюди колись і сина приведу.
Збагнути море — я до моря йду,
Але кріль цю картинну галерею.

Ми — не поети

«Ми - не поети. Поети — в землі».

Ігор Римарук

І Крим, і Рим, і Римарук,
і рима "рук" до слова "крук",
і творчих мук офсетний друк,
і чорний ринок ранку,
де ми за сонце з-під поли
останню свічку віддали,
а за мелодію бджоли -
шарманку-шарлатанку.

І побрели. І забрели
у сиву пам'ять ковили,
і сиву пісню завели
про чаєчку-небогу.
І слухав нас, набравши в рот
води із Прип'яті, народ,
котрий, здавалося, от-от
знайде свою дорогу.

Та, як сказав один мудрець,
хто звик іти лиш навпростець,
того зведе на манівець
і поведе по колу...
Була весна. Цвіли сади.
І в стільники лились меди.
І кров'ю кашляли діди.
І діти йшли у школу.

Життя продовжувало йти,
як світло серед темноти.
І ми несли свої хрести
завзято і затято.
І в ногу з нами йшов сексот
на прізвисько Іскаріот
пліч-о-пліч з тим, кого
от-от він мав поцілувати.

І відмивалась від хули
опальна слава, і пекли
пісням крамольної бджоли
осині гострі жала.
І вірші тихі і незлі
писались нам. А взагалі -
ми не поети. Ми в землі
лиш подумки лежали.

2003

Шлях
Володимиру Забаштанському

Птах летить,
Звір біжить,
Гад повзе,
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А мене
в Крим по сіль
віз везе.
Цим вікам
я уже
втратив лік.

Віз як віз:
рип та рип,
скрип та скрип
день у день,
рік у рік,
вік у вік,
мов питає,
чи я
не охрип
від пісень,
котрим теж
втратив лік.
Віз як віз,
та й воли
як воли:
Ремиґаючи
йдуть
спроквола.
Сивина
полину
й ковили
вже давно
і на них
перейшла.
То вона
а чи сіль
Сиваша -
не відразу
збагнеш
оддалік.
То від неї
сивіє
душа
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А міраж
Сиваша
не щеза.
І стоїть,
як міраж,
білий світ,
де без солі
сльоза -
не сльоза,
кров без солі —
не кров,
піт — не піт.
Хто ж мені
скаже правду
в одвіт
в час, коли
світом править
олжа,
то Сиваш
мені застує
світ
а чи дуже
велика
сльоза?
Гей, воли,
не мовчіть,
я ж бо ваш
друг і брат
споконвік
і повік.
Ну скажіть ви,
чи скоро
Сиваш.
Снам про нього
вже втратив я
лік.
Та мовчать,
ох, мовчать же
воли.
День у день,
рік у рік,
вік у вік
тягнуть віз,
як і досі
тягли,
тільки, мабуть,
уже
в інший бік.
Степ як степ:
ліг собі
і лежить.
І сліди
від коліс
поглина.
Ну а віз -
хить та хить,
хить та хить.
Він
колиска моя
і труна.

ГЕРА КВІТ (Володимиру Чуприні )

Напхом напханий тролейбус -
бочка, повна оселедців.
За зупинкою - зупинка,
мов за жовтнем - листопад.
В парку золото сусальне,
мов "Перлина степу", ллється.
Якось дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні -
друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
золоту "Перлину степу",
Гера мружиться від сонця,
що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
ту із істин, що на дні?
Це не я кажу. Це Гера.
А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
двічі спити не дано,
що болить йому вітчизна,
мов галернику галера,
до якої той прикутий
і яка іде на дно…

З парку золото сусальне,
мов скрізь пальці витікає.
Блудним сином сновигає
по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
та не всі - до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
а хотілось би - весь світ.
На одну і ту ж дорогу
двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
Квітне Гера і не в'яне.
А йому вже, слава Богу,
з добрим гаком шістдесят.
Це життя, - говорить Гера, -
не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

То ковтнеш "Перлини степу",
то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе - літо,
а за осінню - зима.
Це нагадує собою
рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
просто-напросто нема.
Той виходить, той заходить,
сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, - говорить Гера, -

нашкребемо на таксі.

2003

Степан Руданський

По чому дурні

"Де бував-пробував?
Розкажи, Іване!"
"Та вже де не бував,
Всюди бував, пане!

Був не раз у Криму,
Бував і в Полтаві,
Ходив раз у Москву,
Бував і в Варшаві".

"А почім у Москві
Дурні продаються?"
"Та навгад не скажу,
Які попадуться:

Як мужик — так мужик,
його й не питають,
А пани — все пани,
З ціни не спадають!"

Павло Тичина

Кримський цикл

На світанню

Із води із океана
там вона далеко вийшла.
І такеє в неї видно -
одірватися не можу.

Підняла вона коліно -
щоб на камінь стати вище.
І такеє в неї видно -
одірватися не можу.

Мов у пісні, Калевалі,
вітер в лоно їй повіяв,
зарожевив знизу перса,
почорнив оте, що видно.

І лягла вона розкрито,
головою десь за море.
В небо промені - коліна
божевільно ще дівочі.

І настала ніби тиша,
ніби злотне плюскотіння.
Зараз, зараз я побачу,
як рождатиметься сонце.

Пляж

М.Рильському

З гори вона збігла і гола лягла, -
не знає, не знає, не знає чому -
жагуче коліна сумні розняла
і сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь, -
здається, здається, здається, от-от! -
тінь - та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води...

Невже це було колись: банда... пожар...
Її гвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

О як вона вирвалась, кинулась в бір, -
і бігла, і бігла, і бігла, - о жах! -
Куди не погляне - оскалений звір,
і небо у чорних кривавих слідах...

Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
свободу людей своїм богом зову!

І буду боротись, і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов. -
Любов моя чиста, любов незгасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!

Прорив

Дельфін не гравсь у морі,
не був і сонцехмар—
на давню синю тему
задумалась гора.

Я йшов і оглянувся—
чи хтось мене позвав?
Креснуло-полоснуло
і блиснуло в слова.

І дощ заколихався,
перемісило муть.
Грімкі палкі промови
над морем як у тьму.

І я побіг над муттю —
то був такий прорив!
На дві октави нижче
шуміло із гори...

Сниться й далі

У день боюся спати. Заснеш,
прозоромукою просниш,
увесь істотою погаснеш
кудись туди, в провали літ.

І хтось веселку ставить дужко,
і хтось роздражнює огні
і з запитом круг мене кружно
світає на крилі.

І тут з туману все частіше
то сей, то той зелений блиск,
і божевільний темп колише,
мов павза на війні.

Ти знов. А як-же дух і форма?
А як-же вічне битіє?
Невже отак без сліду жорма
і пожере мене?

Чи може зовсім не питати?
Мовчатиму. Мовчу.
Уже і всесвіту не чуть—
лиш тиша ллє і ллє...

А потім зразу видно-видно!—
мов у морській воді.
І хтось торкне холоднолідно
чоло моє. Тоді

встаю (хоч сниться й далі)
і перевішуюсь в вікні.
В сусідній хмарі сонце тихне,
мов павза на війні.

За хмарами обвали

Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

Візьми мене, природо,
і до своїх причисль
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь.
протінь
у соняшнім саду.

Як ти мене будила,
як ти мене вела,
як круг душі моєї
три вихорі зняла.

Три вихорі. Три гимни,
три пісні битію—
мій труд, моє горіння,
любов і смерть мою.

Що першим себе значу,
що друге в сон кладу,
любов'ю назаряюсь
у соняшнім саду.

Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
За хмарами обвали
грохонуть як в аду.

Ай-Петрі

Давно вже вечір. Риси —
мов вирізблена рить.
Вгорі огонь горить,
і мовчки гробнуть кипариси.

Цвірчіння стопрозоре,
а вітру аніяк.
І тільки море, море,
безтрепетний маяк.

І тільки повно слуху.
І ряснозорна бризь
одглибинилась скрізь
без руху...

Яке бажання стріч!
Мов Дафніс той і Хлоя
при місяці там стоя
шепочуться всю ніч.

А ген аж в сині нетрі
в зазубреннях колон
піднісся як закон
некорований Ай-Петрі.

Слався!

Вічний, вічний, нерозгадний,
нерозривний наш,
скрізь твоє дихання бурі,
скрізь твоя душа.

І в ідеях, і в творінні.
і в екстазі мас,
і в жорстокому борінні
за гіркі права.

Вічний, вічний, нерозгадний,
нерозривний наш,
скрізь твоє дихання бурі,
скрізь твоя душа.

Як ти можеш тихим бути,
о грозо, гроза?
Сам ти був до скелі кутий,
мучився не раз.

Вічний, вічний, нерозгадний,
нерозривний наш,
скрізь твоє дихання бурі,
скрізь твоя душа.

