«Запах крові затлумив розмову, не лишивши ані слів, ані думок, лише нестримна ненависть і жага вбити ворога, що роками отруював життя. Біль від поранень пульсував бажанням перемоги, смак чужої крові надавав сил, ривок, удар, ще удар, ухилився, контратакував, ікла вчепилися у горлянку, із хрускотом зчавили, ковтнули стогін, відчули струмені, що порснули з рани, гаряча кров ллється мордою, у голові паморочиться…»
Це уривок з книги Павла Дерев’янка «Тенета війни», яка стала другим романом із серії «Літопис Сірого Ордену». Про перший том вже розповідалося раніше. Тож гайда досліджувати другу книгу про пригоди п’ятьох перевертнів на службі Української Держави.
Нагадую: кому ліньки читати багато літер або зручніше сприймати інформацію на слух — в кінці публікації є відео, у якому я розповідаю все це особисто, супроводжуючи свою розповідь ілюстраціями. І обережно — в цій статті присутні спойлери!
Що відомо про автора
Про Павла Дерев’янка детально ми говорили у попередній публікації, тому на цьому розділі особливо зупинятися не будемо. Додам лишень, що після виходу роману «Аркан вовків» Павло дав низку розширених цікавих інтерв’ю, в яких детальніше розповідає про власну творчість, про прагнення стати письменником та кроки, які робив для цього.
Про що книга
Тож, сьогодні ми з вами говоримо про другий том з серії романів «Літопис Сірого Ордену» книгу «Тенета війни». Маю зізнатися, що я чекав на цей роман з нетерпінням — одразу ж після прочитання першої книги «Аркан вовків».
У попередній частині зависли кілька важливих для мене, як читача, питань, на вирішення яких я і чекав у другому романі. Та мушу констатувати, що перші ж кілька розділів «Тенет війни» мене розчарували — сюжетні лінії, які знаком питання зависли в повітрі після «Аркану вовків», тут пройшли повз читача. Автор нам просто своєю мовою швидко переказав багато важливих речей, які трапилися в житті героїв трилогії, і поставив перед фактом, не дозволивши «зазирнути за лаштунки» особистого життя таких вже рідних сіроманців.
Автор встиг між двома книгами одружити одного з героїв, відправити кількох з них на війну, звіди вони вже повернулися на час другого тому — ця війна вигулькує подекуди флешбеками протягом оповіді, але загалом лишається за кадром, що трохи псує її сприйняття та розуміння.
Фото: chytay-ua.com
Але найбільший «гріх» перед читачем, як на мене, Павло Дерев’янко здійснив, закрутивши інтригу щодо любовного трикутника Чорнововка у першій частині, і фактично вирішивши його без нашої участі — ми стаємо просто свідками того, як стосунки між Северином і Ліною завершуються і поновлюються вони між тим же Северином та Катрею. Тоді як в першому томі Ліна відмовляла сіроманцю, а коли зажевріла надія, то Катря освідчилась йому в коханні. Ця невирішеність в майбутніх стосунках головного героя найбільше й змушувала мене чекати на другий том оповіді. І тут мене позбавили можливості співпереживати разом з Северином ті муки вибору.
Так, вони присутні, адже з самого початку ми дізнаємося про те, що він вже обрав Ліну, після того, як розійшовся кілька разів з Катрею, що в цих двох ніби все добре, та от Катря виявилась вагітною, і Северин тепер знову має вибирати… Бла-бла-бла. Це все дуже сильно блякне, адже Северин в своїх роздумах послуговується міркуваннями, які випливають з попереднього досвіду з обома дівчатами, якого ми не бачили.
З поганого (того, що мені особисто муляло) ще маю відзначити, що автор, здається, трохи засильно загрався з кількома речима. По-перше, це політика. Другий том «Літопису…» сильно відгонить «Відьмаком» Анджея Сапковськи, а ще більше – грою від компанії «CD Project RED». Тут головні герої першого тому як такі відсунуті на задній план, а наперед виходять інтриги, політика і таємні домовленості, підступ, підлість, змови — все те, що робить цю книгу подібною до сотень таких же історій — від того ж «Відьмака» до «Гри Престолів», яка досі в багатьох ще не вивітрилась з голови.
