— Два роки, як покинула рідне місто, а до абревіатури ВПО, або, ще гірше, до слова переселенка, не звикну, — ділиться Віра зі Скадовська Херсонської області. — Я не переселенка, я українка. Втікачка від ворогів.
Я її розумію, бо сама пережила жахливі місяці окупації, обшуки і допит.
— Ми з чоловіком пробули в окупації майже рік, — розповідає Алла. Прізвища свого просить не називати, адже рідні досі живуть у Скадовську. — Коли постав вибір: брати російський паспорт, влаштовуватися до окупантів на роботу, вирішили з чоловіком їхати в невідоме. Зібралися з найменшою кількістю речей, бо нас попередили, що через Колотилівку буде піший перехід відстанню у два кілометри. І дорога там така, що багаж потрібно нести в руках.
Такий вибір мусять робити всі громадяни України, що опинилися в окупації. Новим господарям не вистачає кадрів, і вони змушують українських спеціалістів приставати на їхні пропозиції, вдаючись навіть до побиття чи погрожуючи ”підвалом” (так вони називають свої катівні). Хтось погоджується, а хтось виїжджає.
Росіяни видавлюють нас із нашої землі по-різному. Одних — ось так, як тепер біля Вовчанська Харківської області чи Часового Яру Донецької, рівняючи будинки із землею. Не залишають вони у спокої і деокуповані території (Білозерська громада, власне місто Херсон), холоднокровно обстрілами знищуючи їх. Інших українців, в окупації, убивають відсутністю кваліфікованої медичної допомоги, погрозами та залякуваннями, постійними обшуками. Тобто втікачів від війни ще буде і буде.
Уперше із словом «переселенець» ми стикнулися 2014 році. Я знаю родини, що двічі позбувалися всього і змушені були розпочинати все спочатку знову і знову. Як це пережити?
Українцеві потрібен свій садочок біля своєї хати. Бо, як не крути, ми власники.
— Ми їхали, ніби у відпустку, — розповідає Максим зі Скадовського району. - Перед тим кілька ночей провели у друзів, бо ефесбешники методично відвідували наш будинок. Одного разу, коли нас не було вдома, вибили двері й провели обшук. Що шукали, невідомо. Можливо, зброю. Але звідки вона в нас? На блокпостах у російських військових з’явилися списки. Звірялися із ними, коли перевіряли паспорт. Хто в тих списках? А раптом ми?
Кожний новий день приносив нові неприємності. Зник український мобільний зв’язок, інтернет. Окупанти прямо запитували: чому досі в мене, у моєї дружини немає російського паспорта? Ми зрозуміли, до чого велося. Зібралися за ранок. Взяли якийсь одяг, небагато, думали, до осені будемо вдома, завезли із холодильника продукти до родичів у сусіднє село. Замкнули будинок, ключі закопали під вишнею в садку.
Через два тижні замок вибили, і наше помешкання зайняли військові. Ми не виняток. Для злодіїв замків не існує. Час від часу сусіди кажуть: від вас перші виїхали, другі заселилися. І так по колу.
Коли опиняєшся в Україні, з полегшенням видихаєш: удома! Але все лише починається.
Найлегше — отримати статус ВПО. І виплати майже вчасно приходили, поки їх виплачували. Це були невеликі, проте гроші, які дуже допомагали.
Віра:
— Прийшла в Червоний Хрест Луцька. Записали мене, видали дві коробки із гуманітаркою. В одній — продукти харчування, в іншій — хімія. Глянула я на коробки — не донесу, важкі. Чую іронічний голос працівниці: «Що, таксі викликати?» Вона не розуміє, що ці продукти і цей пральний порошок мені необхідні. Бо зможу витратити гроші на інше: рушники купити, посуд, постільну білизну. Від таксі я відмовилася, зателефонувала чоловікові. Через такий прийом довго не зверталася, хоч ті продукти зайвими не були. Коли прийшла через рік, увели нові правила: спочатку треба отримати талончик, а тоді, в інший день, допомогу. Я більше й не пішла. Не люблю, коли мене принижують.
Нам дали пожити у своєму батьківському будиночку родичі під Луцьком. Заїхали в нього серед зими. У будинку +5 тепла. Розтопили грубу. Повалив дим, бо давно ця хата стояла пусткою. Ліжко є, але ні подушок, ні ковдри. Зручності — на вулиці. Я в плач. Аж тут приїхали родичі, привезли ковдру, простирадло, плед. Милися в балії. Надвірний туалет — тільки хвороби заробляти. Чоловік обклеїв зсередини пінопластом, але все одно дме.
Далі — що? Подумали, і вирішили купити будиночок. По наших грошах змогли придбати таку саму хатку за 40 км від Луцька, без газу, без води, дах протікає, але ж свої стіни. Провели інтернет, щоб працювати віддалено і заробляти гроші. На літо ми вже з водою, ванною кімнатою, і вишневий садок насадили. Можна було поїхати у місто, платити скажені гроші за квартиру, і все проїдати. Ми обрали інший варіант. Нас виручає автомобіль, бо автобусне сполучення вкрай погане.