Хай ти розум, хай зустріння
матер’яльних сил—
слався, вічне випроміння
людської краси!

Поза циклами

В Хараксі

Вже світ. З постелі встав я. Санаторій
Ще спить кругом. Лиш смарагдовий сад
Пташок збудив, що снів своїх, історій
Ніяк не ущебечуть. Ранку рад,

Садовник кишку тягне: він струмками
Між листям шумко шелестить.
Гора Ай-Петрі рожевіє. Ніжні плями
Й на сході теж, — проміння б’є. Пора!

І я до моря йду. І мов неволюсь —
Затримуюсь. Бо щось в мені дзвенить
Ще звечора! А що — чолом начолюсь —

Не знаю й сам. Аж тут вгорі умить
Аероплан. Вгадав! Це ж наші полюс
Перелетіли! Полюс! Сонце! Жить!

29 липня 1937 р. Харакс.

Євген Гребінка

Човен

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.
І грає і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?
Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп’ять забіліли, уп’ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.
Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можна ж вік цілий
Пробути з собою одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм.

1833

Яків Щоголів

Ялта

Казали: Ялта — Криму цвіт, —
Над нею краще сонце гріє,
І інше небо, інший світ,
І дужче листя зеленіє.
Як я спускався з хмар густих
По жовтих ребрах Чатирдага,
Здавалась в гранях скель крутих
Якась невідома повага.
На камінь з камня біг Салгир,
Вилась гадюкою дорога,
Де срібний струмінь падав з гір,
Де сакля виснула убога,
І з неї вибігши на шлях,
Як неприборкані орлята,
Лякались коней і в кущах
Ховались гожі татарчата...
Остався геть надхмарний край —
Оселя тиші і покою,
І я спустивсь в зелений рай
Долин Аутки й Дерикою.
І правда: Ялта — Криму цвіт, —
У ніг її без грані море;
Над нею неба інший світ
І з листом лист не так говоре.
По взбіччях гір і жовтих скель
Палати в камінь повростали,
Плющі розкинулись, до стель
І ґанки стіни понизали, —
Орішник широко повис:
Черешні з лаврами сплелися;
Сяга до неба кипарис,
Гілки маньолій повилися...
Сюди б спішити тільки тим,
Хто в світі все, що можна, має,
Але і тут крилом своїм
Не всіх же доля пригріває:
Я бачу неміч, блідий вид
І щоки, червінем покриті, —
Як є — захід; один захід
І з ним благання — «Жити, жити!»
Так хто ж живіт тут знайде вам,
У кого кров уже не грає?
Ні, мабуть, щастя там,
Де є той край, що нас немає.

Олександр Кониський

Біля моря в Криму

Не грає безкрає, а тихо шумить,
мов свічки по небі, ті зірки горять;
ЗЕІ хвилею хвиля цілує граніт,
тонкі кипариси байдужії сплять;
лиш кедри з Ливану
в далекій чужині
журливу, скорботну розмову зняли
про край незабутній, про любу родину...
Я бачив, що з жалю тремтіли вони...

ІІ
Одна-одинока берізка стоїть.,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри — сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Бона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила —
з розкішного парку туди б полетіла...

III
Дрімає море, вітер спить,
суворі гори сном повиті;
німує пишний кедр; мовчить і лавр,
немов журбою битий;
і тьмяно, сумно круг мене.
Осіння хмура ніч панує,
листок ніде не шолохне,
в пустім тумані все німує..
Отак густа неволі сила
своєю тяжкою рукою
мене покрила, сповила,
немов сповивачем, нудьгою.

Симеїз 1895

Христина Алчевська

В Гурзуфі

Мені зрідиі осяйне Чорне море:
Мов океан, весела й вільна я,
Із краю в край, де поле і де гори,
Луна мій спів, літа душа моя.
І вічно юні думи без вагання
Біжать, і йдуть, і товпляться в мені,
І, як орли, щезають вдалині,
І в душах будять бурні хвилювання...

11. XI. 1929

В Массандрі (зимою)

Боже мій, скільки простору —
Ледве колишеться море,
Теплая хвиля ласкає
Берег самотній тихенько,
Небо ясніє прозоре,
Думка моя розцвітає,
В далечі ж море і море!..
Сніг укриває верхів’я,
Сяє, мов кращі алмази;
В долах смереки журливі
Мліють у золоті сонця;
Парк оживає відразу —
Віта хита полохливі...
Тиша навколо,
Наче весна,
Сонце й хвилина
Ніжна, ясна,
Лине, мина...
І в ній —
Гра мрій
І спів
Гаїв...

Із циклу «З кримських пісень»

П-ому

Ходять-ходять білі хмари,
В далеч, легкії, пливуть.
За блакитне сине море,
Де казки пустинь живуть;
Де дрімають океани
Золотавого піску,
Де араб благословляє
Ясні зорі й ніч палку...
Над Єгиптом тихо в’ється
Пісня сходу чарівна,
Душу стомлює і тягне
Там, де ллється і луна...
...В день пекучий, повен згаги,
Йде додому караван
І на обрії вбачає
Зграї сяючих оман...
Так і я в житті, як в морі,
Тебе кличу хоч на мить
І в пустині сумно бачу
Тільки мрії і блакить...
Море грає, море грає,
Котить сині вільні хвилі
У простори у безкраї,
Де дрімають скелі милі...
Море любе і глибоке
Бризка синьою водою,
Мов зіллятися зі мною
Хоче, вільне і широке...
Море грає, море грає
І в годину, і в негоду:
Так в душі моїй співає
Голос рідного народу!..

Крик чайки

Я не боюся ні грому, ні хмари —
Змалку я звикла до гнівних пісень,
Серця мого не злякають примари,
В темряві бурі не згубиться день.
Я — провозвісниця гніву безодні, —
Білая чайка над морем сумним.
Думка, що збуджує сили народні,
Гасло, що променем сяє ясним!
Море розбурхане плеще і виє,
Кидає піною, рве береги,
Буря і блискавка спалить і змиє
Все, що піднятись не мало снаги...
Гей же, до мене, чайки, прилучайтесь;
Лучче не жити, а згинуть в бою!
Хутко зі мною над морем єднайтесь,
Міцно борітесь за долю свою!

Микола Чернявський

З циклу «Крим»

І

Я морем довго плив.
І потім важко спав,
Мов п’яний скіф, в задушливому трюмі.
Коли проснувсь, —
Передо мною став
У ніжній ранішній задумі.
Далекий Крим.
І я, мов іудей,
Що землю вздрів свою обітовану,
Гукнув йому з далеких хвиль осанну
І відірвать не міг од синіх гір очей.

II

Не знаю: я пливу чи пливуть гори,
Затоки, скелі і ліса,
І знов і знов підземних сил потвори,
І знов осяяна краса.
Ось Фіолент і монастир нагірний...
Ось Айя, Форос...
З-поза хмар Ай-Петрі виступе, немов у млі вечірній,
Немов під попелом пригаслий жар.
А море, море це — ясне, зелене!..
Дельфінів грища!..
У грудях
Дихання стислося і в мене —
Я чую — сльози на очах.

ІІІ. ЯЛТА

Вона була уся в димах,
У мутносиньому тумані,
А коло моря на домах.
Блищали сонця бліки п’яні.
Красою п’яні.
І сп’янів
Неначе й я. Краси такої,
Тих з кості різаних домів,
Тії ажурності легкої
У димносиньому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився,
Всього у душу не забрав.

IV. АЮДАГ

Припав до моря Аю-Даг
І п’є, і п’є без краю воду.
Не пий, ведмедю, хай їй враг,
Вона солона аж до споду!
А він все п’є, не піде пріч,
Нема кінця і краю згазі.
І день минув, і з моря ніч
Зайшла й сіда на Аю-Дазі.
І починає ворожить,
І почина снувати чари.
А хвиля в березі шумить
Далеким відгуком фанфари.
І сонно слухають той шум
І кипарис, і кедр Лівану,
І повно сну і сонних дум
У млистім парку Карасану.

V. СУУК-СУ

Дорожній, тут ось Суук-Су.
Підходь і пий холодну воду
І з нею гір далеких вроду
І моря синього красу.
Якщо стомився, — відпочинь,
І буде камінь цей за крісло,
А скеля, що вад ним нависла,
Подасть тобі холодну тінь.
Так пий же сміло суук-су.
Вмочи персти в холодну воду
Й тому, хто дав цю дивну вроду,
Склади подячливу ясу.

Кучук-Ламбатський хаос

VI

Ящірка зелена бігає по скелі,
А вгорі туристи низкою ідуть.
А на морі синім, у ясній пустелі,
Цятки пароплавів в далечінь пливу;
А над ними — сонця огнезлотне коло.
А над ними — неба келих голубий.
Ах, чому не був я тут раніш ніколи
В ті часи, як був я серцем молодий!