Кадр з відеогри «The Witcher» компанії «CD Project Red»Фото: habr.com
Натомість дуже хотілося більше часу провести із самими героями, більше подивитися на їх пригоди, відчути особисті переживання. Якщо Північна війна так сильно вплинула на них — то хотілося б побувати там. Не в окремих боях у флешбеках, а пройти ту війну разом з ними. Це, я думаю, частково нам вийде зробити у третьому томі, проте там буде вже інша війна.
До слова, ці «флешбеки» з Північної війни — це, на мою думку, не просто для цікавого сюжету, для показу зміни характерів. Вони і для нас, для тих, хто живе у сучасному світі і забуває про те, що війна в нашій країні триває й зараз. Ці флешбеки — вони ще й про те, що ми маємо не забувати про наших оборонців, адже вони доволі часто, як й герої цієї книги, в юному віці з несформованим до кінця світоглядом потрапляють на війну, яка їх серйозно змінює. І ці флешбеки – вони реальні. Не варто про це забувати і варто, направду, вже на державному рівні передбачити нормальний, адекватний підхід до реабілітації ветеранів. І вигадувати ж нічого не варто – можна взяти закордонний досвід тих же американців, у яких чи не кожне покоління мало власну війну. Просто адаптуйте чужі здобутки під наші реалії!
Друга річ, яка протягом всього роману мене відволікала, — це велика кількість проблем «cherchez la femme». Кожен герой має проблеми з жінкою. За кожної зручної нагоди ця проблема болюче б’є по розвитку персонажа. Якщо Северина ми частково обговорили, то за яскравий приклад можна привести ще Ярему, якого силоміць намагаються оженити, він противиться, після чого таки з двох запропонованих обирає абияку й одразу ж закохується в третю. І ця лінія підвисає, адже ані до шлюбу з обраницею, ані до розірвання заручин та сватання до знатної коханої справа так й не дійшла. А чи не забуде автор нам нагадати в третьому томі, до чого Ярема таки дійшов?
Фото: chimeraspublisher.com.ua
Подібні історії спостерігаються чи не з усіма — Гнат одружився, має сина, проте постійно стрибає в гречку, через що має купу проблем в подальшому своєму житті, підставляє товаришів, піддавшись шантажу, і втрачає родину. Пилип постійно мучається від того, що через свою службу втратив кохану дівчину, хоча в першому томі історії постав перед нами чоловіком впевненим у собі, якому не властиво страждати через осіб протилежної статі. Думаю, що Майя також має вигулькнути в третьому томі. Та гаразд, давайте підемо далі, бо я сильно зациклився на проблемах.
Що мене позитивно вразило в романі, то це ті самі флешбеки, в яких доволі гарно змальовано батальні сцени й події, які вплинули на розвиток персонажів. Сам роман побудований набагато цікавіше, ніж перша частина, він структурований, кожен розділ оповідає, в принципі, окрему історію про окремого персонажа, завершену, але з інтригою. Тобто, постійно хочеться продовжувати читати й дізнаватися, що буде далі. Тут нема провисання і читати хочеться з перших сторінок. Що найкраще, то читач, який побачить цю книгу першою і не знатиме про існування попередньої частини, зможе прочитати повноцінну доконану книгу й не втратить можливості зрозуміти, що відбувається. А таке буває далеко не завжди і доволі часто книги-продовження, вирвані з контексту, не мають власного життя і є цінними тільки в парі з попередниками.