Дуже допомогли родичі. Дали курей, картоплі, бурячків, моркви, допомогли зорати город. Уперше за двадцять років посадили картоплю. На сьомому десятку довелося все починати спочатку. Добре, що чоловік із руками: і кран полагодить, і дров нарубає. Я могла б відкрити клінінгову компанію, стільки старих занедбаних речей відмила! Але ж не купувати. Ми починали, немов молоде подружжя, з двох чашок, двох тарілок і двох виделок — усе, що прихопили із собою в дорогу.
Зателефонував родич: приїдьте, сусідка комод викидає на смітник. Може, вам знадобиться. Приїхали, забрали. Помили, пофарбували, поставили. Усе ж не голі стіни. І одяг є де зберігати.
Інший родич привіз повний мікроавтобус старих речей померлої родички. Подушки здали в чистку, посуд перемили, і він засяяв. Зі старих меблів чоловік змайстрував кухонний гарнітур. Поступово наводимо лад.
Намагаюсь не помічати, що стеля ось-ось впаде на голову, усе це ми подолаємо, відремонтуємо, побілимо, пофарбуємо. Аби всі живі були й здорові. І війна щоб закінчилася.
Першою нашою покупкою був чайник. Не електричний, звичайний. Майже за Шевченком. Стару емальовану сковорідку чоловік знайшов у сараї, але нам пригодилася. Пізніше я її подарувала іншій жінці, в якої не було. Поїхали купувати каструлю. Як на зло, всі дорогі. Куди діватися, купила. Через тиждень навезли дешевших, але вже не треба. Через півтора року Червоний Хрест у Рожищі дав нам набір чудових каструль. Коли вони були необхідні найдужче, я б за них руки цілувала. Але добре, що дали.
У скадовчанки Наталії, що мешкає нині в Дрогобичі, лишився осад від спілкування з працівницею Червоного Хреста. Оцінивши одяг Наталії, сказала:
— А я би не змогла такого костюма собі купити. Занадто дорогий.
— Я на нього рік збирала, — відповіла жінка. Помовчала. Продовжила: — Після роботи та працівниця повернеться у свою квартиру чи будинок, поговорить із сусідкою, ляже у власне ліжко. А я два роки живу на зйомній квартирі, і не безплатно. З рідні — кіт. Мені пропонували безкоштовне житло, але за умови підселення до іншої родини. Я відмовилася. Жити в одній кімнаті із незнайомими людьми занадто. Хочеться особистого простору.
Навіщо такі подробиці, скажете ви?
Для того, щоб зрозуміти, що люди з окупації варті підтримки й співчуття, а не іронії та осуду. І гарний одяг на них, можливо, манікюр, це — ті соломинки, за які тримаються люди, щоб сказати собі: у мене все добре. І жити далі.
Побутові проблеми — пів біди. Зв’язки, що вибудовувались протягом життя, поруйнувалися. Хтось поїхав за кордон, хтось лишився в окупації. А хтось — в Україні, але серед незнайомих людей. Треба шукати перукаря, який тебе розуміє, дізнаватися, у яких магазинах дешевші продукти, одяг, побутові речі, де лікуватися, набувати нові звички, нових знайомих.
У Ірини Миколаївни Домерт, психологині та медикині, свої враження:
— Я шукала житло у Львові. Ціни починалися від 10 000 гривень. Коли дізнавалися, що я дружина військового, говорили: «Вас чоловік забезпечує, у нього висока зарплата». Я тоді ще не знала, буде наш ліцей працювати чи ні, тож шукала роботу. І діставала відмову, бо я з окупованої території. Навіть не пояснювали причини. Ні, та й усе.
Я спілкуюсь українською мовою, але місцеві мешканці відразу кажуть: «Ви не наша».
— Але ж я звертаюсь до вас українською.
— Ви не нашою мовою розмовляєте.
Товариш чоловіка по службі запропонував пожити в його хатині в селі, теж на Львівщині. От у тому селі я й зрозуміла, що місцеві мешканці нічого не знають, що діється на окупованих територіях. Питну воду брала з колодязя, що біля греко-католицької церкви. Не знаю посади цього церковно служителя, але він завжди підходив і розпитував, звідки я, як там. Відповідаю:
— Росіяни заходять в наші будинки, грабують їх, виносять усе цінне.
А він каже:
— То все неправда.
— У Львові я працювала із дітками, у тому числі із нашого міста, надавала їм психологічну допомогу. На дитячому майданчику хлопчику з Херсонщини могли надіти на голову шапочку, повну піску зі словами: «Ти москаль». Я зробила висновок, що Львів — класне місто для екскурсій, але не для життя. Тому згодом переїхала до Миколаєва.
— Що б ви порадили українцям, що не мають досвіду окупації?
— Людяно потрібно ставитися до всіх жителів нашої країни. Якщо ви так вірите в Бога, то згадайте, що Він не розділяв людей. Потрібно мати доброту в серці до всіх, бо злоба з’їдає людину ізсередини. Ми всі українці.
Наталія Купрієнко.
Читайте також: На Херсонщині окупанти привселюдно стратили жінку за патріотичне гасло
Тримаймося разом!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там — оперативні херсонські новини та інсайди
- Наш проєкт, присвячений новинам українського Криму: Кримська бавовна
- Наш Instagram: фото, колажі, короткі цікаві тексти
- Наш Youtube: подкасти, цікаві відео з Херсона та про Херсон
- Підтримати нас можна на PayPal [email protected]
Все буде Україна!