Кучук-Ламбатський хаос

VII. КЕДР ЛІВАНСЬКИЙ

Мов той орел, що зносить крила,
Щоб разом в небо підлетіть, —
Увесь напруження і сила, —
Ліванський кедр вгорі стоїть.
Ось-ось, здається, до блакиті
Зів’ється срібний дідуган...
Але миліш всього на світі
Для його тихий Карасан.

XXVI

Пройти приморською тропою
Уранці тихий Партеніт,
Узять неспішною ходою
Гірський підйом і раптом світ
Гурзуфа синьої затоки,
Мов келих доброго вина,
Жадливо вилить — то одна
Утіха люба і висока.
А ще любіша — в Буюрнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Ворплій і Горацій,
І гострожовчний Ювенал —
Після сучасних ламентацій —
Який то справді Ідеал!
А далі, з’ївши винограду
І склянку випивши води,
Щоб угасить гірку досаду»
Що без поезії сюди,
В цей світ, прийшов з-за Аю-Дагу,
Ідеш над морем в Карасан.
В грудях тобі співа пеан,
В душі снується синя сага.

ХLVІІІ

Летить-гримить автомобіль
Зеленим долом під горою
Бере підйоми без зусиль,
Здіймає порох за собою.
Ліворуч — сірий Чатир-Даг.
Праворуч — Джемерджі твердиш.
І гори й ліс... А в небесах —
Безодні там, безодні сині...
Востаннє доря хризоліт
Майнув на скель померхлім злоті,
І шлю останній свій привіт
Йому з гори на повороті.
А далі — небо, гори й ліс.
Шосе на скелях, мов гадюка,
Повзе. Назустріч суне віз...
Авто летить, стріля мов з лука...
І враз табличка: «Перевал».
Пішло шосе з гори в долину.
Машині любий інтервал:
Авто несеться без бензину.
Все вниз і вниз...
Неначе птах,
Беззвучно робить майна-віра.
Зоставсь позаду Чатир-Даг,
Блищить прудкий струмок Салгіра...
Прощайте, гори і ліса,
Прощайте, дні ясного Криму,
І ви, блакитні небеса,
Замкніть мою останню риму!

1927—1928

Микола Вороний

Балада моря
Світлій пам’яті Лесі Українки

Граються,
Гойдаються
Сніжно-білі хвилі,
Млосно обіймаються,
Ніби німфи білі...
То знов надимаються
Зеленасті брили,
Вгору підіймаються
В дужому пориві —
І, на коні білогриві
Німфи, сівши, грають, грають,
Линуть,
Ринуть,
Поспішають
Ген до берега імлистого...
Груди в золоті купають,
В сяйві сонця променистого!
І, розпещені, пишаються
Наготою тіла млявого,
І до берега ласкавого
З поцілунком пригортаються...
«Тихо, хвилі...
Тихо, милі ..» —
Чути голос туберози.
Ніжна квітонька зітхає
І крізь пахощі і сльози,
Пелюстки розкривши білі,
Промовляє
«Тихо, тихо, милі хвилі...
Я скажу вам новину
Безпорадну і сумну:
Сьогодні вночі перед сходом зорі,
Коли ще ви спали,
Царівна, яку ви кохали,
Царівна, що там, на високій горі,
Самотна жила і співала,
Сьогодні сконала!..»
«Ой леле! — шепочуться хвилі смутні,
Замовкли пророчі пісні...
Царівна сконала...»
«А як перед смертю співала вона! —
Річ далі веде тубероза, —
Була в її співі відвага міцна,
Огонь і погроза!..
І пісню її стоголоса луна
Несла понад вами світами...
А ви, заколисані чарами мрій,
Солодких надій, —
Ви спали без тями.
Царівна конала... Остання струна
Урвалась, і в згуках акорда
Бриніла ще довго відвага буйна
І віра в героїв — могуча, .міцна,
До млявих — зневага й погорда!
І тільки що ранішня зірка зійти
На темному обрію мала,
Велична і певна своєї мети,
Царівна сконала...»
«Царівна сконала... Замовкли пісні...» —
Шепочуться хвилі сумні.
А вітер уранці сьогодні мені
Ще звістку приніс незвичайну,
Що ніби на скелі, на височині
Угледів він тайну; ‘
Де людська нога не була, на шпилі,
Де все, що живе, усихає,
На голім камінні, в холодній імлі
Там квітка якась процвітає,
І що саксіфрагою зветься вона,
Та квітка, що камінь ламає,
І ніби вся міць і краса чарівна
Царівни в тій квітці буяє...

Київ 1913 р.

Петро Карманський

Чи в неба кримського, як гори білить сніг,
Взяла ти, мила, цей лазур очей?
О, скільки довгих зимових ночей
Від цих очей заснути я не міг!

Щось душу тягне в цю глибінь без дна,
В якій застигла лава юних мрій.
Та чується: — Займать мене не смій!
Я йду Життям одна, сама одна.

Хіба тобі того не вистача,
Що дивишся в морів і неб блакить?
Пірни, як в морі, у моїх очах,
Та не силкуйся тайну їх вловить.

***

Лютує шторм на Чорнім морі,
І в муках стогнуть береги.
Скоритися нема снаги,
А хвиль — безкраї неозорі.

Люблю дивитись на змагання
Завзятих двох нерівних сил.
(Одній замало бистрих крил,
А друга любить плазування).

Об скелі б’є сердите море;
Та одне одного не зборе
Й обоє чахнуть од жаги.

Так двоє серць до себе прагнуть,
Та хоч собі любов присягнуть,
У дружбі жить нема снаги.

Коктебель, 1940 р.

Максим Рильський

Море і солов'ї
П. Тичині

ДЕНЬ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

1
В зеленій бухті сонце і дрімота.
Ген-ген уже димиться пароплав,
За ним замкнулись водяні ворота
І ржавий ключ на дно спокійно впав.

Округлі груди піднімає море
І опускає з віддихом: тяжким,
І світ такий прозорий і просторий,
Як для дитини материнський дім.

В димах узгір’я виринає й тоне,
І тінь од нього розпростерлась ниць,
І падають сніги рожевих птиць
На море запахуще і солоне.

2
День, мов крапля у криницю,
У глибоку ніч упав...
Може, знов мені присниться
Білий вишитий рукав?

Може, молодість ізнову
До подушки припаде
І свою гарячу мову
З охололим заведе?

Може, друзі, що любили,
І кохані, що пішли,
Знов застелять, як стелили,
Юних бенкетів столи,

Весняне запахне зілля,
Русі коси перев’є, —
І чиєсь чуже весілля
Я зустріну, як своє...

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

В долині персики цвітуть,
А в горах знову сніг,
І море котиться, як ртуть,
Туманові до ніг,

І сонце ллється, ніби дощ,
Крізь хмар жовтавий пух,
І веселить задуму площ
Хвилястий людський рух,

І ти ввижаєшся мені —
Крізь небо і туман —
У милій серцю стороні,
Де київський каштан.

Він, як уста, розкрив бруньки
Шумить у жилах кров...
Чому ж від милої руки
Листа немає знов?

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

1
Я десять літ не бачив Аю-Дага
І знову стрівся. В лагіднім димку
Він воду пив із моря — на віку
Мільйонний раз. Така ж була одвага

Валів зелених, і та ж древня сага
Шуміла на приморському піску,
Що чув Міцкевич, як печаль тонку
В ньому глушила творчості наснага.

І от мені здалося — дивна річ! —
Що десять років — лиш коротка ніч.
Що з Аю-Дагом я й не розлучався,

Що то був сон — і враз Ведмідь тоді,
Узгір’ям подарований воді,
Горою Володимирською здався.

2
Море в сонячних іскрах
Крізь сади мерехтить,
Блискавиць його бистрих
На папір не зловить.

Все у казці неначе...
Рибка он золота:
«Чого хочеш, рибаче?» —
По-людському пита.

3
Нарешті полюбив я Крим,
Як друга друг, як милу милий,
А не на те, щоб похвалили
За кілька копійчаних рим.

Чи день — як іскра, чи тумани
Густими пасмами пливуть,
Чи чорні вітри щоглу рвуть,
Чи вечір в саме серце гляне, —

Він завжди око тішить нам
Розливом барв і грою ліній,
Легкою чайкою на піні
І вулиці легким життям.

Та жаль бере на ці окраси,
Що тут, де походжали ви,
Співець Литви, співець Москви,
Твоїх слідів нема, Тарасе!

4
Від сина тихого вкраїнської долини
Привіт незмушений тобі, Зальот Орлиний!
Ти посміхаєшся: ти бачиш, як тремтів
Я на краю твоїм, що й справді для орлів...
І навіть слово к р а й я вжив тут недоречно:
Не був я на краю, признатися сердечно.