Мене також позитивно вразила сміливість автора в підході до смерті. Останнім часом часто нарікають на тому, що сучасні автори бояться вбивати своїх героїв. «Гра Престолів» — чи не єдиний сучасний виняток. Проте Павло Дерев’янко не щадить своїх персонажів — і це виправдана жорстокість, адже довкола війна, кров і смерть. Ми бачимо каліцтва наших книжкових друзів (перше таке, але з надією на геппіенд, ми побачили ще в першому томі), вони стають на краю смерті, подекуди самі її шукають, наважуються на самогубства (в різних проявах і з різних причин — від самокатування до альтруїзму), і ми навіть втрачаємо... Люди, в безсмертя яких ми віримо, світла пам’ять героїв, що вже відійшли, — ми бачимо, як все це гине. Важкою смертю помирають ті, хто був також важливими для сюжету, хто спрямовував наших героїв по життю, без кого неможливо направду уявити майбутнього. І це боляче б’є по читачу, який звик до цих персонажів.
Фото: uageek.space
Хочу окремо подякувати автору за Павича. Герой, з яким ми практично попрощалися в першій частині, в «Тенетах війни» вигулькнув у новому крутому амплуа.
Маю зазначити, що загалом зміни в персонажах мені подобаються. Ми бачимо, що кожен з них змужнів, подорослішав не по роках, і в свої якісь там приблизні 23 роки в багатьох ситуаціях поводяться набагато доросліше, ніж ти того б очікував. Причиною тому, звісно, жахи, які вони встигли пережити на війні.
Окремо маю відзначити сміливість автора у підході до релігійних питань. Звісно, після «Відьмака» виглядає трохи вторинною лінія «злих священників, які полюють на вовкулак — нечистих нелюдів, породжень пекла». Але саме введення цієї лінії в твір тоді, як в Україні релігійне питання постало доволі чутливо, — це сміливий крок. І, в принципі, відчуття вторинності доволі швидко губиться, розчинене в інших сюжетних лініях.
В душу мені запали поєднання речей, які, здавалося б, поєднати неможливо — магія, потойбіччя, українські міфічні істоти співіснують з певним альтернативним стімпанківським світом звичайних людей (парові вози, цепеліни, мені хіба паротягів не вистачає). Цей світ Українського Гетьманату — це, певно, той світ, у якому мені б хотілося жити. Шинки і гостинці, незросійщені міста, чумаки та кобзарі, можливість зустріти мавку чи русалку, домовики, які охороняють помешкання людей, чугайстри та польовики. Та це просто прекрасно!
Фото: pslava.info
Окреме дякую за те, що Павло Дерев’янко не пішов простим шляхом — перевертні існують тільки в Гетьманаті й тут люди перетворюються тільки на вовків. Своїх перевертнів тут мають і північні народи, бо куди ж без берсерків-ведмедів? Тут вам і трансильванські кажанчики. Цікаво, на кого у цьому світі перетворюються москалі?
Висновок
Що ж, попри те, що я почав із мінусів книги (на мою думку), я все одно констатую, що вона — крутезна і обов’язкова до прочитання. Навіть ті моменти, де я кажу про вторинність — це не хиба книги! Нам все одно це потрібно в національній літературі, бо ці елементи висвітлювали письменники інших народів, інших культур, а в нас цього ще не було. Плюс, все ж у Павла Дерев’янка багато власних знахідок.
Я тепер з нетерпінням чекаю на третій том «Літопису…», адже це вже стало якоюсь залежністю. Певний час після прочитання цього роману ловиш себе на думці, що починаєш скучати за цими п’ятьма товаришами, ніби ти — один з них, шостий сіроманець, який пройшов з цими п’ятьма усі важкі та кумедні, трагічні та щасливі моменти.
Книга буде цікава не лише поціновувачам фентезі та української літератури — попри свою нішевість, сам роман доволі легко можуть вподобати й любителі інших жанрів та напрямків. Книга написана доволі легко для сприйняття, оздоблена чудовим гумором, розбавлена трагічними та тривожними нотками. Тож раджу усім обов’язково — як першу, так й другу частину. Сам же чекаю на третю. А ці два романи вирушають на почесну поличку в моїй бібліотеці.
** Редакція може не поділяти думок і поглядів, висвітлених в розділі «Блоги».
Давай дружити!
Підпишись наш 🍉Telegram-канал (там оперативні херсонські новини та інсайди) та на наш 🍉Instagram (фото, колажі, короткі цікаві тексти).
Ми тебе любимо❤️