Проте — я дякую за сосни смоляні,
За села, вигріті на приязнім вогні,
За голубі луги, за віти чорних буків,
За вітер, сповнений тонких і ніжних звуків,
За небо пролісків, за рунь голчастих трав,
За даль мережану, мов дівчини рукав,
І... навіть і за те (була така хвилина),
Що гнулися мої налякані коліна.

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Звук флейти чути на лужку:
Тіу, тіу, люлю,
Місток повис через ріку
Вклоняючись гіллю.

І по містку іде дівча —
І я його люблю,
Воно ж мене ніяк...
Хоча — Тіу, тіу, люлю.

Такий вузький отой місток,
Далеко так земля...
Озвався на лужку смичок:
Тілі, тюлі, ляля!

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

1
Пролісок пробив листок торішній,
Аж зачудувалася трава.
Завжди рани дістає колишнє,
Як нове бере свої права.
Звісна річ, усім, тяжка розлука
З тим, що називається: життя.
Та поглянь: бруньки старого бука
Налились до самозабуття.

Будуть знов листки міцні та дужі,
Як простори літо обів’є,
А весною, на краю калюжі,
Знов їх синій пролісок проб’є.

2
...І пригадалося (в вікно лилась
Пахуча темрява) таке далеке:
З мого дитинства літня ніч якась,
Село, умите нею після спеки.

Примарні проти місяця хати,
Живлющий струм легкої прохолоди
І десь, відкільсь, де казкові світи,
Самотній грюк далекої підводи.

І ждав когось я, вибігши навстріч,
І старші з мене трошки кепкували,
І це була найкраща, може, ніч
З усіх ночей, що серце чарували.

ДЕНЬ ОСТАННІЙ

Повзуть гліцинії, не знаючи утоми,
Все вище й вище. День округлий, мов роса,
То грає й світиться, то раптом пригаса,
І застигає світ, як море нерухоме.

Німотний кипарис, хороший мій знайомий,
Суворо зводиться в мінливі небеса, —
А тут, внизу, квітки, янтарна тут оса
Їх світлий дар несе в тісні свої хороми.

Прощайте! Зичу всім у літо увійти,
Як входить корабель у гавань, до мети:
Спокійно, в пречутті блаженної дрімоти.

А я рушаю в путь — нову стрічать весну,
Скромнішу, а проте безумно-запашну,
До друзів, до Дніпра, до рідної роботи.

Ялта

Михайль Семенко

Крим
(Самотність)

Місяць
сходить над кипарисами
вночі —
водить вітер
смуги по морю —
а вдень
від Ай-Петрі
з розім’ятих жмень —
різнобарвні
веселі
мінливі
плями —
аж до
берега
де Ірочка ходить
по зелених схилах
у светрі.
У виноградниках
в букетах
зелені
кинуто білі палаци —
чужі —
нудні —
а в глупу ніч
як нічого не бачиш —
сни.
Порожня лірика під сонцем
Нудна під місяцем
Над бутафорним краєвидом-морем
Криму —
і ходиш
сам
і ловиш гони в жилах
і молиш
безгучно і
квилиш:
Гори —
Камінь —
Ліс —
Берег —
якби
чорт приніс
будь-якого
в дверях Ялового.*

* Михайло Яловий (Юліан Шпол) — український письменник.

Валер'ян Поліщук

Із циклу «Деталі вічної дороги»

Привіт

Здоров, незнаний брате мій,
Здорово, море!
Ізнов авто баский
Перемотнув мене через холодні гори,
Де твоє серце б’ється і говоре
Моїм ярким думкам,
Моїм чуттям напорним.
Тепер ось закамарок мозку таємничий
Всім досвідом уперто-героїчним,
Де сконцентроване палке палахкотіння
Думок людини,
В мені загоготів піснями ниві,
Од вітру днів аж захитав, мов свічка.
І я стремлю сюди,
Де скель кольчуга вічна
Міцними шишками озброїла тебе.
Автомобіль реве — вступає в ліс,
Несе мене, у клітці клопоту
замучену маленьку пташку.
Вступили у пожовклий ліс.
А ліс одразу привітання
Долонями листків заляскав
Людському розуму — моторові з огнів,
Що рве пісок і пил
І аж на перевал одразу
В одну годину гойно підступив.
Внизу срібляні черв’яки
Річок полізли,
Внизу, як ласиця,
Рудий потягся ліс,
Внизу по круглих схилах
Кривавий осінню міцною,
Ритмічний виноград.
А мій авто
Тугими шинами коліс
Тупоче понад кручами по скелях,
І обрії веселі
Розкрива
Його міцна залізна голова.
Так розгортають вінця серця
Любовника густі, п’янючії слова.
Тепер не ліс, а море
Нам оплесками сипле,
І море — брат мені —
Обійми теплі шле,
Підводить тяжку грудь
До рідних поцілунків,
Мохнатим чубом вал
Скидає шапку лунко, —
Немов важкий залізний шлем,
І брязкає, аж гул ступа на берег ковкий,
Вуркоче галька без числа, —
Моя ж душа вітрилами знеслась,
Танцює з вихорем
На золотих підковках.
І десь тріпочуть вогкії чуття,
Мов віється одежа легка з шовку,
Немов кульбабині шапки
Кудись летять,
Летять.

9.Х.1924 Гурзуф, вілла «Буюрнус».

Гурзуф

Блакитно-сивий Аюдаг
Угрузнув в море зеленаве —
Не то вилазить бегемот
З води повільно, тяжким рухом.
А зверху валками
Бредуть хмарки,
Черкаючи його обвислу спину.
Ген на горі загорілось,
Ген яйла запалала.
Дикі скелі ступнями,
Наче у храмі Ваала,
Вже виростають під хмари,
І сонце, сховавшись на захід,
Запалює косма туманів:
Пала верховина гори,
Мов жертовник Агні.
То найвищий майданчик
Того ассірійського храму.
Він терасами скель,
Мов важкими ступнями,
Сходить у мідяне море.
На ньому палав жертовний огонь,
Щоб хмарний сизий дим полинув аж
над море.
Горби розмитих лупаків,
Немов сколопендри велетенські,
Полізли, вигинаючись, наверх.
І тільки кипариси гострим гребенем
Чорніють коло краю схилу,
Межуючи холодним нерухомим ритмом
Цю сутичку завзятих двох стихій.
Тут між дерев заглохнув дім
Старою панською моделлю, —
Тут бігав Пушкін молодий,
Мов радісний в лугах метелик.
На скелях плащ його лежав,
А вітер кучерявив чоло.
Яке в Раєвської Марії
Палало на колінах кволих,
І день широкий біг
Блакитним колом
У морі грайному чуття.
А теплий вал
І серце мив, і гравій,
І що вурчало м’якше,
Ніхто б і не сказав.
Тепер сюди сини Вкраїни
Й татари, щирі східним серцем,
Зійшлися в білий «Буюрнус»
Мінятися музичними думками,
Мов теплий вітер обернувсь
Із моря ласки і братерства.
А дні були,
Коли запеклі предки
Вирізували села,
Дівчат в полон в’язали,
І ненависті труйне жало,
В козацьке тіло в’ївшися, ятрилось.
В Бахчисарай красуні слобожанські
Ішли в ясир намистом жалів;
На піках кров пеклася яра,
Щоб друга кров єднала раси
В гаремі тоскному дівчат.
Тепер кінцевую печать
Поставили робочі сили
На підземеллях ненависних днів.
І бачу: мирний пастушок
Під унісонні звиви звуків
В ритмічному гудінні бубна
Пасе невидимих ягнят
У танці щирому, як сонце.
А скільки в ньому крові
Моїх чорнявих предків?
І почуваю — брат:
Він мені брат —
Братерством новим.

30.Х.1924
Гурзуф, вілла «Буюрнус»

Прибій на морі

У піни долоні в сметані,
Що яро за скелі хватають,
І кожна секунда — повстання,
І кожна мить — бунт.
Хвилі вискибують сонце,
Грають тими скибками,
Кидають, розбивають об камінь,
В цурпалки порцеляни і кришталю.
А сонце все вище та вище,
Огнем все гарячішим дише
Та вниз,
В порцелянові бризки, вліта,
І, мов задимлені літа,
Прибоєм ритмів,
Гнівним строєм
Ідуть у бій рої за роєм...
На шлемах біле пір’я піни
Яриться в жаркому кипінні.
Іде за валом вал.
В кольчугах синій блиск сховав
Солону смерть.
Під гомін злоби
Аж піт стікає скелям з лоба.
Іде скажений бій
Водяних лютих змій.

9.VIII.1924 Алупка

На морі

Два кола синявих на всесвіт.
Одно зітхає в вечір, друге снить,
І тонка срібна нить
Спускається од зір в безодню моря.
Бубоче унизу двигун залізним ритмом,
Та десь плюскоче крок води.
Ось понад море сходить молодик...
В моїх зіньках зібрався центр всесвітній
В оцій перловій скриньці
Двох антиподних кіл,
Бо я живу, дивлюсь, творю думками.
Мій пароплав пересува той центр,
Як світовий губчастий камінь,
Що все вбирає і стяга.
І радіусом з мене місячна тропа
Пішла під обрій через море —
Вона також пересувається,
Бо я пливу.

11. VIII. 1924 Алупка

Гора Кішка

Неначе срібне молоко,
У затоці вечірнє море.
Гора тихенько до берега підлізла,
Котяче вухо — вгору.
Поміж лопатками пригнула шию.
А морду ткнула в молоко,
Понюхала та й хлебче.
Тепер ні лапами, ані хвостом ні шерхне.
На жовтому цитроні неба
Гумово-темним силуетом
Застигла та гора, мов справжня кішка.
Під подихами бризу
З гір сходить вечір.
Швиденько мерхнуть кроки по воді
Узгірних пахощів соснових,
Напружуються легені диханням новим
Під ковку в серці молодім.

1924 Алупка

Володимир Сосюра

Ми з тобою ішли в Коеїз

Ми з тобою ішли в Кореїз...
Десь Ай-Петрі тонув у тумані...
Ти сміялась... І щоки рум’яні
цілував тобі вітер до сліз...
Ми з тобою ішли в Кореїз...

Гаснув вечір» і море внизу
килими розгортало барвисті,
де зоря в золотому намисті
уронила останню сльозу...
Шаруділи пташки десь у листі...

І машини у дзвоні заліз
пролітали й зникали в тумані...
Ти сміялась... І щоки рум’яні
цілував тобі вітер до сліз...
Ми з тобою ішли в Кореїз...

1949 р. Харакс

Іван Кулик

Перекоп

Розкішний, баєчний Криме!
В кожнім кипарисі — кров і біль.
Цокотом зсохлих кісток, а не римами,
Пісню співати тобі.
їх падало тисячі, тисячі
За волю майбутніх мільйонів:
Де ж той сницар, що з мармуру висіче
Стільки надгробних колон?
Не пишіть, не пишіть епітафій,
Не гукайте гучної слави:
Де ж той поет, що потрафив би
Висловить цю славу словами?
Не вдягайте жалібних риз;
Не плачте над рваними радами:
Де ж вони, ті океани,
Що вмістили би стільки сліз?
Тільки знаю, знов над окопами
Забуяв буянний цвіт,
Та в анналах СРР Європи —
Житимеш, житимеш, Перекопе,
Мавзолей невмируючих мерців.

1923 р.

Павло Филипович

Гурзуф

Півдня п’яного задуха,
А від моря — легкий бриз.
В тихій пристані Гурзуфа
Ти струнка, мов кипарис.
Угорі під небом синім
Сизу смугу провела
Вкрита лісом несходимим
І горбами скель Яйла.
Нижче, мов чудної птиці
Прямо в небі вільний лет, —
Над дахами в черепиці
Білий-білий мінарет.
Там ліворуч Одаляри —
Пара горда і сумна,
Наче вічності примари
Із морського встали дна.
Генуезької фортеці
Сплять руїни кам’яні.
Хвиля плеще і сміється,
І чекає нас в човні.
— Глянь, за нами випливають
Татарчата молоді,
То регочуть, то пірнають,
То хлюпочуться в воді.
Кинь тепер в морські глибини
На розвагу мідяків —
Враз пірнуть, і в мить єдину
Буде здобич між зубів.
Чи не краще я умію —
У незнаній глибині
Душ чужих нудьгу і мрію
Ловлять душі мовчазні!
Ти поглянула, і чари
Вітають усміхом ясним.
Засміялись Одаляри
Під промінням золотим.
І ніхто мене не слуха,
Тільки радісно мені
В тихій пристані Гурзуфа
В золоті серпневі дні.
Мов журбу і сни немилі,
Що в житті моїм були,
Десь навік одгородили
Гребні сивої Яйли.

Михайло Доленго

Верховина. Кримська

Це ж не Кавказ, не гори Азій,
Карпати вищі теж за них.
Та їх презирством не образиш,
Стобарвних, теплих і ясних.

Немає більш ніде в Союзі
Таких веселих, свійських гір.
На верховині, мов на лузі,
Танцює між квітками зір.

То ніби степ, то справжні луки,
То скель срібляста голизна.
Сюди не злізе бук сторукий.
Не видряпається сосна.

А з неба сходять хмари вільно
Осісти на спочинок тут,
Де шлях почав автомобільний
Ламатися з кута на кут.

Або скінчив, дійшовши вгору,
Й подався на Бахчисарай
Крізь висоту яйли простору,
Немов у невідомий краї.

Але хіба не ходять щоки
Дослідники й туристі скрізь:
Що там, та скільки це заввишки,
Де слід геологічних приз?

Такі ж мисливці та рибалки
У вужчій галузі своїй.
Що їм піски, болота, балки,
Гроза, негода, суховій.

Стара наука ця в природі
Ставала партизанам теж —
На рідній знатися природі,
Не знати неприступних меж.

Микола Зеров

Чатирдаг

І
Біжить шосе. Прозорим фіолетом
Закам’янілі хвилі дальніх гір
Укрили паділ, де шумить Салгір,
І спить село з похилим мінаретом.

Черешні над камінним парапетом,
У білій куряві заїжджий двір,
А в небі, переймаючи простір,
Піднісся Чатир-Даг двійним наметом.

Безсилі перед ним падуть горби:
На ржаві буки, на густі граби
Наліг він полониною німою;

І тільки вітер та ставний вівчар
Обходить там побожною модою
Богам висот поставлений вівтар.

II
Богам висот — перелетам-громам,
Землі родючої живущим сокам,
Безмовним хмарам, гомінким потоках
І легкокрилим в небі шулякам —

Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!
Під сонцем Криму, під сліпучим оком,
П’янке вино біжить жертовним током
І від багать синіє фіміам.

Тут на тобі степів холодний подих
Побившися, лягає в синіх водах,
Щоб голий камінь запліднитись міг.

І перевалів велетенські брами
Здіймаються, немов щедроти ріг,
І в діл рясними сиплються дарами.

5—6 вересня 1926 р.

Партеніт
М. О. Драй-Хмарі
Трубадури, як Максим Рильський...

На скелі, де ламають діорит,
За темною грядою Аю-Дага
Розташувала давня грецька сага
Храм Артеміди, перший партеніт.

Літа минають, не минає міт!
Вони живі, дива Архіпелага —
Орестів жах, Шладова звитяга
І смертний Іфігенії привіт.

І довго ще, купаючись у морі,
Поети у вижати муть в просторі
Ахейські весла та низькі човни,

А парубки, каміння й дачні мури
Відповідатимуть на їх співучі сни
Крізь зуби витисненим: «Трубадури!..»

22.12. 1927

На верхів'ях Качі
Л. А. К.

Бриніть і лийтеся, джерела ніжні Качі,
Дзвеніть каскадами співучого срібла
З-під скелі сірої, що мохом поросла, —
На села, у сади, між вапняки гарячі.

Минули Бабуган і з ним круги вірлячі,
За нами вже річна і росяна яйла —
І враз нова краса з’явилась, процвіла:
Ліс причарований, як озеро стояче.

Поважно гомонить зелена бучина,
Сміються струмені і будиться луна,
А битий шлях заліг, мов велетенський полоз,

І в щедрій поводі кольорів, фарб, речей
Горує над усім високотонний голос
Та ясна прямота допитливих очей.

1927 р

Микола Терещенко

Море

Свіжіє вітер,
вітер полівів.
Війнула воля!
...Ще тільки скеля гола,
ще декілька ступнів, —
і там,
і там якраз,
де обірвались гори, —
враз
море..,
О як чарує нас воно!
Не переїхати човном
його простору,
не взять у шори
берегам.
його бурхливу веремію,
і не зрівнятись небесам
до синяви його стихії...
О як чарує вас воно! Пограє, —
й спить спокійним сном,
розлігшися, безкрає,
і тільки хвилями спросоння
хлюп,
закинувши на берег
сивий чуб.
І знову спить.
А через мить
на цілі гони
гонять вітрогони...
І раптом хмари
грають у фанфари!
Море
... рушило на гори.
Яке страшне в цей час воно!
Коли вирує дно
і щось говорить,
Коли я пізнаю
всю зненависть твою,
О море!
Не має меж твій гнів,
гнів хвиль голодних,
супроти білих берегів
і царств підводних.
В цей час подібне ти до лав робочих, —
немов допомогти їм хочеш.
І там, де їхня кров зі скель стікає,
ти знов і знов,
безкрає,
збираєшся на штурм,
каміннями вергаєш.
Постій,
давай на мур
насильства і одчаю
хлюпнем тепер удвох,
людина і стихія:
самі ми —
цар і бог,
самі ми —
вічна дія.

1925

Чайка

Дивлюся спраглими очима
на синє море,
А звідтіль
огнями бризкає ясними
рожеве шумовиння хвиль.
І щось говорить.
Прислухаюся,
і чую враз знайомий крик,
що рветься чайкою з одчаю
на безгоміння скель німих:
«Киги-киги!»

І ось водою
блискучим маревом проплив
чаїний ключ попід горою,
немов загін яких човнів.

І серце стало.
Пригадало,
в. минуле кинуло гачок.
І тут історія писала
моїх дідів суворий крок!

І тут, як я, вони ловили
очима синю далину
і на човнах чаїнокрилих
глибоку клали борозну.

Такими ж чайками ходили
вони у Кафу визволять
сліпих невільників з могили
галер турецьких.

А назад,
замість додому, завертали
у Варну, Царгород, Сіноп.
І не змовкали самопали
«гультяїв, варварів, нероб!»

Аж поки визволених сиріт
чайки ключами не везли
у рідний, український ірій,
де степ, і люлька, і воли.

Буяла кров у синіх жилах,
коли у чайках через вир
летіли козаки на хвилях
морським валам наперекір.

Невже без компаса, без гасла
історія моїх дідів?
Та тільки кров у них не гасла,
кипіла для майбутніх днів.

Та тільки чайка проквиляла
над кожним трупом у боях,
і темну воду розрізала
на мстивий запорозький шлях.

О друже-чайко, ти єдина
їм завжди спільниця була!
Дивлюсь у даль....
А думка лине
туди, де історична мла.

І там, замислений, витаю.
А з моря знов чаїний крик,
що б’ється хвилею з одчаю
на безгоміння скель німих.

1925.

Михайло Драй-Хмара

Із циклу «Море»

І
Ніде ні човна, ні вітрила, —
лиш хмар верблюжі табуни,
чаїні гостророгі крила
та білопінні буруни.
Мій човен у блакитнім крузі:
далеко в море однесло.
Прозорі плавають медузи,
зітхає золоте весло.
І легко-легко дишуть груди,
а очі сонце п’ють і п’ють...
Внизу — чайки, вгорі — верблюди,
а гомону землі не чуть.

II
На пляжі
Лежу нерухомо, як камінь.
Пісок — гарячий черінь,
а сонце жалить голками
і прискає золотом в синь.
Позаду гора. Веранда.
Кошлатить вітрець течії.
За молом біліє шаланда,
і хвилі гойдають її.

III
Солоний вітер подув із моря,
напнув вітрило і щоглу гне.
Шумливі хвилі із вітром спорять,
човна гойдають, несуть мене.
Стемніли хвилі, і баранцями
укривсь широкий морський простір.
Он біла чайка летить над нами —
і прямо в море, у самий вир!

1927

Ведмідь-гора

У легендах стародавніх
справедливості немає.
Леся Українка

За років прадідних, де нині круто
здіймається у небо Аюдаг, стояло місто.
Назву вже забуто.

Утіх солодких, радощів, розваг
зазнали в ньому можновладні люди,
такі потужні, як і сам аллах.

Вони вели там перед, і усюди
про них гриміла слава гомінка,
про їх багатства, дорогі споруди.

Палаци та мечеті їх рука
воздвигла на високім узбережжі,
і морем зграя кораблів прудка

везла туди срібло, тонкі мережі,
і самоцвіти, й пишні килими,
і білий мармур — будувати вежі.

Розкішні бенкети під гук сурми,
серед троянд, серед лілей пахучих,
пісні та сміх ошатної юрми

щоночі там лунали: слів жагучих
лилось медове джерело із уст,
що прагнули цілунків нестерпучих.

А на світанні було чути хруст
у тьмяних гротах, жадібні зітхання
і шелести легких шовкових хуст.

Але ці п’яні оргії до рання,
веселі ігрища, і учти, й спів,
і все пусте безжурне панування

були як горб на спині злидарів,
що їх трудом живилася громада
вельможних та розпутних гультяїв.

Не раз у кметських грудях тліла зрада
і помсти поверталося жало,
та в бідарів була одна завада:

з наказу ханського юнацтво йшло
охоронять на півночі кордони,
ненаське ж військо місто стерегло.

У мідь закуті збройні легіони
напоготові раз у раз були,
щоби повстанські нищити загони.

На них тримався лад, що завели
татарські беки, — і гуртом до муру
на страту йшли повстанці, як воли,

а з ватажків живих здирали шкуру,
палили на повільному огні
або, на роги настромивши туру,

пускали вниз з яйли — і цілі дні
знущалися жорстоко й мордували,
аж кат жахавсь на муки їх страшні.

І знов володарі спокійно спали,
лилося знову дороге вино,
бряжчали цитри і гули кімвали:

лаврове руно рвали, і воно
вінчало чоло переможців владних,
а шафірове море, як давно,

несло їм свіжу прохолоду, —
жадних не знали ці правителі турбот
серед веселощів, забав принадних.

А люд стогнав під тягарем робот,
і пухли з голоду маленькі діти,
розтулюючи жадібно свій рот,

мов риба без води, коли із сіті
її на берег кине чоловік,
де їй уже недовго животіти.

Минали дні, ішов за роком рік,
і ось (легенда так оповідає)
аллах учув стогнання недорік.

І враз, як небо грозове, безкрає,
вже креше перуни його чоло,
і голос, наче грім страшний, лунає:

«О бейнамази прокляті, ви — зло:
ви лиш шайтанову чинили волю:
брехня й ненависть — це для вас живло.

Неситі хижаки, про злую долю
ви не подумали заздалегідь,
що бродить он по сіверкому полю.

Чекайте: прийде з півночі ведмідь —
він витопче й пожре ваш рід лукавий», —
гнівливо в небі продзвеніла мідь.

І вмить піднявся вихор кучерявий,
злетів угору сніговим стовпом,
і гомін, стоголосий та лунавий,

побіг далеко бором, а кругом ревли,
як вовча зграя, хуртовини,
рвучи на шмаття хмаровий шолом.

Здригнулись сонні крижані рівнини.
Налитий кров’ю місяць-недобір
дививсь понуро на мутні долини.

Із пралісу на південь вибіг звір,
такий великий, що ні оден в світі
його не подолав би богатир.

Як гірські пасма, соснами укриті,
горбатів волохатий його кряж;
мов башти — ноги, зморшками пориті;

на них двигтіли м’язи: голова ж
була як груба, велетенська скеля,
де розмістилася б і валка маж.

Ведмідь скакав, і снігова пустеля
від скоків тих стогнала і гула,
і коливалася небесна стеля.

Ведмідь скакав, і хмарами пливла
під сонцем персть, вибивана ногами,
на сотні миль простягтись, як мітла.

Ведмідь скакав над селами й містами,
і тільки порох залишавсь од них,
страшні провалля та криваві плями.

І чоловік, і звір, і птах притих,
зачувши тисячопудові кроки
ведмежих ніг, незграбних і важких.

Під ними лід ломився, і потоки
виходили з обмерзлих берегів:
столітні сосни і дуби високі

трощило на гамуз, і до морів котився
шум стоустою луною,
немов ревучий ураган летів.

Усюди ніс він смерть. За ним рікою
червона кров лилася й білий сніг
забагрювала, як на полі бою.

Коли ж на південь велетень прибіг
і доскакав до брам високих міста,
де рабовласницький свистав батіг,

де пісня, як веселка промениста,
переливалась в зелені садів,
що бігли вниз, немов разки намиста;

коли розкрив він пащу й заревів
і з лютістю, неначе навіжений,
накинувся на місто дукарів, —

тоді народ, почувши рев і палений,
і з жаху похоловши, став тікать,
щоб не пожер його ведмідь скажений.

Та вже було запізно: звір, як тать,
набіг і витоптав усе ногами —
ніхто не встиг і немовлят сховать.

І, обезглуздівши, той люд з нестями
плигав у море і топився в нім,
прощаючись навіки з веригами,

де радість і журба пливли, як дим,
а потім все змішалося в руїні,
і друг упав із недругом своїм.

Загинули і винні, і безвинні,
і ті, що катували, й жертви їх;
багаті й бідні в спільній домовині

лягли спочити: перші від утіх,
а другі від наруг, знущань і праці, —
у крові потонули правда в гріх.

Поруйнувавши і чішме, й палаци,
і м’яса людського наївшись там,
ведмідь знайшов в сусідньому байраці

крутий узвіз, спустивсь до моря сам,
напивсь, ввійшов по черево у воду
і плавать став, немов гіпопотам.

Змішалась кров з водою, і до споду
заколихалася морська глибінь,
на мить відкривши таємничу вроду.

А на горі, що поринала в синь,
чорніло місто в поросі і димі,
і вже вечірня чорнокрила тінь

на нього падала, і невидимі
ставали поруйновані пустки,
що вдень буяли звуками живими.

Аллах ведмедя помахом руки
у камінь обернув, щоби потомки
проклін його затямили віки

і заповіти берегли незломні, —
а звіра кам’яна стягла кора,
скувавши рухи мляві, непритомні,
і зветься відтоді: Ведмідь-Гора.

1929

Микола Бажан

Хлопчик з Чуфут-Кале

Узгір’я і сонце. Пустинність і тиша.
Жовтавими струями мечеться пил.
І далеч, од пилу ще блідша й жовтіша,
Безбарвне вливається у небосхил.
Розтанули барви, дороги і грані
У мляві сухого, гнітючого дня,
У сонячній зморі, в глухому тумані,
Який і легені, й простори сповня.
Обтесане урвище, видне крізь хвилі
Повітря і пилу, раптово спливло,
Як темінь, згромаджена на небосхилі,
Де змішано небо і землю було.
Воно понад долом звелось, мов ковадло,
З забутим на ньому тяжким ланцюгом,
Що велетнем викутим був запопадло,
Тепер вже для всіх непотрібний цілком.
Похмуре ковадло купецької слави,
Розбійницьких мандрів,
невольничих скарг —
Цей пагорб жадібного міста-держави,
Де правив купців і рабів патріарх.
Печери, прориті крізь глей і піщаник,
Мов труби, з яких виривається тьма,
Зіяли й мовчали. І башти тригранник
Стримів, наче спис, понад ними сторчма.
Впав город, як витязь, що сохнути й тліти
Приречений з голоду, спраги й чуми.
Розпалися панцири. Змерхли граніти.
Скришилися мури. Зітерлись доми.
Залога, утративши силу і віру,
У безвість пішла. Як останній боєць,
Зійшов на фортечну стіну жовто-сіру
Закручений з вітру й піску вихорець.
Віл звівся і теж безнадійно поникнув —
І це був кінець. Пустота й тишина.
Десь камінь звалився. І гравій десь рипнув.
Як зляканий птах, стрепенулась луна.

І тільки на вулицях, в плитах камінних
Лишилися глибоко втерті сліди
Важких колісниць, пішоходів невпинних,
Когорт, караванів, юрби й череди.
Німотні сліди клопітного поріддя
Зорали шершавий, крупчастий граніт —
Високих коліс сучкувате обіддя,
Брязкучі підкови арабських копит,
Розмашисті кроки рудого верблюда,
Дрібні передзвони копитець осла,
Кваплива юрба, ця тривожна приблуда,
Що куряву світу сюди принесла;
Голодних рабів закривавлені ноги,
Роздряпані тернами руських степів,
Де грецькі, і готські, й татарські дороги
Чорніли, як пасмуги від канчуків;
Роз’ятрена сіллю ступня мореплавця,
Купця крутоносий, шорсткий черевик,
Сандалі філософа і правознавця,
Обвинута вовною ключка калік, —
Вони тут усі стугоніли, дзвеніли,
Зашпортувались, поспішали, тяглись,
Повзли на ступені, пороги і схили,
На площі базарів, на замкову вись.
Спинялись, топталися, бігли тривожно,
Повільно і важко рушали в похід —
І зникли, і зараз розглянути можна
Лише їх мертвотний, продряпаний слід.
Підземні в’язниці, просмерджені трупом,
Умились дощами. В купецькі льохи,
Пробиті таємно під скельним уступом,
Пролізли вужі і кощаві мохи,
І тільки склепіння фортечної брами,
Високе й легке, золотиться на тлі
Пустинного неба. З губатої ями
Тхне плісенню. Тиша. Всихання землі.
І раптом чийсь голос. Тоненько й зухвало,
Смакуючи кожне з проказаних слів,
Виводить він чуваний всюди, бувало,
Задиркуватий войовничий мотив.
Хтось босими п’ятками впевнено топче
Старезні ступені, колючу траву,
І от появляється... «Звідки ти, хлопче?» —
«Та звідки? Із школи, а тут я живу».
Волосся руде, золоте ластовиння,
Як сонячний зайчик, мінливе лице;
В торбині — книжки і письмове начиння..
«Я — сторожа син, що пильнує оце...»
І з жестом хазяйським рукою він маше
На місто-державу, на тверджу стару, —
Мовляв, оцей дворик — господарство наше,
Де місця бракує для хлопця й на гру.

Хлопча у сорочці з блакитного ситцю,
Швидке, світлооке, кирпате хлопча!
Тобі, життєлюбцю, тобі, ненаситцю,
Господи прадавньої не вистача —
Замало для тебе і світу старого,
Як мало й цього мовчазного плато,
Ти хочеш верстати далекі дороги,
Дороги, яких не верстав ще ніхто,
Бо міць життєрадісна і життєтворча
В тобі вже буяє, хлопчатко мале,
Руїни живий і веселий дозорче,
Безжурний школярику з Чуфут-Кале!

1940 р.

Євген Плужник

Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
...Хіба, ж не всі ми — єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик — кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,
Здається, повертає; Афродіта
У білий шум, що породив її.

1933.

Вечоріє. Мла стає на морі...
Тихше б’ється хвиля в береги...
Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі
Ще чутніша тиша навкруги.

О провіснице німої ночі,
В присмерковій явлена добі!
Хто з живих до тебе не охочий.
Подих вічний чуючи в тобі?

Ринь же, звуки гасячи вечірні,
На принишклу землю звідтіля,
Де в безодні вічності безмірній
Світотвору тиша вигримля!

1933.

Ніч... а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи...
І знизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!

1933.

Морський орел, шугаючи все вище,
З очей зникає. Море й самота
Ідуть на нас. Усе лютіше свище
Холодна бора*. Пінява й крута
Вирує хвиля. Падаючи скісно,
Вона кренить розхитаний баркас, —
Тоді глибінь підводиться на нас,
І серцю в грудях холодно і тісно!
І очі прагнуть знову хоч на мить
Того орла узріти тінь знайому...
О мудрокрилий! Він летить Додому.

1933

* Бора — сильний північний вітер

Аблязіз Велієв

Моєму народові

Ліля Буджурова

Коли повернемось до рідного краю…

Коли повернемось до рідного краю…

То звідки хто родом, нехай пригадає,

Хай кожен повідає, звідки і нащо,

До нашого краю прийшов не спитавши.

Як буде несила ховатися в норах,

Просити облишимо в рабській покорі.

Згадаємо гідність ми нашу прадавню,

Наш спадок найбільший від скіфів і таврів.

Вернемося, зійдемось колом веселим,

У горах чи степу, і геть проженемо

Всі ваші укази, всі ваші кийки,

Всі ваші про дружбу народів казки,

Всю вашу зручну та поступливу правду

Пайками оплачену задля гарантій,

І віру, яку проклинали нащадки,

Ту вашу, що можна народи карати

Для остраху й прикладу іншим народам,

Як ви нас колись позбавляли свободи!

Вітчизну забрали, надію і Бога,

Із храмів зруйнованих склавши дороги!

Вернемося — вклонимось тим до землі,

Хто пам’ять і совість у собі зберіг.

Тому, хто тиранам не правив осанну,

Цілуючи руку, складемо пошану.

З того, хто і досі цькує нас підступно,

Ми зірвемо маску народних заступників.

Нехай вони глянуть у очі відкрито,

А не через влади прогниле корито.

Вернемося, буде інакше, не так,

І гірко заплаче той, хто нас топтав.

Як наші батьки у вигнанні ридали,

Коли матерів там своїх поховали.

Вернемося, голос землі залунає,

Збере по долинах усіх духів краю,

Та витоків силу відновить потокам,

Онукам поверне прабатьківський попіл,

Щоб, втерши їм сльози, обітницю дати,

Нам більше ніколи не залишати,

З чужого наказу чи з власної волі,

Край, у якому надія і доля.

До нього любов ми несли незгасиму,

Не вийшло всім шлях подолати під силу,

Та навіть хто падав, той знав — ми дійдемо,

Всі разом під рідним зберемося небом.

Переклад Валерія Верховського («Кримська світлиця», №20, 19.05.2017).

Станіслав Зінчук

Ялтинський пам'ятник Лесі Українки

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать...
Леся Українка

Сидить у закуті двора
На стомленому валунові.
Навколо грає дітвора,
Прибою хвилі полинові.
Стирає море всі сліди,
Та не втопила в нім недугу.
І от знеболено сиди,
Із чайками окрилюй тугу.
Заклично вабить далина:
Лети за птицями недбало!
Та припнута до валуна,
Що доля-зрадниця надбала.
Нагородила ним за всіх
(Ох, переслідування вперті!):
Коти його, немов Сізіф,
На недосяжний свій Ай-Петрі.
Дарма, що біль судомить рот,
Що ледве дибаєш по схилі.
...Той камінь, що душив народ,
Скорився жінці слабосилій.

На золотому пляжі біля Феодосії

Втішаюсь по-дитинячому досі я...
Забагатів: як не султан-паша!
Для мене — Крим. І біла Феодосія.
І дюни щирим золотом пашать.

Так легко загубитись у цім шарварку —
На тирлищі оголених статур,
Де грацій, наче на вселенськім ярмарку...
На ярмарку? А пек йому та цур!

І згадка вже кигиче щемно птахою,
У пам’яті вигулькує без віх:
Це місто звалось грізно колись — Кафою,
І проклято цю назву на безвік.

...Ішов ясир через палючу Таврію:
І шлях їм заарканений рябів,
Щоб тут нагородити щедро таврами
Дешевих найвродливіших рабів.

Згубили ще дорогою — давно — вони
Надію на повернення домів.
І пляж оцей прибульцям кайданованим
Не золотом, а попелом димів.

Не менше, ніж піску, їх перепродано...
Скількох вони вщасливили нероб!
Зі скількома зливалися народами,
Допоки виріс правнук у народ!

Оте минуле — чи торкає нас воно?
Чому до нього в хащі я заліз?
Евксінський Понт не ними чорним названо?
Його вода солона — не від сліз?!

Чому всі хвилі моря з туману його
На берег поспішають? — дожеви!
Можливо, то вертаються з минулого
Невільники з чужої чужини?

Даруйте запитальність мою, пляжники;
Печіться — хай курять із вас димки...
Вас буде сонце кримське ласо пряжити,
Як і мене ошпарюють думки.

Алла Тютюнник

Ялта —
Я — ти —
Перекочується під язиком
Слово-галька,
Немов потаємний пароль,
Без якого не пустять до літа,
Без якого не прочитати історію,
Де — море і ми,
Безтурботні кефалі і ми,
Довірливі птиці і ми,
І багато будинків, дерев і людей,
Причетних до таємниці.
Перекочую під язиком
Наше слово-пароль —
Ялта —
Я — ти.
Коханий!
Ще ж тільки почався лютий...

Наталка Білоцерківець

О море восени, далека батьківщина
невисловлених сліз, прозорої імли,
сто підлітків немов з худенькими плечима
лишили одяг свій і в море відпливли.

І дивно знаю я, рахуючи зі сходу,
що між двостами рук вже зникли два крила,
що молодість моя найкращу насолоду
прекрасного життя уже пережила.

О, де ви — не знайти, і все-таки — о, де ви?
Лишіть мене вночі на березі, ждучи.
О море восени, як дев’яносто дев’ять,
лиш дев’яносто дев’ять...
Не плач, не плач. Мовчи.

Євгенія Лещук

У Кафі

В Кафі сумовитий світанок
Мечеть, наче привид, стоїть.
Я бачу струнких полонянок
З далеких, трагічних століть.

Іще не розквітли віночки,
Іще не оформився стан, —
Жене українськії дочки
В неволю жорстокий тиран.

Я чую брязкочуть кайдани
На ніжних дівочих руках,
І в серці троюдяться рани
По довгих неволі роках.

Я чую, як свище нагайка,
Харчить ув аркані душа,
І плаче над берегом чайка,
Скрегоче злобою паша.

А кожна — чарівна, крилата,
І карії очі, як жар.
Найтяжчі побої — від брата,
Від рідних, своїх яничар.

Базари, криваві базари...
І море, солоне від сліз.
Красунь, наче цвіт, продавали,
І плив корабельний обіз.

Дарма нарікати на долю,
Ніхто не питав ні про що...
Красу України — в неволю!
Лиш море стогнало — за що!?

А нині на згадку про бранок
Легенди піснями знялись,
Про наших сестер-полонянок,
Що вмерли, та все ж не здались!

Вітри сумну пісню співають
І туга над морем ячить,
Русалками ще випливають
Вночі із жорстоких століть.

...В Кафі сумовиті світанки,
І бачу над морем в імлі —
Чарівні пливуть полонянки
До любої серцю землі.

Кара-даг

Я бачила камінний ліс,
Я бачила камінні мрева, —
Мене на крилах демон ніс,
Де гострі, мов шаблі, дерева.

А навкруги були страшні
Якісь спотворені химери
Із моря брами кам’яні
Пускали в кам’яні печери.

А з тих печер ішли полки —
Камінні в них щити і зброя.
Це Кара-Даг через віки
лишився кам’яний, як «Троя».

Камінні трони тут й царі,
Камінні квіти і дракони,
А на самісінькім шпилі
Зорять брильянтами корони.

І біла чайка на скалі
Закам’яніла, не кигиче,
І зустрічає кораблі
Волошина ясне обличчя.

А поміж цих примарних скель,
Як вранці розтають тумани,
Ідуть із кам’яних пустель
Слонів камінних каравани.

Над цим усім величний Маг
Таємно дихає вогнями.
Стоїть камінний Кара-Даг,
Говорить з морем і віками.

Микола Василенко

Ранок в Криму

Ранок прийшов у червонім плащі,
В гори приніс на долонях дощі.
Там, де стежинка втікає в діброву,
З Качею ранок затіяв розмову.
Чути їх добре на тихій яйлі,
В синій долині, на свіжій ріллі.
Рушу в дорогу, здолаю утому;
Вкупі із ранком вернуся додому.

Галина Литовченко

В долині Салгіру

Між кам’яних відлогів
В долонях Кримських гір
Свої стрімкі потоки
Несе в степи Салгір.
Та все стоять в задумі
На берегах ріки
Дзвіниці й мінарети,
Як вічності віки.
Без зговору і змови
В долині цій колись
Слов’янська й тюркська мови
В один акорд злились.
То в коридорах школи
Ранкової пори
«Селям», «Добридень!»,
«Здравствуй»!
Луна з вуст дітвори.
Між кам’яних відлогів
В долонях Кримських гір
Дзвінкі пісні народів
Виспівує: Салгір.

Олесь Гончар

Не знаємо, чи то про Крим, але написав Олесь Гончар цей вірш у Ялті

Умру на світанні.
В години робочі.
Залишу вам ранок
І сиву на травах росу.
Я й там вас любитиму!
З тої праночі
Якісь для вас тайни
Сюди принесу.

Ще квіттям зійду я
В полях України,
Ще вам провіщатиму
Радості день.
Краю коханий,
Люди кохані!
Добра вам молитиму,
Сонця й пісень…

14 березня 1974 р., Ялта

Іван Драч

Баляда про люльку

Перепій на Січі — козаків не збудити
Ні дротянкою чорную, ні вогнем гаківниць,
Тільки хитрий Підкова, пан отаман сердитий,
Люто люльку спиваючи, спить-не спить горілиць.
Потім рвучко на ноги, аж кирея під ноги,
По закуренім курені сквапно цупить люльки —
Інкрустовані золотом, срібношаті і вбогі,
В отаманову шапку все летить залюбки.
Ці — просмалені димом, ці — проварені жаром,
Все зав’язує туго в шовковий обрус,
Тільки люльку останню з неприхованим жалем
Тихо топить в кишені, усміхнувшись у вус.
Решту люльок в Дніпро, в чорний клекіт неситий,
Що в турецький півмісяць зорить горілиць.
Перепій на Січі — козаків не збудити
Ні дротянкою чорною, ні вогнем гаківниць…
Десь під полудень — лемент крає сон отамана:
“Годі, лежню, лежати — ти б напився смоли!
Гей, на Хортицю впала яничарська омана —
Турки вкрали люльки і в Стамбул повезли”. —
“Може в Бахчисарай?” — “Що ти тямиш спросоння!
Насміявся ж над нами гоноровий султан…”
Козаки — в байдаки! Горять весла в долонях
Та Дніпро вигинає незатурканий стан.
А на морі — біда. Витяг люльку Підкова,
Креснув кременем в крицю, та іскри чортма —
Трамонтана ковтнула чи хвиля нескована
Язикато злизала, а люлька — німа.
Реготало козацтво: “Скоро в турків запалим.
Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа”.
І втопив отаман люльку-файку запально,
І вона прилучилась до свого коша.

Читайте також: Росіяни вимикають мобільний інтернет у Криму: що це означає і як стосується Херсонщини

Тримаймося разом!

• Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
• Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
• Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
• Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
• Підтримати нас можна на PayPal [email protected]

Все буде Україна